У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 29

За вікнами кабінету спалахнула зірниця, спливаючи багряними патьоками на шибках. Хтось дико закричав. З гори котилося те саме чудовисько, люди стріляли в нього. Втрачаючи свідомість, Х’юллет упав навзнак. Тіло його корчилося, голова билася об пластмасову підлогу…

ІІІ

Осінь нечутно входила до київських парків. Позолотила листя на деревах, трохи затуманила високе небо, ніби вкрила легким серпанком синю емаль. І на цьому бляклому тлі птахи викреслювали свої хитромудрі фігури.

Чоловік років двадцяти п’яти, заглиблений у свої думки, зупинився на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, глянув угору, побачив птахів і раптом, неначе на нього щось найшло, як хлопчак-бешкетник, пронизливо свиснув, проганяючи птахів геть, щоб летіли ще вище.

І пішов далі, розв’язно вихляючись, неначе хотів привернути увагу перехожих.

Ось він побіг широкими сірими сходами й піднявся на третій поверх. Назустріч йому спішив другий молодик у білому халаті.

— Привіт, Євгене! Знову проспав?

— Дарма, старий, не бурчи хоч сьогодні, в день Великого досліду! Ти у віварій, Борисе?

Борис кивнув і пішов довгим білим коридором. Відчинив двері з літерою V.

То було відділення віварію. Тут у клітках жили всякі потвори: кішки без вух, пацюки з двома хвостами, собаки на тремтячих лапах, лисі кролики…

Борис сумно дивився на них. Поки що “колекція” потворних створінь усе ще поповнювалася. Цей віварій ніби ілюстрував помилки вчених, безглузді випадковості, які все ще не можна було передбачити. Правда, відтоді, як в лабораторії з’явився РІК — реєстратор інформації системи Кондайга, — потвор набагато зменшилося. Однак дослідів на людях, навіть безнадійно хворих, не можна було починати. А втім, сьогоднішній Великий дослід може багато що змінити…

Борис намітив кілька кроликів і чотирьох собак. Якщо вони перетворяться на нормальних тварин, тоді…

Він подумав: “Ось ми готуємо зброю проти хвороб, можливо, наймогутнішу, що досі знало людство. За її допомогою ми зможемо в разі потреби змінювати спадковість, відновлювати норму, створювати нові види тварин і рослин. Але ми чомусь рідко думаємо про те велике, що стоїть за нашою буденною роботою. А якби думали частіше? Допомогло б це нам чи завадило?”

Він уявив собі виснажених хворобою людей, калік, що сподіваються зцілитися, або таких, що вже втратили надію на це, горе матері, у якої дитя-каліка; відчай людини, що захворіла з вини свого предка…

Позаду почулися важкі кроки препаратора.

— Приготуйте для досліду оцих, — сказав Борис, вказуючи на тварин.

Він знову повернувся в лабораторію. Євген, весело жартуючи з лаборантками, видзвонював пробірками. Сьогодні його важка артилерія — ультразвукові апарати, колонки для електрофореза, суперцентрифуги — була “безробітна”.

Борис присунув до себе одну колбу й помішав у ній скляною паличкою, намотуючи на неї білі липучі нитки. Потім треба було зняти їх і далі вивчати. Це була його буденна робота. Та іноді Борис давав волю своїй уяві.

“Як тісно пов’язана фантазія з реальністю! — думав він. — Варто правильно збагнути фантастичне, і ти вже уявляєш його здійсненним. І з другого боку, глянеш пильніше на реальність — і вражаєшся з її фантастичності”.

Борис дивився на білі нитки, що намотувалися на паличку. Це була дезоксирибонуклеїнова кислота ДНК. Три літери, якими рябіли підручники з генетики, означали сум або) надію, страждання або радість, бо в ДНК, в: побудові її молекул, закладено початок і програму тих дивних перетворень, що призводять до утворення індивідуальних рис, особливостей живого організму. З ДНК пов’язані колір очей, профіль, форма ноги і те, що називають схильністю до тієї чи іншої хвороби, а інколи й сама хвороба — потворність, розм’якшення кісток, глухота, сліпота, безумство.

Тож хіба не фантастично те, що цю могутню й грізну речовину він, Борис, та його товариші штучно добувають у колбах, намотують на скляні палички, змінюють відповідно до своїх задумів?

Ось і ДНК, яку він зараз намотує на паличку, штучно змінена. Вона повинна стимулювати в лисих кроликів ріст шерсті й припинити тремтіння ніг у собаки-потвори. Вона повинна привести в норму ДНК, що є в клітинах цих тварин. Якщо дослід вдасться, можна буде перейти до лікування людей.

Борис зняв ДНК із скляної полички й поніс до РІКа. Увімкнув аналізатор. У віконці спалахнула зубчаста червона лінія, задана програмою. За нею проходила стрічка реєстратора. Здавалося, ніби зубці збігаються. Та Борис знав, що, коли він подивиться фотознімки, на них буде видно невеликі відхилення.

Він важко зітхнув: “Без неточностей не обійтися. Ми завжди наближаємося до ідеалу і ніколи не досягаємо його. Треба вдовольнятися “можливим”.

До лабораторії зайшов професор Ростислав Ілліч, — високий, сивий, по-юнацькому гнучкий. Він підійшов до Бориса і сказав, звертаючись до всіх:

— Будемо вводити тваринам основну порцію. А Борис Євгенович тим часом перевірить і підготує додаткову дозу.

…Минуло кілька тижнів. До першого відділення віварію всі лаборанти ходили по кілька разів на день. Дехто вже помічав у піддослідних тварин зміни, і саме ті, яких прагнули. В лабораторії запанував особливий настрій, мішанина урочистості й нетерпіння.

І раптом загинули два кролики. Чому? З’ясувати причину не щастило. У ті дні Ростислав Ілліч та Борис ходили з червоними від безсоння очима. Часто бився лабораторний посуд, але не “на щастя”.

Біля самого входу до віварію Борис зустрів Євгена.

— Слухай, Бориско, — по-змовницькому зашепотів той. — Давай сьогодні ушиємося трохи раніше. У “Комсомольці” йде нова комедія.

Борис не відповів нічого. Та од Євгена не відчепишся.

— Кажуть, така смішна…

Борис скипів:

— Як ти можеш… зараз?..

Він зайшов до віварію. Ще два кролі мали поганий вигляд. Зате на решті помітно відростала шерсть.

Він дивився на них і вкотре бачив перед собою змучених безнадією людей, що вже не вірили ні в яке зцілення… Його роздуми урвав Євгенів голос:

— Дозвольте поцікавитися, які геніальні думки збирається вихлюпнути ваш мозок?

Борис навіть сполотнів од люті. Та обернувся до Євгена і, стримуючись, спокійно мовив:

— Розумієш, я думав про те, що ми вже на підступах до істини, а тим часом до неї далеко й усе ще гинуть люди. І в яких муках! Ти уявляєш, що таке розм’якшення кісток або природжений ідіотизм?..

Євген ворухнув бровами, очевидно, хотів і на цей раз одбутися жартом, та раптом спохмурнів:

— У сусідки — дівчинка. Вісім років, а не говорить ні слова. Очі розумні, і часто — біль у них… — І далі, немов докоряючи, додав: — Могли б ми залишатися години на дві після роботи… Щоб роботу підігнати…

Тут мимохіть посміхнувся Борис: інші з часом змінюються, робляться стриманіші, а цей такий, яким був у інституті. Завжди у полоні настроїв, хапається то за одне, то за друге.

Він пішов до лабораторії і поринув у роботу. Через кілька хвилин над самим вухом пролунав змовницький шепіт:

— Ну то що, старий, гайнемо в кіно?