У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 33

“Здрастуй, море!

Зелено-сіре, з очима Сфінкса. З іскрами сонячних променів та блакитною чашею неба, схованою на дні твоєму.

Я твій, море!

Я твій, бо ніколи не спиняться твої хвилі і ніколи не вгамуються мої бажання, мої почуття — ласкавий прибій бурхливої любові, тихі брижі смутку і роздумів…

І весь вируючий світ природних сил замкнений у недовговічному тілі. Людина старіє, слабшають її м’язи, холонуть руки й ноги, а море все ще вирує в ній. І людина переливає це море у свої дивні справи, які. житимуть довго після її смерті і в яких шумітиме й хвилюватиметься море, як прибій у морській черепашці…”

На третю добу плавання стався дивний випадок. О першій годині ночі вахтовому треба було розбудити капітана. Він постукав у двері каюти, і тієї ж миті з-за дверей чужий, старечий голос прошамкотів:

— Хто там?

Вахтовий вирішив, що до Чумака завітав на гостину старий професор, начальник експедиції. Він відповів:

— Мені треба капітана.

За дверима почувся шерех, брязнуло розбите скло. Вахтовий чекав. Шерех повторився, і все затихло. Минуло хвилин сім. Вахтовий знову постукав у двері. На цей раз ніхто не відповів. Наляканий матрос розбудив Вади-ма. Удвох вони підійшли до капітанської каюти. Двері відчинилися. Чумак стояв на порозі. Позад нього на підлозі блищали скалки розбитої склянки. Капітан у каюті був сам.

— Що сталося? — різко запитав він.

— Справа по борту вогні міста. Ви просили розбудити вас.

— А чому розбудили помічника?

— Мені здалося, що у вас хтось чужий, — розгубився матрос. — І ви довго не відчиняли…

— Ви помилилися, — сказав капітан. — Можете йти.

Уранці капітан вийшов на палубу з перев’язаною щокою. Він перехопив пильний погляд свого помічника і пробурчав ніби сам до себе:

— Зуби болять…

Його коричневе від смаги обличчя пересмикувалося від нестерпного болю.

Спускаючись у машинне відділення, Вадим ненароком зустрів там корабельного лікаря і сказав, що в капітана розболілися зуби. Лікар пішов по інструменти та ліки, а Вадим повернувся до Чумака. Невдовзі прийшов лікар з металевою коробочкою в руці.

— Михайле Никодимовичу, — звернувся лікар, підходячи до капітана. — Я чув, що у вас болять зуби. Ходімо в каюту, я огляну вас.

Щось схоже на острах промайнуло на обличчі капітана. Він навіть відступив од лікаря. Та одразу ж опанував себе і посміхнувся:

— Біль відступає…

— Але оглянути зуби не завадить, — наполягав лікар.

Капітан відійшов убік, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Лікар здивовано стенув плечима, глянув на капітана, на Вадима — і пішов геть, ображений.

Суворе Чумакове обличчя повернулося до Вадима:

— Не варто турбувати лікаря через такі дрібниці.

Він не вважав за потрібне щось пояснювати. Стояв на містку — зосереджений, заглиблений у, себе — і думав про дику невідповідність у житті: у грудях клекоче молодечий дух, а кволе тіло ні на що не здатне…

Це були сумні думки, але голова капітанова чомусь підводилася гордо і обличчя світлішало…

Що ближче підходив “Пошук” до бухти Мовчання, то більше непокоївся Вадим. Дивні речі, які він помітив у поведінці капітана, дуже насторожували. Може, це наслідок хвороби. Якщо пам’ять не повернулася до Чумака, то чи зможе він провести судно крізь вузький стрімчастий прохід?

Море ставало дедалі бурхливішим. Воно з розгону важко вдаряло хвилями в борти, наче мішками з піском.

Почалися рифи. У білій піні вони зводилися з морських глибин, як зуби. “Пошук” весь час вибирав собі шлях.

Капітан час від часу підносив до очей морський бінокль і помолоділим дзвінким голосом подавав команди. Вадим дивувався з точності і чіткості його команд.

“Пошук” зайшов у вузький прохід між стрімчаками. Варто було відхилитися від заданого в лоції курсу на десяту частку градуса, щоб наткнутися на підводний виступ. Вадим сподівався, що капітан проситиме, щоб подали йому карту. Але Чумак вів судно по пам’яті, впевнено. Іноді бігцем позирав на прилади, перевіряючи себе, і усмішка розтуляла його обвітрені губи. Ось просто перед носом виросла сіра стіна, насунулася майже впритул, нависла над палубою. Було ясно видно дрібні тріщинки, жмутки моху.

Чумак був спокійний. Він подав команду, і ніс судна пройшов упритул виступу скелі. Вадим прислухався до чіткого голосу капітана і думав, що так командують військові моряки, а Михайло Чумак ніколи не служив у військовому флоті.

Минуло ще кілька крутих заворотів, і несподівано перед моряками відкрилася дзеркальна бухта, сповнена синьої тиші. Легкі хмарини нерухомо зависли над зеленими крутолобими горами. Прозорий туман огортав воду, рівну й тиху, як скло.

Прибувши до бухти Мовчання, експедиція розгорнула роботу. Водолази дісталися до підводних печер. Повз них пропливали ілюміновані риби. Деякі мали на голові “прожектори”. У них стріляли з підводних рушниць. Вражена стрілою, риба гасила свої “ліхтарі”, ставала невидимою, та пізно. Разом з іншими глибоководними вона потрапляла на палубу. Тут, при денному світлі, вигляд в неї був зовсім не святковий. Ілюміноване диво перетворювалося на звичайну сіру рибинку. Учені часто сперечалися.

— Скільки років цій рибі? — питав професор свого колегу. — Двісті? П’ятсот? Гляньте, яка сила, як вона рветься із сітки! А ось я, людина, цар природи, розпоряджаюся її життям, а сам живу вдесятеро менше. Хіба не парадокс?

— Що ж, нічого дивного, — спокійно зауважив другий науковець, — особливості будови риб, винятково сприятливе середовище…

Він обплутав рибу проводами, що тяглися від приладу, і, дивлячись на шкалу, промовив:

— А втім, і ваша “могутня” риба старіє. Зовні цього не скажеш, але її електричний заряд уже вчетверо менший, ніж у молодої. Електрична ж нейтральність живого організму — це, вважай, його смерть. Отже, в основі обміну речовин — обмін енергії. Тільки оволодівши цими процесами, людина стане по-справжньому могутньою і зможе подовжувати своє життя безконечно.

Через півтора тижні, закінчивши роботу, експедиція залишила бухту Мовчання. “Пошук” вирушив до рідного порту.

Вадим дивився на високу постать капітана і не витримав, у розмові спитав:

— А ви мене так і не впізнали?

Чумак похитав головою. І якусь мить подумавши, додав:

— Облишмо цю розмову до Одеси.

У порту експедицію зустрів сам начальник управління пароплавства. Поряд з ним стояло кілька чоловік у цивільному. Тільки-но спустили трап і капітан зійшов на берег, вони оточили його, про щось жваво розпитуючи, потім кудись повели. Чумак повернувся через кілька годин. Вадим терпляче ждав. Він не нагадував капітанові про його обіцянку. Чумак сам згадав про неї.

Він запросив Вадима прогулятися по набережній. Біля триповерхового будинку вони зупинилися, сіли на лаву.

— Уважно придивіться до людей, що заходять до цього будинку, — сказав Чумак.

Вадим придивлявся до кожного. Переважно то були зовсім літні люди, декого з них вели діти.

Особливо запам’ятався один старий — згорблений, але з гарним мужнім, густо по-мереженим зморшками обличчям. Видно, він прожив бурхливе життя. Обличчя те промовляло, що не вгамувалися бурі в душі цієї літньої людини, що вони могли б війнути з новою силою, якби сміливий мудрець зумів повернути молодість тілу…

— А тепер прощавайте, — сказав Чумак. — І зустрінемося отут через вісім днів о дев’ятій ранку. Не забудете?

Останніх слів можна було б і не говорити.

Вадим спізнювався на дві хвилини. Це небагато, але для людини, яка звикла до точності, неприємно. Таксі застряло в “пробці” біля площі, потім довелося плестись у хвості молоковоза.

Під’їжджаючи до місця зустрічі, Вадим уже крізь віконце машини побачив капітана. Поруч з ним сидів другий моряк. Вони про щось жваво розмовляли. Вадим вискочив з машини і поспішив до них.