У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 7

— А знаєте, ви майже вгадали… Дельфін намічає жертву в цьому хороводі, та вона відразу зникає, а на її місці з’являється інша. Доки він вагається — хапати чи не хапати йому оцю другу рибинку, з’являється третя, четверта… Ускладнена задача зачаровує хижака, притупляє його реакції. Та варто розірвати оце магічне коло… — Вона взяла довгу палицю, опустила її в басейн, — і дивіться!..

Пролунав низький, мов хрюкання, звук, і рибки одна за одною почали зникати в дельфіновій пащі.

— Цікаво! — вигукнув Валерій.

Людмилі Миколаївні подобалося, що він захоплюється, дивується, і вона поспішила ще підлити масла у вогонь:

— Риби інстинктивно знають про силу оборонного строю і часто використовують його. Та ось що найдивовижніше… Згадайте про чарівну силу танка в казках. Там дівчата теж ходять по колу, щоб злий чаклун чи відьма не могли вибрати жертву… Дивний збіг, чи не так?

У Валерія набралося стільки цікавих записів, що їх могло б вистачити на десятки заміток для куточка “З життя тварин”. Він вважав себе щасливою людиною і не раз дякував Славкові, що той дозволив оселитися у “дзвоні”.

Спати лягали, коли там, нагорі, наставала ніч, хоча їм не завжди хотілося спати саме в ці години. Втрачалося відчуття часу. Тому за порадою лікарів у підводному будиночку встановили мініатюрні апарати електросну із записами біострумів засинаючої людини. Досить підключитися до апарата — і одразу тебе зборює сон. Апарат можна було використати й тоді, коли в серце закрадався смуток. Щоб збутися його, в апарат закладали плівку із записом бадьорого настрою.

На “ніч” акваріум з восьминогом накривали сіткою, щоб Мудрець не подорожував по “дзвону” сам.

Якось Валерія розбудив тривожний свист дельфінів. Журналіст швидко схопився, накинув халат. Двері в коридор були прочинені. У дельфінарії — теж.

Увімкнув світло. Дельфіни були в протилежному кутку і враз повернули до нього голови. В їхніх очах — панічний страх. Чому б це? Адже в басейні нікого більше нема…

В коридорі залунали квапливі кроки Людмили Миколаївни. Вона стурбовано запитала:

— Чому ви тут? Що сталося?

— Вони тривожно свистіли. І двері скрізь були прочинені…

— Не може бути! — здивувалася Людмила Миколаївна. Потім, подумавши, додала: — Може, тут був Мудрець?

Валерій потиснув плечима:

— Перевіримо.

Йому вже й самому спадало таке на думку. Але як міг восьминіг вибратися з-під сітки? Та й навряд, щоб він зважився увійти до дельфінів, з ними жарти кепські. Але інших пояснень не знаходив…

Вони поспішили до акваріума. Восьминіг мирно спав під сіткою, закріпленою на всі гачки. Аби переконатися остаточно, що Мудрець непричетний до цієї пригоди, Валерій перевірив, чи не порвана часом сітка. Ні, все ціле.

Повернулися до басейну.

— Спробуємо щось довідатися від них, — сказала Людмила Миколаївна. — Хоча надії мало. Якби дельфіни мали намір щось повідомити, вони б не чекали, поки їх запитають.

Покликала Пілота, погладила його по голові. Дельфін вистромився з води.

— Пілоте, тебе хтось налякав?

— Не наю.

— Може, щось налякало?

Він не відповів, але Людмила Миколаївна допитувалася:

— Хто, крім нас двох, крім мене і його, — вона показала пальцем на Валерія, — входив до басейну?

— Не наю.

— Чому ж ви свистіли? Там, за стінами, щось коїлося, ви відчули небезпеку?

— Небепеку, — промовив дельфін.

— Небезпека для вас? Чи й для нас?

— Небепека.

— Там були люди? Дельфін мовчав.

— Тварини?

Чути було важке з присвистом Пілотове дихання.

— Але ж ти сказав “небезпека”… Небезпека може загрожувати з боку людини, акули, іншої тварини. Ти ж умієш вимовляти і “людина”, і “акула”, і ще багато слів. Назви того, хто злякав тебе.

— Небепека.

Валерій, торкнувшись плеча Людмили Миколаївни, шепнув:

— Море…

Вона зрозуміла і знову нагнулася до дельфіна:

— Вам загрожувало море? Шторм? Підвищилась радіація?

Вона похопилася — останніх слів дельфін не зрозуміє. Та й не можна ставити воднораз кілька запитань.

— Пілоте, небезпека все ж таки була?

— Небепека.

Людмила Миколаївна не стрималася:

— Ти сьогодні поганий, Пілоте! Іди геть! Дельфін ображено заскрипівши, майже не

ворушачи хвостом, пірнув на дно басейну. Там улігся, позираючи на хазяйку. Актриса теж лягла поруч і нізащо не хотіла кидати свого друга, скільки її не кликали.

Тоді Людмила Миколаївна заспівала якусь пісеньку і в такт ритмові тихо заплескала в долоні, повторюючи час від часу ім’я дельфінки. Актриса знехотя випливла до неї.

— Хороша моя, ти ж розумієш, що я повинна все знати. Треба розповісти все. Тоді і тобі, і Пілотові буде добре.

Актриса уважно слухала Людмилу Миколаївну, вряди-годи зиркаючи й на Валерія.

— Постараюсь не стомлювати тебе, мила. Дай відповідь на кілька простих запитань. Скажи: небезпека була тут, у басейні, чи там, у морі? Тут чи там? Тільки одне слово: тут чи там?

— Небепека.

Можна було подумати, що це відповідає знову Пілот. Той самий присвист у кінці сло-. ва, ті ж інтонації.

Тварин, які зовсім недавно були такі тямущі і слухняні, ніби підмінили. Результати довгого дресирування немов вітром розвіяло. Людмила Миколаївна відчувала, як зростає її роздратованість. У голову лізли чужі думки: “Тварина залишається твариною. Скільки вовка не годуй…” Вона закликала на допомогу всю свою витримку й волю, щоб повернути рівновагу та спокій. Розціпила пащу Актрисі, погладила їй ясна, лагідно спитала:

— Ти здорова? Добре себе почуваєш?

— Так.

— Ну, ось бачиш, ти ж не розучилася вимовляти це слово. А тепер скажи: тобі погано зараз?

— Ні.

— Все гаразд. І це слово вимовляєш. А тепер скажи: небезпека була в морі? Так чи ні?

— Ні.

Людмила Миколаївна перезирнулася з Ва-лерієм.

— Небезпека була тут, у будинку? Так чи ні?

— Небепека.

Людмила Миколаївна обернулася до Валерія:

— Їх наче підмінили…

— І чого вони упираються? — дивувався Валерій.

— А що, коли це не впертість, — висловила несподівану думку жінка. — Схоже, що тут захворювання мозку, коли переважають блоковані ділянки пам’яті. Тварини отупіли. Треба спробувати дати їм активін… Ходімо приготуємо його.

В коридорі Валерій поцікавився:

— А що то ви наспівували, коли викликали Актрису?

— Мелодію одного полінезійського танцю. Якось Актриса отак самісінько затялася, то мій керівник розповів, як викликають бурих дельфінів тубільці островів Тихого океану. Вони до пояса заходять у воду і, наспівуючи цю мелодію, плещуть у долоні. Дельфіни випливають з глибини, остров’яни допомагають їм перебратися через мілководдя, виносять на берег… Чому дельфіни так реагують на мелодію — важко сказати. Тут, напевно, збіг багатьох обставин: і певний ритм, і потяг до людей, і їхня одвічна цікавість…

Вони повернулися до салону. Людмила Миколаївна взяла скриньку з білим кристалічним порошком.

— Дістаньте, будь ласка, кілька рибин з акваріума. Сьогодні дельфіни матимуть на обід фаршировану рибу, — намагалася жартувати жінка.

Але Валерій помітив на її обличчі тривогу й розгубленість. Руки жінки тремтіли, порошок розсипався. Щоб хоч трохи розважити Людмилу Миколаївну, почав розповідати смішні випадки зі свого життя, але переконався, що вона не слухає, і замовк.

Нагодувавши дельфінів, Людмила Миколаївна зробила кілька записів у лабораторному журналі, потім в інший журнал почала заносити показання приладів. Тим часом Валерій приготував обід для Мудреця, який уже давно прокинувся і нервово вовтузився.

— Гаразд, погуляй з нами, — сказав Валерій, знімаючи з гачків сітку.

Мудрець не став баритися. Над стінкою акваріума з’явилося одне, потім друге щупальце. Він учепився ними за трубу для подачі води, підтягнув свій тулуб, перебрався на підлогу, подибав до осцилографа. Тепер чомусь його найбільше приваблював цей прилад, і він зрадив своє перше захоплення — лічильник Гейгера…