»Головний полудень» - Мірер Олександр - Страница 11

— Що з хлопчиком? — запитав новий попутник.

— Свинка, — відрубала лікарка.

— Ой-йой-йой… Дуже погано?

Вона промовчала. Потім спитала:

— Повертати на Березове, кажете? Там же колода, шлагбаум.

— Об’їдемо, це нічого. Грунт твердий. Я рибалити їздив туди дві тисячі разів. Або трохи менше.

— Пустуєте, жених…

— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.

— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?

— Це ж чому? — запитав попутник.

— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…

Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.

— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?

Тоді він випалив:

— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.

Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.

— У вас ангіна, — сказала вона.

— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?

— Покажіть горло… Ну?

Він злякано розтулив рота.

— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?

Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.

— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…

— Як сказати…

— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…

— Чого ж ви поїхали без фактів?

— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.

— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.

— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.

— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.

Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.

Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.

— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?

Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:

— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!

Один, маленький, прошепелявив:

— Вівші теж перебираються.

Другий малюк відкопилив губу, заревів і гайнув щодуху — злякався білого халата. Попутник мовив:

— Справді, хороший брід! Як вода невелика, гальма будуть сухі.

— Їдьмо! — Вона повела машину в об’їзд старого річища.

Я теж знав ці місця — трохи вище по річці водилися чималі раки. До міста звідси не більше п’яти кілометрів, і з високого старого берега можна було розгледіти телескоп. Я з самого початку не хотів їхати, і тепер, коли ми почали кружляти, не віддаляючись від міста, мені зробилося зле. Хай тепер рудий боягуз удає з себе хворого! І я страшенно зрадів, коли Ганна Єгорівна Спитала:

— Відправити тебе додому, Олексію?

Вона курила й понуро дивилася на темний схил протилежного берега. Кращого місця для засідки не придумаєш: ми внизу осяяні сонцем, — бий, як куріпок…

— Я постою тут, поки ви переїдете, — сказав я. — Не заблукаю, звідси телескоп видно.

— Видно, та по дорозі все-таки надійніше, — відповіла вона. — Візьми згорток із бутербродами, коробочку дай сюди.

Я віддав коробочку із “слимаком”, узяв непотрібні бутерброди, відчинив дверцята й зачепився ногою за футляр із бластером. “Навіщо мені оці бутерброди?” — подумав я і скоса глянув на Ганну Єгорівну. Вона щось регулювала на приладовому щитку. Я підчепив футляр носком черевика, викинув у траву, виліз і зачинив дверцята. Попутник, засукавши холоші, вже хлюпав по воді — він піде попереду машини.

— Щасти тобі, мій хлопчику…

Сірий “Москвич” обережно поповз у воду, заблищали мокрі колеса, а я стояв на березі й дивився, аж поки машина, беручи вліво, перевалила через гребінь високого берега. Майнув білий рукав, стукнули дверцята, й лишився тільки запах бензину. Тоді я підняв футляр із бластером і навпростець, через горби, побіг у місто.

Чорна “Волга”

Чудовий сонячний був день. Тихий, по-весняному спекотний. Над березовими перелісками кували зозулі, в яру співали зяблики. Штук двадцять, не менше — стільки зябликів відразу я зроду не чув. Переліски світилися наскрізь: між березовими стовбурами сяяли вруна, як спинка рибалочки. А я мчав, як мотоцикл, притискаючи до грудей бластер і пакунок із бутербродами. Телескоп на пагорбі був мені орієнтиром, я тримав його справа, майже під прямим кутом до свого напрямку. Розумієте, я міг вибрати далеко коротший шлях, прямо до східної частини Тугарина, через радгоспну садибу. Іти через садибу не хотілося, і я знав чому. У радгоспному клубі, що стоїть посеред садиби, вчора виступав Федя-гітарист.

На бігу я думав про боягузів. Рудий попутник — безперечно боягуз. У них завжди нюх на небезпеку, як у Кольки Берсенєва з нашого класу. Ледве запахне бійкою, він зникає. Він як барометр. Якщо він зник із компанії, то напевно чекай неприємностей — поб’ємося, або з кіно виведуть, або затіємо в яру слалом і потрощимо лижі… Та цур їм! Боягузи є боягузи. Цей принаймні побіг у точному напрямку.

Я не замислювався, чи правильно було красти бластер у Ганни Єгорівни. Пишаючись своєю хоробрістю, я мчав стежками, сподіваючись сьогодні ж пустити бластер у діло, неждано вискочив на шосе поряд із пам’ятним місцем. Праворуч, метрів за тридцять, темнів проїзд на той самий путівець, що вів до галявини “посередника”. Дуже хотілося спочити, та я побіг далі — до міста, звичайно, інстинктивно тримаючись бічної ґрунтової стежки. Так само інстинктивно зупинився за кущами, коли почув шум зустрічної машини. Ф-р-р-р! — чорна “Волга” промчала мимо. І ніби в ній я помітив Сура на задньому сидінні.

Спершу я вирішив, що обізнався. Для Сурена Давидовича просто загибель у таку погоду вилазити з підвалу. Він і додому ходить тільки ночами, щоб викупатися у ванні. Через ту кляту астму він і в тирі став працювати — у сирому підвалі йому легше дихати. “Їхня хвороба — наше здоров’я”, — каже він про підвал… Ні, в чорній “Волзі” Сура бути не могло…

Стривай! Кисельов, туди збирався Кисельов! У підвалі залізні двері, і на вікнах грати, але ж Сур сам відчинить двері, не побоїться! І я помчав за машиною, вискочив на пагорб. Так і є… Порожнє шосе виблискувало на сонці — “Волга” звернула в лісопарк. Вони приходили до Сура і повезли його на галявину “посередника” — для машини іншого шляху не було. Або по шосе прямо, або на ту дорогу, в лісопарк.

І я перескочив через канаву й побіг назад. Лише тепер я здогадався кинути лікарчині бутерброди.