»Головний полудень» - Мірер Олександр - Страница 21

— Так я з цим і прийшов! Сподівався почути від тебе практичну пораду.

— А, практичну? Дай знати в Москву, в Міністерство оборони. Без цього все інше не має сенсу. Нехай ворушаться, коли ще не пізно. Якщо “зелені” розповзлися, не допоможе й ейч-бамб…

Після цього дивного слова знову запанувала мовчанка. Потім інженер благально промовив:

— Митю, я сам не впораюся.

— Я тут — пас… Чому? Ти вважаєшся обробленим, а я — ні. Більше скажу. — Благоволін безтурботно всміхався. — 3 міркувань конспірації тобі слід би мене ліквідувати, правда ж?

— Не базікай!

— А чому ж ні? Я втаємничений у твої плани і, якщо мене оброблять — завербують, так би мовити, — попереджу. А тому я й знати не хочу, як ти зоираєшся вчинити. До речі… радіоаматора знайомого в тебе немає? Їдь-но краще до нього і викликай Москву. А я…

В очах Вячеслава Борисовича щось промайнуло, і він невпевнено повів плечима. А Стьопка зовсім розгубився. Щойно він сидів і з блаженним відчуттям спокою дивився на спину Благоволіна — вона була як стіна, вона була могутня й надійна, — і раптом ці слова: “Тобі слід би мене ліквідувати”! Він жахнувся. От чому Вячеслав Борисович змушує його розігрувати перед Митею “дівчинку Машу”… От чому мовчить про інструкцію, написану в кабінеті… Він із самого початку пам’ятав, що Митю можуть обробити і він попередить пришельців про Стьопчине спеціальне завдання!

Стьопка відвернувся від усього цього і став думати про своє. Ейч-бамб. ч десь він чув… Дивне слово якесь. Він дивився у вікно й не міг думати. Митя говорив:

— Я спробую якомога довше не попадатися.

— Може, пістолет?

— Тобі він потрібніший, Славо. Я в живого не стрельну.

— Зараз не до сентиментів.

— Я теж так думаю. У мене свій план. Телескоп — твій об’єкт, а мій об’єкт інший… За мене ти не хвилюйся.

— Значить, домовилися, — сказав Вячеслав Борисович. — Машо, їдьмо!

Стьопка не обернувся, він відчував, їм ще треба поговорити. І справді, Портнов відразу ж запитав:

— Ну, який план?

— Не секретний. Я тепер попереджений, сяк-так поінформований, трохи уявляю собі схему їхнього впливу на мозок і спробую з ними позмагатися.

— Що?!

— Мені здається, — дуже лагідно пояснив Митя, — що могутній і поінформований розум може позмагатися з підсадженою свідомістю. Вони не чіпають деяких вищих ділянок мозку — я, правда, не спеціаліст, — однак центри мови, письма, вся пам’ять… Вони лише додають свою пам’ять.

— І волю, — сказав інженер. — Машо, відійди од вікна нарешті! А ти, Дмитре, не на часі вдаєшся в науку. Двері їм сам відчиниш? Щоб позмагатися?!

— Я не поспішаю стати піддослідним собакою, — відповів Благоволін. — Не поспішаю, але й не боюся. І мені дивно чути, що вчений ототожнює науковий експеримент із зрадою.

Знову сам

Згодом Степан згадав ці суперечки і збагнув, що Портнов тоді ще все вирішив, але тепер Стьопка був зовсім приголомшений. Хай буде й так, хай Благоволіну й немає чого їхати на телескоп — “слимака” й особистого номера він не має, і ще біля воріт його зупинить варта. Та все ж він якось не по-товариському залишав Портнова самого. Його задум — пересилити “гіпноз” — у Стьопки викликає сумнів, звичайно. Сурен Давидович не пересилив… Колупаючи нігтем фарбу на підвіконні, Степан дивився на вулицю.

Зашурхотіли колеса. Тихо підкотив і зупинився перед гуртожитком зелений “ГАЗ-69”. З нього вийшли двоє і неквапливо рушили до під’їзду.

Напевно, у Стьопки піднялося на голові волосся — Благоволін миттю присунувся до вікна, подивився і — твердо, пошепки:

— На сходи праворуч, на чорний хід і у двір!

І Стьопка з Портновим опинилися в коридорі. Відразу ж клацнув замок, і за дверима затріщало й заскреготіло.

— Шафу потяг, — шепнув Вячеслав Борисович, і тихо прохолодним коридором вони проскочили до сходів.

На площадці Степан кинув: “Коли що — свисну” — і побіг уперед. І, не зустрівши тих двох, вони вскочили в машину. Вячеслав Борисович запустив мотор і поспіхом, ривками перемикаючи швидкості, погнав навтіки. Звернувши на вулицю Леніна, він промовив стомлено:

— Вийдеш за поворотом на радгосп. Іди до високовольтної, там прочитай інструкцію і дій.

— Краще я з вами, — сказав благально Степан і перевірив, чи не загубився з-за пазухи пістолет.

— Зі мною не можна.

— Ви псуватимете цей… підсилювач?

— Тепер уже в апаратну й миша не проскочить. — Інженер озирнувся, машина вильнула. — Ет, чорт!.. Справді, треба було його…

— Ну це вже ні! — заперечив Стьопка.

— Не знаю. Одну розумну думку він мені подав… Не знаю… Слухай, Стьопо. Якщо зустрінеш мене — тікай. Не навертайся мені на очі, бійся більше, ніж інших.

— Чому?

— Якщо мене знову оброблять, я ж тебе й викажу.

Машина знову вильнула. Стьопка запитав:

— А чому він “сентиментальний боксер”?

— Він чудова людина, — із сумом відповів Портнов. — Дуже чудова. Не те що вбити — вдарити нікого не може. Я гальмую. Приїхали.

“Еге, такий велетень, та ще боксер, ударити не може, — щось не віриться!” — подумав Степан, і зважаючи на те, що позаду от-от з’явиться газик, і ніколи буде зупинятися, і удвох з інженером вони примчать на телескоп і там дадуть жару, Стьопка спитав неквапливо:

— А хто такий ейч-бамб?

— Воднева бомба по-англійському, — відповів інженер і натиснув на гальма.

Стьопка увібрав голову в плечі.

— Ну, іди. Спокійно йди, я за всяку ціну — за всяку, розумієш? — протримаюся, а ти дій спокійно. І бережися, вся надія на тебе.

— А ви туди не їдьте. Навіщо їдете?

— Про людське око. За тебе Благоволін не знає, а мене почнуть шукати. І все одно знайдуть. Прощавай.

Він цмокнув Стьопку в лоб, виштовхнув із машини, гукнув:

— Спробую їх обігнати! — і помчав.

На повороті його занесло вліво, мотор заревів, і Степан знову залишився сам.

Сурен Давидович

У цей час я, Альошка Соколов, сидів поряд із Суреном Давидовичем на опорній плиті зеленої штуки, схожої на перевернуту величезну пробку від графина. Я сидів праворуч від Сура, а ліворуч примостився гладкий заєць із дивовижно незалежним, хвацьким виглядом, випроставши задні лани, так що вони стриміли далеко вперед і трохи вгору. Ніколи б не подумав, що зайці можуть сидіти в такій позі! Його вигляд вразив мене дужче, ніж невидима стіна навколо “зони корабля”. Дужче, ніж здорове, легке дихання Сура. Очевидно, від біганини у мене розум помутився або щось подібне — я витріщився на зайця, доки не зметикував, чого він так сидить, простягти задні лапи по-панському. Зайці та кролі завжди сидять, підібравши задні ноги, правда? Тому що бояться. Вони щомиті напоготові — стрибнути й чкурнути, а щоб стрибнути відразу, задні ноги їм доводиться тримати зігнутими. Я плутано пояснюю. Цього й пояснити не можна. Якби поряд не було Сура, я злякався б цього зайця.

Тепер я не боявся нічого.

Сурен Давидович знайшовся! Ці. не вбили його, він їх сам перехитрив і пробрався в їхню “зону”! Я ладний був замурчати, як ситий кіт, я так і знав — ніяким пришельцям не впоратися з нашим Суреном Давидовичем!

Сур мовчав, поглядаючи то на мене, то на зайця. Іноді він робив руками якісь рухи, немов під час розмови, а заєць поперемінно піднімав вуха й ворушив носом.

Зрозумійте, я ж нічого не знав — поїхав із лікаркою, провів її до Березового і ось повернувся. Нічого не знав, нічогісінько! Я всміхався і мурчав. Потім запитав:

— Сурене Давидовичу, у вас уже немає астми? І як вам вдалося сюди пробратися?

Заєць чомусь підстрибнув.

— Скажи, будь ласка, як ти сюди пробрався, — непривітно відповів Сур. — Де взяв мікрофон? Де твій мікрофон, скажи!

— У роті. Витягти? — Я зрозумів, що так він називає “слимака”.

— Будь ласка, не витягай. Навіщо тепер витягати? Як ти назвав себе селектору?

— Якому селектору? — здивувався я. — Що голосом Нелки розмовляє? А-а, я сказав — Трикутник одинадцять. Неправильно?