»Головний полудень» - Мірер Олександр - Страница 29

Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.

Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”

Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та я розгледів, що середня черга тяглася до сивого — Лінії вісімнадцять. Він стояв обличчям до черги, тримаючись витягнутими руками за зелений стовп. Десантники спокійно один за одним підходили до стовпа, виймали “мікрофони” й відразу, як від удару, підгинали ноги й падали на руки задньому. Той тримав, а збоку підскакував дебелий Десантник і відводив удареного, викручуючи йому руки на ходу. Задній, звільнившись, сам підходив до стовпа і теж падав. А дебелі без упину снували між чергами. Хапали, викручували, тягли. Їх було багато, бо в двох бічних чергах діялося те саме. Там Десантники підходили не до зеленого стовпа, а до зелених ящичків у руках Кисельова й Потапова. Бічні черги посувалися повільніше, але так само неухильно, спокійно. Без страху. Неначе не бачачи, що їх чекає: непритомність, викручені руки, і лицем у землю або на бетон. А ось їх уже кладуть просто на клумбу…

Високий рудочубий парубок увесь час міняв Кисельову й Потапову зелені ящички.

Директор телескопа професор Бистров теж стояв у черзі, я впізнав його по чорній шовковій шапочці. Він добродушно всміхався. І раптом на майданчик вибіг його пес, що заніс бластер від корабля. І став у чергу! Тоді професор задріботів до сивого, показав на собаку. Сивий різким, сердитим рухом штовхнув його без черги. Професора відвели двоє здорованів, не заломлюючи йому рук, посадили осторонь. Хтось підійшов до пса, і він кивнув — я сам бачив! — і вийшов із черги. Кинувся праворуч, до Десантників, які стерегли лежачих… Там уже набралося сотні три, вони лежали рядами, і стояло безугавне виття і гуркіт. Деякі намагалися сісти, кричали, вартові стрибали як скажені й дедалі частіше стріляли над головами. І собака носився між рядами й бив корпусом тих, хто сідав… Вія одразу навів лад, тільки надто вже страшно стало дивитися, Я мало не збожеволів. Я ж не знав, що людина нічогісінько не пам’ятає, коли Десантник із неї висаджується. Я думав, хоч трохи повинна пам’ятати. А оці нещасні люди! Багато хто з них ще зранку носив у собі Десантника, і раптом — вечір, стрілянина й удари чобітьми. Опісля я дізнався, що ніхто з них не бачив черг до “посередників”. Точніше, не пам’ятав. Їх били, штовхали й горланили страх як, але змусили всіх лежати вниз обличчями. І, мабуть, так було краще. Побачили б вони черги — напевно б збожеволіли.

Я зовсім уже збожеволів, аж тут з’явився заєць Дев’ятикутник. Вій клубком прокотився під ногами, підстрибнув до стовпа, і вся черга зареготала, а передній спіймав його за вухо, витяг “мікрофон” і, подержавши зайця біля стовпа, кинув його на землю. Ой, як же він тікав!.. Він мелькав угорі й унизу, він знову став простим товстим зайцем і не міг вийти із захисного поля!

Коли він востаннє майнув за кораблем, черги вже розтанули. Дужі Десантники підбігали до сивого — він досі стояв біля “посередника” й байдуже дивився, як Кисельов і рудий здоровань підхоплюють здоровенних Десантників і розкидають довкола майданчика. Тіла падали безшумно, бо справа дедалі голосніше горланили люди й скажено, хрипло гарчав собака. За хвилину впав і сивий. Я раптом помітив, що він лежить біля “посередника”, і Кисельов переступає через нього. Кисельов удвох із здорованем підхопили зелений стовп “посередника”, потягли його до корабля; рудий на ходу звалив когось кулаком. Відкрився люк. У нього закинули “посередник” і мішок із бластерами. Пес крутився перед люком, відкидав усіх, хто пробував підійти. Якась жінка стояла, затуливши собі рот обома руками, і раптом зойкнула — рудий здоровань зазирнув у люк, і почав падати повільно, як сосна. Відразу ж біля корабля опинився пес. Ослизаючись лапами, став цапки, приклав морду до люка і впав навзнак, як людина.

Кисельов був останнім. Не кваплячись, погойдуючи бластер на шнурку, відтяг рудого од корабля. Відкотив собаку. Підійшов до люка. Бластер спустив у люк, а шнурок сховав. Примірявся, тримаючись однією рукою за край отвору і звісившись усім тілом назовні. Я ясно пам’ятаю, як він висів на руці, а на нього і на корабель дивилося кілька чоловік, що вже отямилися. Він крикнув:

— Відійдіть! Відійдіть, йолопи! — і покотився їм під ноги.

І відразу ж із дзвінким ляскотом зникло захисне поле. Присмеркове небо впало згори, немов завіса. Відкрилися вечірні пагорби, дорога, ланцюжок квадратних машин на ній. Застугоніли, заспівали шибки — повільно і плавно, як ліфт, піднявся корабель, піщані вихори забарабанили по вікну перед моїм обличчям. Незграбно, хапаючись один за одного, підводилися люди. Кисельов дивився то вгору, то на чорну торочку від гітари, яку витяг із кишені.

Величезний пес сидів поряд із професором і намагався лизнути в щоку.

Професор слабо відштовхував його й дивився в небо, притримуючи шапочку.

Відступили!

Я натиснув на важкі скляні двері й нерішуче вийшов із схованки.

Розуміючи, що пришельці відступили, я боявся в це повірити, хоч і бачив яскраву райдужну пляму, що зникала в зеніті. Від неї кільцями розбігалися по небу веселі кучеряві хмари.

Відтоді я не люблю дивитися на хмари, що швидко біжать по небу.

Ще кілька хвилин я був при пам’яті. Стояв на ґанку і намагався збагнути, хто переді мною — Десантники чи вже люди. З натовпу на мене дивився полковник Ганін.

Він крутив головою, поправляв галстук, немов його душило, і струшував об коліно кашкет. Полковник попався пришельцям пізніше за всіх і тому дещо розумів.

Побачивши, що я вийшов із дверей, він наблизився до мене і спитав:

— Ти що-небудь знаєш? — і показав рукою на небо.

— Здається, вони відступили, — сказав я.

Він кивнув. Пробурмотів:

— Коли б знаття, де впадеш, — знову поправив галстук і крикнув: — Увага! Увага! Військовослужбовці, до мене!

Стало тихо. Або ж у мене в голові стало тихо. Пам’ятаю, Ганін наказав кільком військовим і міліціонерам зібрати зброю і швидко пішов до воріт. А я біг за ним, щоб розповісти про плани пришельців, але в мене язик не повертався, бо годину тому сам полковник запропонував цей план — захопити Москву, Нью-Йорк і Лондон, — і я все ще не зовсім вірив, що полковник більше не пришелець. Отак ми й вийшли до воріт, назустріч броньованим машинам парашутистів, що розверталися довкола загорожі телескопа, а далі я нічого не пам’ятаю. Тільки великі колеса та синій дим вихлопів…

Решту я знаю від інших людей. Як парашутисти оточили машинами пагорб і попередили4 в мегафон, щоб ніхто не виходив за ворота, інакше стрілятимуть. Полковник не зважився порушити наказу, а я проскочив у хвіртку і побіг до найближчого бронетранспортера, під дулами кулеметів, навпрошки. Кажуть, я виліз на броню, як жук, і заходився кричати: “Де у вас командир?” — і мене з’єднали по радіо з командирською машиною й переконали, щоб я все сказав у мікрофон. Я розповів про пришельців, а потім згадав про Сурена Давидовича і так загорланив у мікрофон, що командир полку наказав відвезти мене у лісопарк. Я знепритомнів аж у яру: показав на Сурена Давидовича, який лежав у руслі струмка, і сам упав.