Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 35

Відкриття

День двісті двадцять восьмий.

Сьогодні вранці, зайшовши до кают-компанії, я побачив Марію. Вона стояла перед лівими дверима, зосереджено дивлячись на кодові диски.

Ми з Мартіном не один раз гадали, що криється за цими дверима. Март запевняв, що професор цю каюту облюбував під свій кабінет, отже, саме там і можна знайти всі потрібні нам креслення та розрахунки. Однак скільки ми не пробували, відчинити двері не вдалося, отож ми вирішили поки що не чіпати їх, — виламаємо пізніше, коли почнемо хоч трошки розумітися на небесній механіці та астронавігації. Тому-то я і здивувався, побачивши тут Марію.

— Що ти тут робиш? — запитав я.

— Я ніби пригадую, яке слово набирав на дисках професор, — відповіла вона заклопотано. — Навіть ні, було два слова… Пам’ятаю, він наспівував собі під носа: “фью-фью… фью-фью-фью”. Не свистів, звичайно, а… А якось так: “Ю-їй… га-га-ї”.

— Ану, повтори, повтори! — мені вчулося в цих звуках щось дуже знайоме.

— Ю-їй, га-га-їн!

— Юрій Гагарін?! — вигукнув я.

— Так, так! — радісно ствердила Марія.

— Та чи ти знаєш, хто це такий?!.. Це… А втім, я тобі про нього ще розповім! Давай-но краще перевіримо, як вплине це магічне ім’я на наш кодовий замок!

О, воно подіяло чудесно! Щойно я набрав останню літеру, як дзенькнули засуви і двері повільно одчинилися.

Так, це справді був кабінет професора: біля стіни стояв величезний письмовий стіл з диктографом, по праву руч — заповнені книжками шафи з написами: “Астронавігаційна апаратура”, “Програмування кібер-штурмана”, “Орбітальний політ”, “Дослідження планет”, “Конструкція корабля” і таке інше.

Я взяв у руки один із томів. То була не книжка, а зшиті воєдино машинописні сторінки. Я спробував читати текст — і в мене аж мурашки по спині перебігли: та це ж справжня китайська грамота!.. Ні-ні, написано було англійською мовою, і навіть математичні знаки були мені знайомі, але я не розумів нічого. Анічогісінько!

І все ж я радий: з’явилася цілком конкретна, визначена мета; знайдено все, що потрібне для мандрівників у Невідоме!

З завтрашнього дня візьмемося за навчання ще наполегливіше. Чомусь переконаний, що Мартін незабаром не тільки наздожене, а й випередить мене.

День двісті сорок дев’ятий.

Сьогодні Джек зробив нам подарунок. Доки ми з Мартом вивчали схему пульту керування “Ластівкою”, малий самостійно подався до бібліотеки, щоб переглянути якийсь мультфільм. Гадаючи, що мультфільмам відповідає літера “М”, він випадково набрав код симфонічної музики. Потужні акорди пролунали на весь корабель так несподівано й велично, що мені аж моторошно стало.

Ніколи раніше я не уявляв, що музика може бути такою красивою! Досі я знав пісеньки-шлягери типу “Крихітка Мері”, танцював не тільки сучасний “Уа-уа”, а навіть допотопний твіст. Правда, я чув, що існує якась “серйозна музика”, проте навіть не знав, що це таке.

Ми з задоволенням прослухали всю річ, а потім почали допитуватися у Джека, як вона зветься. Він не пам’ятав. Понад годину ми набирали код навмання, аж доки знову пролунали урочисті акорди. Виявляється то був Перший концерт для фортепіано з оркестром Чайковського у виконанні Ван Кліберна. Відтепер будемо слухати музику щовечора.

День триста шістдесят п’ятий.

Минув рік. Багато це чи мало? Не знаю. Для нас цей час минув швидко. Дітлахи стали моєю справжньою сім’єю, я полюбив їх. Раніше я завжди непокоївся, думаючи про майбутнє, побоююся й тепер, але вже набагато менше. Навіть якщо зі мною щось трапиться, Март (він уже випередив мене з математики і почав вивчати астрономію) зуміє стати справжнім командиром корабля. Але це — в майбутньому, а зараз ми все ще так і не знаємо, куди намірявся летіти професор і куди ми летимо насправді, а головне — чому “Ластівка” стартувала передчасно.

Щоб розважити дітлахів, улаштували. свято. Відтепер у нас буде власний Повий рік, “Ластівчин Новий рік”.

День триста вісімдесят дев’ятий.

Джек тепер згадує про матір дедалі рідше. Тільки ось сьогодні перед вечерею сказав:

— А от коли мій тато, — отой, що був на Землі, — виїздив куди-небудь, він завжди дзвонив по відеофону. Тату Роб, давай подзвонимо мамі, хай вона швидше нас наздоганяє.

Любе малятко, лазерний передавач “Ластівки” не працює, та навіть коли б я зумів його налагодити, рубіновий промінь навряд чи дійшов би до Землі — вона від нас дуже, дуже далеко. Та як і розшукати її в міжзоряному просторі?

День п’ятсот сорок восьмий.

Після вечері ми з Мартіном засиділися в бібліотеці, розбираючи навігаційне рівняння орбітального польоту, і проґавили час ритуального “На добраніч!” Та все ж, проходячи повз “дівчачу” каюту, я тихенько відчинив двері. Почув Маріїне шепотіння:

— …і ось люди вирішили зрубати те дерево, на якому тримається небо, щоб не було куди підніматися сонечкові. Рубали-рубали, замалим не перерубали, та й сіли спочити. А тим часом у дерева заросло все порубане, стало воно товстим, як і раніше…

— Ну, а коли б оті лихі люди перерубали дерево, що було б?

— Старі люди кажуть: був би кінець світу.

— А що таке — кінець світу? — допитувався Джек.

— Це — коли весь час темно і не буває сонця.

— Як у ілюмінаторі?

— Спи, дурненький! — втрутилася Сабіна.

— Ні, ти скажи, Маріє, ото за ілюмінатором і є кінець світу?

— Тато Роб говорить, що ми незабаром прилетимо до другого Сонця, дуже яскравого й веселого.

— І там буде початок світу?

— Спи, дурненький! Запитаєш у тата Роба!

— Але ж якщо є кінець, то має бути й початок!

Я нишком посміхнувся: логічне мислення у малого непогане! Я і сам хотів би запитати, бодай у будь-кого, яким же він буде, отой наш “початок”!

День шістсот тринадцятий.

Сьогодні нам стало відомо, чому наша “Ластівка” стартувала так несподівано.

Я вже писав про диктограф на столі в кабінеті професора. Чомусь ми раніше не здогадалися прослухати, що там було записано. А сьогодні я звернув увагу: диктограф приєднано до УКВ-приймача і ввімкнено на автоматичний режим. Зацікавившись, я переставив слайдер на нульову поділку і натиснув на кнопку “звук”.

Виявляється, диктограф автоматично записував усе, що говорилося в кабінеті його вілли біля підніжжя Тахумулька (це та гора, на вершині якої монтувалася “Ластівка”). Я чув голоси професора Мандера і його дружини, інженера Селбі і майстра Кошшінга, старого Томаса і хихотливої Катрін, — одне слово, всіх тих, що лишилися в далекому минулому і кого нам уже не судилося побачити.

В розмовах не було нічого цікавого, і я вже намірився вимкнути диктограф, аж раптом почув суперечку професора з інженером Селбі, його приятелем ще з часів нью-йоркських поневірянь.

Бесіда, мабуть, почалася в сусідньому приміщенні, бо спочатку я не міг розрізнити ні слова. Було ясно тільки, що професор чимось роздратований.

Та ось грюкнули двері, заскрипіло крісло і Селбі сказав:

— Ви мене не зрозуміли, сер!

— О, ні, я прекрасно вас зрозумів! Прекрасно! — саркастично відповів професор. — Ви пропонуєте мені продати “Ластівку”! І цим усе сказано. Я знаю, кому вона потрібна: тим, хто хотів би використати мій по-справжньому величний винахід тільки як смертоносну зброю небаченої могутності! О, ні! Не цьому я присвятив усе своє життя!

— Але ж, сер, у росіян уже… Та зрозумійте ж: наша країна мусить захищатися.

— Від кого — захищатися?.. Даруйте, але нашу країну треба захищати тільки від тих, хто послав вас сюди!.. Селбі, Селбі, як трапилося, що ви, кому я завжди вірив, як самому собі, виявилися зрадником?.. Чи то все була гра?

— Розчавлений вашими докорами, сер! — глузливо сказав Селбі. — Так, то була гра, з вашого дозволу. І вона мені вже остобісіла. Мене приставлено до вас ще десять років тому. Власне, я міг би викрасти всі ваші креслення й розрахунки ще тоді. Але ми вирішили зачекати, поки ви збудуєте корабель. Так надійніше… До речі, ваш дядечко Майкл Паркінс ніколи не був мільйонером, він помер двадцять років тому в богадільні Мельбурна. А “спадщина”, яку ви одержали, — завдаток вам від Пентагону… Зрозуміло?.. Отже, настав час розплати. Нам потрібна “Ластівка”, всі креслення і розрахунки.