Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 37

Кінець подорожі

День тисяча чотириста дев’яностий.

Останнім часом ми рідко збиралися в кают-компанії, були зайняті головним чином у спортзалі, бібліотеці та їдальні. Тільки Мартін навідувався туди щодня. Саме він і виявив, що ми наближаємося до якоїсь великої зірки. Почувши таку новину, ми всі притьмом кинулися до кают-компанії.

— Ну, Март, сідай-но в командирське крісло! Відтепер воно твоє по праву.

Він сприйняв мої слова, як належне (я навіть трохи позаздрив: відстав, старий, відстав!). Сів до пульта, почав чаклувати. І ось уже на екрані серед незліченних зірок виступила одна, найяскравіша.

Вона була ще дуже далеко, проте чутливі прилади кібер-штурмана вже встигли зафіксувати її основні характеристики. Ця зірка належала до спектрального класу світил типу нашого Сонця, але була дещо активніша. Дослідження поля її тяжіння показувало, що в неї може бути планетна система.

Майже місяць витратив Мартін. аби з допомогою електронно-обчислювальної машини розрахувати траєкторію нашого корабля, а коли одержав остаточний висновок — прибіг до мене схвильований:

— Гальмування, та ще й на межі понад п’ять “же”, треба почати не пізніше, як через три доби, бо інакше ми пройдемо мимо зірки.

— Гаразд, а якщо ми не знайдемо біля неї придатної для життя планети?.. Це ж великий риск!

— Якщо ми проскочимо мимо, нам уже й рискувати не доведеться, — відповів Март. — Імовірність знайти ще одну зорю з планетами майже дорівнює нулеві. Ми і постаріємось, і помремо в нескінченному польоті. До того ж, вичерпається і пальне, і запас продуктів.

— Ну, а якщо планети не знайдемо? Хіба не все одно?

— Ні. Ми лишимося на планетарній орбіті, і, у всякому разі, будемо забезпечені сонячною енергією. Досить побудувати оранжерею — і ми одержимо невичерпну кількість їжі й кисню.

Розумний хлопець! Так, це й справді найкращий вихід!

— Не хочу оранжерею, хочу на планету! — запхикав Джек. — Мені вже набрид космос! Хочу, щоб була травичка, ліс, річка!

Мені теж остобісів космос. Але де вона, ота наша планета, наша земля обітована?

День тисяча чотириста дев’яносто дев’ятий.

Краще рискнути один раз, аніж нидіти в оцих каютах і клясти себе за те, що не використали цей один-єдиний шанс! Чи зуміє Мартін вивести корабель до зорі, чи зуміє посадити його на планету, якщо ми таки її знайдемо? Риск величезний, і все ж ми на нього зважилися.

Ті дві з половиною доби, які ще лишалися в нас до початку гальмування, ми витратили на дбайливу підготовку: навели порядок на складах, перевірили закріплення меблів, контейнерів тощо. Мартін проконтролював амортизаційні камери і лінії зв’язку.

І ось настала урочиста мить: Мартін вклав у приймальний блок кібер-штурмана складену програму і натиснув на кнопку. Хвилин п’ятнадцять на табло гарячково блимали індикаторні вогники — кібер старанно перевіряв, чи не трапилася десь якась помилка. А потім з гучномовців пролунав усе той же знайомий голос професора.

— Програму прийнято. До початку гальмування лишається п’ять годин. Команді — пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах.

Любий професоре, коли б ви тільки знали, що ваша мрія здійснилася: ваш корабель підходить до визначеної вами мети!

Ми вже встигли забути, як лежали в камерах під час прискорення руху “Ластівки”.

— А що там робити? — запитав Джек.

— Спатимеш, — відповів я.

Командирську камеру цього разу зайняв Мартін. Мабуть, він назавжди так і лишиться наймолодшим командиром міжзоряного корабля — йому тільки-тільки минуло шістнадцять років.

Перший день на планетарній орбіті.

Ми знову втратили лік часу — ніхто не знає, скільки ми спали в камерах. І знову ми потрапили в світ невагомості, проте набуті колись навички збереглися: пурхаємо в повітрі не гірше за пташок.

Після гальмування ми ще кілька днів рухалися по прямій лінії, але поступово тяжіння зорі викривило нашу траєкторію, аж доки не замкнуло її в еліпс.

Шістдесятий день на планетарній орбіті.

Перша планета, яка потрапила в поле зору приладів “Ластівки”, не потішила нас нічим: діаметр — вдвічі менший за діаметр Землі, середня температура поверхні — понад 100 градусів, атмосфера — вуглекислий газ. Кисню і водяної пари не виявлено.

Не краща справа була і з двома наступними планетами: одна — надто близька, а друга — надто далека від центрального світила. Кисню і водяної пари не виявлено.

Ще три довжелезних місяці пробули ми на планетарній орбіті, аж доки натрапили на те, що потрібно. Діаметр цієї планети був не набагато більший, аніж у Землі, час обертання навколо осі — 26 годин 18 хвилин, середня температура поверхні — 19–20°, атмосфера складалася переважно з азоту та кисню. Навколо своєї зорі ця планета оберталася приблизно за чотириста днів, тобто її рік був трошки довший за земний. Так, це була, мабуть, схожа на Землю планета.

Але знаходилася вона ще дуже й дуже далеко, ми бачили її простим оком тільки як блакитну зірочку.

Мартін обчислив, що ми зможемо підійти до цієї планети через сімдесят днів.

День останній, він же перший.

Мені здасться, що всі оті чотири з гаком роки нашого польоту міжзоряним простором промчали швидше, аніж оці сімдесят днів. Але хай там як, та все вже позаду.

Мартін здійснив маневр наближення до планети блискуче. Цього разу ми до камер не лягали, бо гальмування було повільним.

І ось ми кружляємо над планетою на висот, близько двадцяти тисяч кілометрів. Два великі континенти, сила-силенна островів. Океани менші, аніж на Землі — вода вкриває менше половини поверхні. Забарвлення суходолів не милує око — дуже мало зелених тонів, здебільшого жовті та руді.

— Тату Роб, — поцікавився Джек, — а звідки ми дізнаємося, як звуть нашу планету?

— Вона ще безіменна, — засміявся я. — Для нас це — “терра інкогніта”, невідома земля.

— Ось ви її й назвали! — вигукнув Мартін. — Хай вона так і зветься: Терра!

Ми ще тиждень кружляли навколо Терри, вибираючи місце для посадки. Март хотів посадовити “Ластівку” на континент, але я заперечив:

— Нам потрібен ізольований від тваринного світу острів. Він має бути не дуже далеко від континенту в зоні субтропіків, де не холодно і не жарко, та ще й досить великий.

Кінець кінцем такий острів ми визначили.

— Увага! Екстрений старт… тьху, тобто фініш! — скомандував Мартін і це витримав — зареготав. — Одне слово, сідайте в крісла та прив’язуйтесь якнайміцніше!.. Ну, готові?

У відповідь залунало одностайне: “Готові!”

— Увага!.. Вмикаю посадочний автомат!

Знову на груди навалився тягар. Знову перед очима пливуть барвисті кола, а до горла підкочується нудота. Останнє, що пам’ятаю — напружене, зосереджене обличчя Мартіна біля командирського пульта.

Коли я прийшов до тями, навколо було тихо. Руки й ноги були чужими, важенними — то діяла сила тяжіння планети.

Тож як ти зустрінеш нас, Терра, наша земле обітована?!