451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 22

Монтег спробував поворухнути правою ногою, потім лівою.

— Мій друже, — промовив він, — не залишайте мене.

Механічного пса в буді не було. Білу тиньковану будівлю пожежної станції оповивала тиша, а жовтогаряча “Саламандра” дрімала з гасом у череві і вогнеметами на боках. Монтег пройшов крізь цю тишу і, вхопившись за мідну жердину, ковзнув угору, в темряву, не зводячи очей з порожньої буди. Серце його то завмирало, то починало шалено калатати. Фабер на якийсь час затих у вусі, наче сірий нічний метелик.

Бітті стояв спиною до люку, наче нічого не чекав.

— Ось, — звернувся він до пожежників, що грали в карти, — іде вельми цікавий звір: він на всіх мовах світу називається дурнем.

Бітті відвів руку вбік, долонею догори, вимагаючи від Монтега данини. Той поклав йому книжку на долоню. Навіть не подивившись на назву, Бітті жбурнув книжку в кошик для сміття і запалив сигарету.

— “Найбільший дурень той, хто має трохи розуму”. Ласкаво просимо, Монтег. Сподіваюсь, ви нам складете товариство, оскільки ваша лихоманка минула й ви одужали. Зіграємо в покер?

Вони сіли за стіл. Роздали карти. В присутності Бітті Монтег гостро відчував провину своїх рук. Пальці, наче тхори, що наробили шкоди, не знали й хвилини спокою. Вони весь час рухалися, то щось шарпали й м’яли, то ховалися в кишені від бляклого, мов полум’я спиртівки, погляду Бітті. Монтег думав: варто брандмейстерові дихнути на його руки — і вони висохнуть, зсудомляться і ніколи вже не стануть живими; вони назавжди будуть иоховані в рукавах його куртки, поховані й забуті. Бо ці руки надумали жити й діяти з власної волі, незалежно від нього, в них уперше виявилася його свідомість та бажання схопити книжку, втекти з Йовом, Руф’ю чи Шекспіром; і тепер, на пожежній станції, вони здавалися закривавленими руками злочинця.

Двічі протягом півгодини Монтег підводився і йшов до вбиральні мити руки. Повернувшись, він ховав їх під стіл.

Бітті засміявся:

— Тримайте-но свої руки на очах у всіх, Монтег. Не те, щоб ми вам не довіряли, але, знаєте…

Тепер уже всі зареготали.

— Добре, — вів далі Бітті, — криза минула, тепер усе гаразд; заблудла вівця повернулася до отари. Ми всі свого часу блудили. Хай там що, а правда є правда, кричали ми. Ті, хто несе в собі благородні думки, не самотні, переконували ми самих себе. “О мудрість, схована в живих співзвуччях”, як сказав сер Філіп Сідней.[9] Але, з другого боку: “Слова мов лист: якщо рясний — дарма шукать під ним плодів, бо їх нема”, — сказав Александр Поп.[10] Що ви про це думаєте?

— Не знаю.

“Обережно”, — прошепотів Фабер з іншого, далекого світу.

— Або ще: “Сп’яніти можна від краплини знань. Коли ж наповниш келих без вагань і вип’єш до останку все, до дна — протверезієш ти від знань вина”. Александр Поп. Ті самі “Досліди”. Це, здається, і вас стосується?

Монтег прикусив губу.

— Я вам скажу так, — мовив Бітті, дивлячись у карти й посміхаючись. — Ви саме і сп’яніли від однієї краплини. Прочитали кілька рядків — і полізли на стіну. Бах-трах! Ви вже ладні висадити всесвіт, стинати голови, топтати ногами жінок і дітей, валити владу. Я знаю, я через це пройшов.

— Зі мною все гаразд, — нервово сказав Монтег.

— Не червонійте. Я не глузую з вас, справді ні. Знаєте, годину тому я бачив сон. Я ліг подрімати, й мені наснилося, що ми з вами гаряче сперечаємося про книжки. Ви аж кипіли з люті, сипали цитатами, а я спокійнісінько відбивав ваші наскоки. “Влада”, — казав я. А ви, цитуючи доктора Джонсона, відповідали: “Знання сильніші за владу”. Я вам: “Гаразд, той самий Джонсон, любий хлопчику, казав: “Божевільний той, хто прагне проміняти певність на невизначеність”. Тримайтеся пожежників, Монтег. Решта — похмурий безлад!

“Не слухайте його, — шепотів Фабер. — Він намагається заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!”

Бітті хихикнув.

— Ви відповіли мені цитатою: “Правда рано чи пізно виясниться; вбивства довго не можна приховувати!” Я ж доброзичливо вигукнув: “О боже, він і далі про свого коня!” Потім додав: “І диявол може іноді послатися на святе письмо”. Ви кричали: “Ми краще думаєм про дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не з багатих!” А я лагідно шепотів: “Не терпить правда, коли кричать про неї”. Ви ж волали: “В присутності убивці трупи кровоточать!” А я відповідав, поплескавши вас по плечу: “Невже я в вас збудив таку жадобу?” Ви надсаджувалися: “Знання — велика сила! Карлик на плечах велетня бачить далі за нього!” А я спокійнісінько завершив суперечку, промовивши: “Вважати метафору доказом, потік марнослів’я джерелом істини, а себе оракулом-наша вроджена помилка”, як сказав колись пан Поль Валері.[11]

Голова Монтегові запаморочилась. Йому здавалося, ніби його нещадно б’ють по голові, очах, обличчю, плечах, по руках, безпорадно підведених угору. Йому хотілося кричати: “Ні! Замовкніть, ви намагаєтеся все заплутати! Досить!”

Тонкі пальці Бітті схопили Монтегове зап’ястя.

— Господи, який пульс! Добре я вас підкрутив, Монтег? Серце калатає, наче на другий день після війни. Не чути лише сурм і дзвонів! Поговорімо ще? Мені подобається ваш збентежений вигляд. Я можу з вами балакати мовою суахілі, хінді, англійською літературною! Але це схоже на розмову з німим, чи не так, пане Віллі Шекспір?

“Монтег, тримайтеся! — прошепотіла в вусі комашка. — Він каламутить воду”.

— Ач як ви перелякалися! — сказав Бітті. — Я таки був жорстокий — використовував проти вас ті самі книжки, за які ви так чіплялися, використовував для того, щоб спростовувати вас на кожному кроці, на кожному слові! Книжки страшенно зрадливі! Ви думаєте, вони вас підтримають, а вони, навпаки, виступають проти вас. Інші теж можуть пустити в хід книжку — і ви вже вгрузлії в трясовину, в страхітливу плутанину іменників, прикметників, дієслів. А закінчився мій сон тим, що я під’їхав до вас на “Саламандрі” і запитав: “Нам по дорозі?” Ви сіли в машину, і ми помчали назад на пожежну станцію, тихо й мирно.

Бітті випустив Монтегову руку, й вона, мов нежива, впала на стіл.

— Усе добре, що добре закінчується.

Запала тиша. Монтег сидів, наче біла кам’яна статуя. Луна останніх ударів повільно затихала десь у темних глибинах мозку; Фабер чекав, поки вона зовсім стихне. І коли, нарешті, вихор пилу, що здійнявся в свідомості Монтега, влігся, Фабер неголосно почав:

“Гаразд, він сказав усе, що хотів. Ви вислухали. А тепер, протягом кількох наступних годин, говоритиму я. Вам доведеться вислухати й це. Потім спробуйте розібратися і вирішити, з ким ви. Я хочу, щоб це було саме ваше рішення, а не моє, і не брандмейстера Бітті. Тільки не забувайте, що брандмейстер — один із найнебезпечніших ворогів істини і свободи, він один із тупого, байдужого стада нашої більшості. О, ця жахлива тиранія більшості! Ми співаємо різні пісні. І від вас самого залежить, кого ви слухатимете”.

Монтег хотів був відповісти Фаберові, але тут пролунали звуки пожежного дзвона і це врятувало його від непоправної помилки. Під стелею задзеленчав сигнал тривоги. В іншому кутку кімнати цокотів телетайп, записуючи адресу. Брандмейстер Бітті, тримаючи карти в рожевій руці, вдавано повільно підійшов до телетайпа і, коли той перестав цокотіти, відірвав стрічку. Побіжно глянув на адресу, сунув стрічку в кишеню і, повернувшись до столу, сів. Усі дивилися на нього.

— Це діло зажде ще сорок секунд, бо саме стільки мені треба, щоб обіграти вас, — весело сказав Бітті.

Монтег поклав карти.

— Втомилися, Монтег? Виходите з гри?

— Так.

— Веселіше, Монтег! А втім, цю партію можна дограти, коли повернемося. Покладіть карти на стіл сорочкою догори. А тепер — ворушіться! Хутко беріть інструмент! — Бітті підвівся. — Монтег, ви погано виглядаєте. Чи не надумали знову захворіти?