451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 40

Сімс сів.

Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив:

— Сподіваюся, ви добре спали?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — холодно відказав Сімс. — Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів.

— Не розумію, про що ви кажете, — відповіла Сюзен.

Сімс зареготав.

— Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас не врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий.

— Послухайте, — втрутився розчервонілий від випитого Мелтон. — Цей хлопець, здається, чіпляється до вас?

— Ні, все гаразд.

— Тільки скажіть — і він дістане штурхана під зад. — Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам.

А Сімс під галас і сміх вів далі:

— Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою.

— Це ж треба, за сніданком — про вчені матерії! — завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова.

— Подумайте, — незворушно вів далі Сімс. — Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб’єте, вас вистежать інші.

— Не доберу, про що ви!

— Облиште! — скипів Сімс. — Подумайте гарненько — й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п’ятдесят п’ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди,

— Щоб брати участь у ваших війнах! — не витримав Уїльям.

— Білле!

— Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти.

— Чудово, — задоволено промимрив Сімс. — А то справді, така наївність — утікати від своїх безпосередніх обов’язків!

— Який обов’язок! То жах…

— Дурниці. Просто собі війна.

— Слухайте, хлопці, про що це ви? — встряв Мелтон.

Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла.

— Просто собі війна! — скрушно промовив Уїльям. — Півсвіту помирає від проказних бомб!

— Хоч би там як, — зауважив Сімс, — а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу — це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я — виразник їхньої волі.

— Подивіться на нього! — звернувся Мелтон до своїх приятелів. — Ви бачили такого виразника чужої волі?

— Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу — ніяких катувань. Якщо ні — однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки.

— Маю пропозицію, — сказав Уїльям. — Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни.

Сімс замислився.

— Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там.

— Білле! — Сюзен схопила чоловіка за руку.

Він озирнувся.

— Не сперечайся. Все вирішено. — І додав, повернувшись до Сімса: — Ще одне. Цієї ночі ви могли забратися до нашої кімнати й викрасти нас. Чому ж не зробили цього?

— Що, коли сказати — я розважався? — ліниво відповів Сімс, смокчучи чергову сигару. — Такий приємний перепочинок, південне сонце, екзотика — дуже прикро все це покидати. Жаль відмовлятися від вина й сигарет. Дуже жаль! Отже, за десять хвилин на майдані. Ваша дружина буде у цілковитій безпеці й житиме тут, скільки їй заманеться. Прощайтеся.

Сімс підвівся й вийшов.

— Полотном дорога, пане Хвалько! — заволав услід йому Мелтон. — Еге, та тут хтось плаче! Хіба можна плакати за сніданком? Га?

Рівно о дев’ятій із чвертю Сюзен стояла на балконі свого номера й дивилася вниз, на майдан. Там, на маленькій бронзовій лавочці тонкої роботи, сидів Сімс, поклавши ногу на ногу, штани його були бездоганно випрасувані. Він відкусив кінчик нової сигари й смачно затягнувся димом.

Сюзен почула гуркіт двигуна: з гаража, що стояв у далекому кінці брукованої вулиці, виїхав Уїльям, машина повільно покотилася вниз схилом. Вона поступово набирала швидкість — тридцять миль на годину, сорок, п’ятдесят. З-під коліс навсібіч порскали кури.

Сімс зняв білу панаму, витер хусточкою почервоніле чоло, знов одягнув панаму — і тут побачив машину.

Вона мчала просто на майдан зі швидкістю шістдесят миль на годину.

— Білле! — скрикнула Сюзен.

Машина з гуркотом ударилась об край тротуару, підскочила й помчала кахляною доріжкою до позеленілої від часу лавочки. Сімс випустив сигару, заверещав, відчайдушно замахав руками — і машина врізалася в нього. Сімс злетів угору, вгору… потім униз, униз… і тіло, наче неоковирний клубок ганчір’я, вдарилося об бруківку.

Автомобіль з розбитим переднім колесом зупинився на протилежному кінці майдану. Звідусюди збігалися люди. Сюзен зайшла до кімнати й щільно причинила балконні двері.

Опівдні вони попідруч, обоє бліді, спускалися по сходах мерії.

— Adios, senor, — гукнув їм навздогін мер міста. — Adios, senora.[24]

Вони зупинилися на майдані, люди ще розглядали плями крові на плитах.

— Тебе викликатимуть ще? — запитала Сюзен.

— Ні, все з’ясовано. Нещасний випадок. Машина раптово перестала слухатися керма. Я навіть пролив сльозу перед ними. Бог свідок, я мусив якось відвести душу. Не міг стриматися. Не хотів я його вбивати. Ніколи в житті я нікого не хотів убивати.

— Тебе не судитимуть?

— Ні, хотіли були, але передумали. Я їх переконав. Мені повірили. Це був нещасний випадок, і край.

— Куди ми поїдемо? В Мехіко-сіті? В Уруапан?

— Машина у ремонтній майстерні. Відремонтують десь о четвертій. Тоді й гайнемо звідси.

— А за нами не буде погоні? Ти вважаєш, Сімс працював сам?

— Не знаю. Думаю, ми їх випередимо.

Коли вони підійшли до свого готелю, звідти саме висипали актори. Мелтон, хмурячи чоло, поквапився до них.

— Гей, я вже чув, що скоїлось. Кепські справи! Але тепер усе гаразд? Хочете трохи розважитися? Ми тут знімаємо натуру на вулиці. Хочете подивитися? Ласкаво прошу. Ходімо, це вам піде на користь.

І вони пішли.

Поки камеру готували до зйомки, Трейвіси стояли на бруківці. Сгозен дивилася на далеку дорогу, що збігала з гір, на шосе, що вело до Акапулько, до моря, повз піраміди, звалища й селища, де будинки з жовтої, синьої, червоної глини і всюди пломеніють квіти бугенвілії. Сю-лен дивилася й думала: ми поїдемо по цих дорогах, ми будемо завжди серед людей, на базарі, у вітальні, платитимемо поліцаям, аби вони охороняли наш сон, замикатимемося на подвійні замки, а головне — завжди будемо на людях, ніколи більше не лишатимемось на самоті, і завжди буде страшно, що перший-ліпший перехожий — це ще один Сімс. І ніколи ми не будемо впевнені, що обдурили Розшук, збили зі сліду. І завжди там, у далекому Майбутньому, тільки й чекатимуть, коли нас схоплять, повернуть, спалять нас бомбами, згноять жахливими хворобами; чекатиме поліція, аби примусити нас, мов дресированих песиків, крутитися, вертітися, скакати через обруч. І все життя ми тікатимемо від погоні, і ніколи не зупинимось перепочити, і ніколи не матимемо спокійного сну.

Навколо юрмилися роззяви, витріщивши очі на зйомки фільму, а Сюзен пильно вдивлялася в юрбу та в прилеглі до майдану вулички.

— Побачила когось підозрілого?

— Ні. Котра година?