451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас - Страница 46

— Ми не носимо черевиків.

— Що я чую? — Ер Ер підвів очі до стелі. — На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися.

А тоді й вакса знадобиться!

— А-а…

Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.

— Отже, домовились? Ти — технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом — усі п’ять. Що скажеш?

— Мене нудить, — вимовив Еттіл.

Від коктейлю він аж посинів.

— О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.

Надворі Еттілові полегшало.

— То це ось чому нас так зустріла Земля? — запитав він, похитуючись.

— Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити — дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев’ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев’ятій! У нас тут порядок суворий.

— А чому?

— Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!

Автомобіль поїхав.

Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.

— Що ж тепер робити? — вголос запитав він самого себе.

Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул — там вирували веселощі. У похідному лазареті — переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п’ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.

— Нема чим дихати… заманили, роздушили…

Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині — він бачив — покотом лежали п’яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам’ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.

Мине лише рік — а скільки марсіан помруть від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров’яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?

Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.

У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки — високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.

— А що буде через рік? — уголос проказав він.

На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки — все буде, буде!

Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно — дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, — одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.

А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть притулок десь у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати — ах, який чудовий краєвид!

Він уже добре знав, що скаже Тіллі:

— Війна — жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливіший.

Він стояв посеред пустельної дороги.

Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість — шістдесят миль на годину.

Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.

“Так, так, — стомлено думав він, — як дивно, як сумно… гуркіт… достоту бетономішалка”.

КАЛЕЙДОСКОП

Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель — мільйон уламків — мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.

— Барклі, Барклі, де ти?

Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.

— Вуде, Вуде!

— Капітане!

— Холлісе, Холлісе, це Стоун.

— Стоуне, це Холліс. Де ти?

— Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, де низ? Я падаю. Боже, я падаю!

Вони падали, мов камінці в колодязь. Наче їх метнули з велетенської пращі. І тепер вони були вже не люди, а тільки голоси — різні голоси, безтілесні, схвильовані, сповнені жаху чи покірливості долі.

— Ми розлітаємося в різні боки.

То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів — це правда. Зрозумів — і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об’єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. А так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.

Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів — вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.

— Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?

— Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.

— Я думаю, ще з годину.

— Може, й так, — байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.

— А що, власне, сталося? — запитав він через хвилину.

— Наша ракета вибухнула, оце і все. З ракетами таке часом трапляється.

— Куди ти летиш?

— Здається, я вріжуся в Місяць.

— А я — в Землю. Повертаюся до старої матінки Землі зі швидкістю десять тисяч миль на годину. Згорю, мов сірник. — Холліс подумав про це з дивною приреченістю.

Він наче відокремився від власного тіла й байдуже дивився, як воно падає, падає крізь порожнечу, так колись давно, дуже давно він дивився взимку, як падають перші сніжинки.

Решта людей мовчали, думали про те, що з ними сталося, і падали, падали, і вже не могли перемінити своєї долі. Навіть капітан мовчав, бо не знав такої команди, не знав такого плану, які могли б виправити їхнє становище.

— Ох, як далеко падати! Як далеко падати, далеко, далеко, далеко, — пролунав чийсь голос. — Я не хочу помирати, не хочу помирати, далеко падати…

— Хто це?

— Не знаю.

— Мабуть, Стімсон. Стімсоне, це ти?

— Далеко, далеко, я не хочу… О боже, я не хочу!