Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 14

Не знаю, скільки я марив. Отямився від болю в плечі — Адам торсав мене, намагаючись розбудити. Я встав на ноги і, хитаючись, пішов геть од галявини. Недавня подія згадалася мені до найменших подробиць. Барс розтерзав би мене. Не вірилося, що я живий; гори, небо здавалися сірими, мов укриті пилом. Довго йти я не міг і, скориставшись тим, що Адам вибрав місце для відпочинку, зупинявся, впав мов підкошений поруч нього.

Нервове потрясіння і хвороба спричинилися до марення. Вночі я кидався в гарячці, не давав спати Адамові, вранці не міг стати на ноги. Адам бачив, що зі мною коїться щось погане, але допомогти мені не міг. Удосвіта його вже мучив голод — напередодні він не ходив на полювання. Кілька разів він пробував іти на пошуки їжі, але я кликав: “Адаме!”, і він лишався. Нарешті він сів поруч, мабуть, змирившись із тим, що залишити мене не можна. Обличчя його було зосереджене, брови насуплені — Адам думав. Я то непритомнів, то приходив до тями, а він усе сидів непорушно і думав. Опівдні, коли сонце, що весь ранок блукало в тумані, визирнуло, і я лежав, зігрівшись, позбувшись противної судоми, Адам раптом підвівся і подався геть. “Адаме!” — гукнув я. У відповідь затріщали кущі — Адам побіг. Мене пойняв відчай, я поповз, продираючись крізь хащі, але сили щомиті залишали мене і, коли я вибрався на галявину, то далі повзти не зміг. Припав обличчям до землі і заплакав. Од жалю до самого себе, від жорстокості Тедді, Адама, котрі кинули мене напризволяще. Але що міг вдіяти Адам? Усе, що було в його силах, він зробив. Навіщо йому морочитися зі мною? Адам — частка природи. В його розумінні і я частка природи. Слабша частка, бо в природі виживає сильніший. Якщо я не можу рухатися, добувати їжу, боротися, я вже мертвий. Така нещадна логіка. Не сидіти ж, не оплакувати мою слабкість — сентиментальність тут ні до чого.

Минали години. Сонце здіймалося все вище. Я ховався від нього в затінок. Мучила спрага. Усю ніч мені хотілося пити, і тепер спрага затьмарювала розум: здавалося, наді мною, а може, в мені самому безупинним колом кружляла чудернацька чорно-біла ніч. Коли сходила біла половина кола, я намагався якомога глибше зітхнути, бо чорна половина тягла мене в прірву, де не було ні світла, ні повітря. І так безперервно — вгору, вниз, угору, вниз…

Потім з’являється Тедді. “Плюймо на паскудні Гімалаї!” — регоче він. Я відштовхую його, намагаюсь вилізти з чорної безодні. “До яхт-клубу! В маклери!” — горлає й кривляється Тедді, і я люто ненавиджу його. Від ненависті мені легшає, біле коло підіймає мене вгору. Тут я набираю повні груди повітря і кличу:

— Адаме!..

І Адам приходить. “Ти?” — я не вірю очам. Адам кидає з плечей козеня. Козеня живе і рябе — шерсть його в сонячних плямах.

Тут знову починається марення: Адам закидає козеняті голову, встромлює в шию міцні білі зуби. Кров він засмоктує собі в рот, і коли щоки віддуваються, наче за кожною по яблуку, Адам тягнеться ротом до мене. “А-а-а!” — кричу я і відштовхую Адама, як щойно відштовхував Тедді. Але коричневе обличчя наді мною, губи торкаються моїх губ. “А-а…” — щоб не захлинутися, ковтаю теплу пряну рідину. Вона розливається жаром по тілу і вгамовує спрагу. Потім я дихаю, дихаю і дивлюся на небо: крізь гілля і листя воно здається смарагдовим, наче індійський шовк.

— Адаме…

Він сидить поруч, зіщулившись, наче дід. Мені здається, що в його очах — смуток. Козеня з перекушеною горлянкою лежить на землі. Я намагаюсь не дивитися на нього.

— Адаме, — кажу я, — пробач. — Мені соромно, що я зневірився в ньому, коли він пішов по козеня. Він хотів вилікувати мене і робив це так, як робили на землі сотні віків тому. Він не знає, що мені потрібно інше — у мене вивихнута рука. Але я вдячний йому. — Я не знав, що ти повернешся, — кажу я.

Здаля, з-за вершин долинає дивний звук. Дуже знайомий, але я не можу визначити, що це. Не шум вітру і не спів ручаю. І не шамотіння дощу. І не гуркіт грому. Адам чує його і лякається.

— Вертоліт! — здогадуюсь я.

Намагаюсь підвестися, вилізти з кущів. Де повзком, де навкарачки дістаюся середини галявини.

— Вертоліт! — горлаю я і непритомнію.

А потім бачу, як біля мене упадають люди: пілоти, Люсьєн Тома з нашого табору. Вони підводять мене, втягують у люк вертольота.

— Адаме! — кричу я. — Адаме! — вириваюся з їхніх рук.

— Джонні, ти мариш, — заспокоюють вони мене. — Поглянь на себе, який ти…

— Адаме! — Я відбиваюся від них здоровою рукою. Але їх троє. Вони заштовхують мене до кабіни.

Про історію мого порятунку я довідався пізніше.

Лавина відгуркотіла на протилежному від табору боці. Тедді повернувся до групи один.

— Де Джонні? — спитали його.

Тедді показав на свій пасок:

— Розв’язалася мотузка…

Мене шукали. Винишпорили увесь схил і не знайшли.

— Я сам бачив, — стверджував Тедді. — Його одразу накрило снігом.

І йому повірили.

На вершині гори поставили лічильник — із запасних, що були в експедиції. Вже складали намет, коли Олівер Хові побачив орла. Той пролітав над ущелиною, тримаючи в кігтях щось довге.

— Змія!

— Ліана… — почулися здогади.

— Альпійський лінь!

Хові схопив рушницю. Він був кращим стрільцем і на очах усіх довів свою майстерність. Орел із здобиччю впав на сніг. В його кігтях був кінець мотузки, навскіс відрізаної ножем.

За годину Тедді йшов геть. Йому кинули бляшанку консервів і льодоруб. Йшов він, втягнувши голову в плечі і часто озираючись, чи не втелющать йому кулю в спину. Але ніхто не хотів бруднитися. Тоді й викликали вертоліт.

А що Адам?

Переді мною десятки книжок, учених трактатів і просто домислів “про снігову людину”, непальського йеті, троглодитових людей. Я розмовляв з найвидатнішими антропологами. Кожний з них прагнув викласти свої гіпотези, погляди. Усі їхні твердження, здається мені, не варті однієї-єдиної статті російського професора Поршнева. Він висловлюється одверто: “снігова людина” — нісенітниця. Коли йдеться про таємничу істоту, що є в Тібеті чи Гімалаях, то вона зовсім не живе в снігах. Вона може перетинати снігові схили, переходити з долини в долину, залишаючи відбитки ніг на снігу. Але питання не в тім, що ми стріли нову істоту, а в тім, де ми розійшлися з нею на шляхах історії. Це, — твердить професор, — залишкова парость людини неандертальської. Це релікт, котрий зберігся в важкоприступних місцях нашої планети. Маємо на оці пережилих свої століття неандертальців, котрі нині вимирають…

Зустріч з Адамом, проведені з ним три дні дають мені право приєднатися до цієї думки.

Скептики — вони є серед моїх недругів і друзів — сумніваються, чи був Адам взагалі.

— Коли був, — запитують вони з моторошною іронією, — то чому один, а не два і не три Адами?

Чому один, я не відповім, але як будь-яка сторона в обопільній суперечці я можу мати свою думку: Адам був одинаком у цій долині чи, може, й у всіх Гімалаях, через що він з такою прихильністю і поставився до людини. Це був останній неандерталець.

У свою чергу я ставлю скептикам свої запитання:

— Хто звільнив мене з лавини, переніс до ущелини і потім три дні водив гімалайськими схилами? Хто вбив снігового барса? Хто приніс козеня?

Про козеня мене питали тисячу разів; льотчики підтверджували, що горло в нього було прокушене. У мене вивихнута рука, мене підібрали в такому стані, що я навіть мухи не здатний був убити.

Я закінчив статтю в Майамі-Біч, у Флоріді, де я відпочиваю. Рука зажила. Душевні травми загоїлися. Друзі й рідні зробили все, щоб оточити мене спокоєм. Але я не сказав їм про одне, хай це буде для них несподіванкою. Я поїду в Гімалаї і розшукаю Адама. Мені скажуть, що це безумство, відмовлятимуть од поїздки. Але я бачу Адама, як він сидить, зіщулившись, коли я марив, бачу смуток його очей. Цей смуток — людський.

Не можу визначити, що тягне мене, — мрія дослідника чи прагнення допомогти Адамові. Навряд чи я зможу допомогти. Але він врятував мене, а я навіть не віддячив йому.