Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 2

— Пане Президент, швидше. — Міністр тяг Президента за руку.

Дивна картина відкрилася Президентові. Коридор, завдовжки мало не чверть милі, порожній, немов церковна паперть сльотливого дня; тут і там розчахнуті двері, валяються папірці, канцелярські папки. Ніде ані душі, останній службовець — усе ще було чути — стукає каблуками по східцях, поспішаючи до протиатомного бункера.

— Господи… — прошепотів Президент.

— Скоріше!.. — тяг його за руку військовий міністр.

Найдивніше, що зграя радників мчала нечутно, мов на крилах: одні попереду Президента, інші поруч, — але без жодного звуку, як сови. Тихо влетіли у тамбур, до президентського ліфта.

— Панове! — попередив військовий міністр, до якого зрештою повернувся голос. — Ліфт бере не більше восьми чоловік…

Тільки-но підійшла кабіна, увесь натовп, наче приплив, ринув у бляшану коробку: десять, чотирнадцять чоловік… Лише хирлявого Девідса було відкинуто. Він торсав зачинені двері, дивився потемнілими очима і благав:

— Пане Президенте, я — Девідс…

Хтось натис на спуск, кабіна здригнулася, пішла вниз.

— Я Девідс, Девідс!..

Залізні двері гули під ударами кулаків.

— Боже… — Президент хотів перехреститися, але, стиснутий, мов курча у кошику, не зміг.

Бомбардувальник БІ-60 неквапно плив над Піренеями. Це був звичайний черговий політ. З часів Даллеса чергування у повітрі відбувалися цілодобово. Коли ескадрилья Н сідала на аеродром А, ескадрилья Б підіймалася з аеродрому Б. Просто і зрозуміло, як в арифметиці… З усіх розумників Даллес, без сумніву, був найкмітливіший; ворог може вдарити по базах, аеродромах. Але як завдати удару по всій атмосфері? Є якийсь шанс відігратися…

Признатися, перший пілот полковник Джон Вуд думав про це найменше. Вчора йому виповнилося сорок. Приятелі плескали по плечу: “На відпочинок, старик! Тобі можна позаздрити”. Справді, можна позаздрити: буде пенсія, буде ферма. Нарешті, можна приділити увагу синові. Хлопчик слабує на ноги — перехворів на поліомієліт. Йому треба більше ходити. Не тротуарами Чікаго, а стежками й путівцями, як було в дитинстві у Джона. І, хай йому чорт, це можливо. Двадцять років служби у повітряному флоті при суворій економії обернулися якоюсь сумою у банку. Джонові не до душі чотири ракети “Повітря — земля” під крилами літака, але, що вдієш, за це платять гроші… Хлопчик не буде пілотом — хвороба назавжди закрила йому дорогу в авіацію. Джон трохи радіє з того. Дивно створені люди: батько тішиться з синової хвороби… Маленький Вуд мало не з пелюшок обожнює батька, його льотну форму, нашивки. Не було літака в небі, якому хлопчик не закричав би навздогін: “Тато!” Джон ненавидить бомбардувальники і ракети і зробить усе, щоб передати цю ненависть синові.

Пливуть під крилами гори, пливе над головою небо. Поруч куняє другий пілот. До кінця вахти недовго, Джон дивиться на годинника, — тридцять вісім хвилин. Речел подарувала йому годинника в день весілля, чотирнадцять років тому. Відтоді вони разом чекають закінчення його служби. Речел зараз тридцять чотири роки… Джон дивиться на прилади — його проймає дрож: на панелі горить червоний сигнал… З першої миті Джон відчуває, що це не лжетривога: про маневри попереджають завчасно, про навчання не було мови… Більше з переляку, ніж свідомо, Джон додає газу. Мотори кидають машину вперед. Другий пілот розплющує очі. Якусь мить безтямно дивиться на сигнал, потім хапається за скроні, обертається до Джона.

— Війна!..

І одразу світ стає маленький і абстрактний: пливуть внизу стрічки річок, стовповиська бетонних коробок — будинки; людей зовсім не видно — з висоти їх не розгледіти. А може, їх зовсім нема? Може, це чужа планета, ворожа Terra incognita, по якій треба вдарити атомним кулаком? А Речел? Маленький Дін?..

Крізь страшенний гуркіт моторів Джон чує бухкання власного серця, відчуває лет часу, поділеного на секунди. Коли Джон увімкне запалювання, серце вискочить у нього з грудей… Не треба летіти до кордону. Ракети б’ють на вісімсот кілометрів. Усе станеться десь далеко попереду. У відповідь буде те ж саме. Може, не чекати контрудару, врізатися у землю?

Чи зробити це зараз? А Дін? Треба ж за нього помститися!..

Руки на штурвалі біліють від напруження. Зараз покажеться останній орієнтир. Другий пілот лантухом вивалюється з крісла. Обличчя крейдяне — нерви не витримали. Не дивно, йому лише двадцять два. У нього все попереду. На мить ця думка вражає: як це попереду? Ні в кого нічого нема попереду. Важіль на себе, а потім — мордою в землю…

Не спускаючи погляду з орієнтира, Джон тягнеться до важеля. Зненацька у шлемофоні лунає:

— Відставити! Відставити!

Крізь тисячі миль Джон пізнає голос Командуючого.

— Зупиніться!..

Орієнтир під крилом. Мокрий од поту, Джон обома руками рве штурвал на себе, закидає бомбардувальника в небо. Здерев’янілими губами ледве вимовляє:

— Будьте ви прокляті!..

Росіяни розстріляли ракету над Північним Льодовитим океаном, на вісімдесят сьомій паралелі.

А сержант Бірнс? Що з ним?

Його справа закінчена на виїзній сесії трибуналу. Збереглися протоколи, — в тому числі останнього засідання, — є живі свідки, що можуть підтвердити свої думки.

Отож звернемося до судових записів:

— Останнє слово надається підсудному!

Бірнс підводиться з лави.

— Панове судді! — Обличчя його, схоже на рум’яний ранет, безхмарне. Навіть прищик на переніссі не псує його сяйва. — Я радий, панове, — каже він, — що все скінчилося без наслідків… — “Щоб ти луснув…” — думає, дивлячись на Бірнса, Маккінлі, котрий найбільше, після Девідса, постраждав у тій історії, — Девідс збожеволів.

— Я не вважаю себе винуватим, — веде далі Бірнс. — Хіба провина — з’їсти помаранчу? Їдять помаранчі негри й пуерторіканці, міністри і президент. Навіть ви, пане головний суддя…

Суддя Уелч випростовується за столом, і ніби його вдарили: за тридцять років судової кар’єри він уперше шкодує, що закон надає дурням останнє слово.

— Не винуватий! — з святою впевненістю каже Бірнс.

Члени суду недовго радяться і після коротких дебатів виголошують Бірнсу виправдальний вирок. Та й справді, який тут злочин — з’їсти помаранчу?.. Інша річ — не впускати з рота зерняток. Але це стосується етики та родинного виховання. Бірнса слід було виховувати з дитинства, частіше лупцювати його.

БЕЗУМСТВО

Прокляття вам — бази і стартові майданчики!.. І тим, хто їх вигадав! — Чоловік дивився порожніми, наче діри, очима і вперто, ніби вбиваючи гвіздка, повторював:

— Так, так, це я кажу, Білл Хоуз, солдат американської армії: прокляття їм!

У барі було парко і гучно; тютюновий дим уже не кошлатився в повітрі, не клубочився пасмами, а запнув усе синім згірклим туманом, і в ньому, як у помутнілій воді, коливалися захмелілі обличчя. Я опинився тут випадково: заблукав у нетрях та причалах і, рятуючись від зливи, зрадів, побачивши перші-ліпші освітлені двері. Знайшовся в кутку вільний стілець, а сусідою випадок послав мені оцього чоловіка з божевільними очима, в грубій, казенного крою сорочці, на рукаві її чорнів прямокутник, як на тюремній чи лікарняній білизні.

Він, певно, чекав, що я відповім, і, не дочекавшись, почав знову:

— Чули про безумство на острові Бітч-Харбор?.. Не чули? І вони теж, — позирнув навколо. — Ніхто! Будь поміж них сам газетний король і той удав би невинного голуба.

Я був не газетним королем, а репортером, що починає з копійчаних заробітків, і потрапив до цієї частини міста, шукаючи пригод, про які друкують петитом на останніх сторінках. Однак я дещо згадав. Серед нашої газетної зграї ширилися чутки про дивні події на островах Тихого океану, про солдатський страйк. Потім усе це було прихляпнуте окриком зверху, і на газетні шпальти не просочилося жодного слова.