Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 21

У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.

І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.

— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?

— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.

— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.

— Апетит хороший.

— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.

Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?

— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.

Надія Юріївна погодилася.

П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.

— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?

— Ґудзик…

— Ану покажи.

Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.

— Що це ти?.. — здивувалася Марія Георгіївна.

— Не знаю, — відповіла Надія Юріївна.

— Так і смокчеш?

— Смокчу.

Марія Георгіївна здивувалася ще більше. Сказала:

— Таку гидоту…

Ґудзик справді був не з кращих. Проте Надія Юріївна спокійнісінько вкинула його у рот.

— Надю!

— Хочеться, — сказала Надія Юріївна.

— Давно?

— Та вже з місяць…

Буває, що діти їдять вапно зі стін, яку-не-будь траву. Це Марія Георгіївна знала. А тут залізний ґудзик. Може, Надя завагітніла?

Порозмовляли на цю тему.

— Здається, ні, — сказала Надія Юріївна.

— Значить, у твоєму організмі не вистачає заліза, — зробила висновок Марія Георгіївна.

Надія Юріївна поповодила язиком у роті ґудзик, відповіла:

— Мабуть, не вистачає.

— Їж побільше яблук і помідорів, — порадила Марія Георгіївна.

— Яблука їм.

— Надю!..

Вони вже повернулися до залу після антракту, сіли. Марія Георгіївна скоса глипнула на подругу:

— Ти якась дивна.

— Повторюєшся, — відповіла Надія Юріївна. Підняли завісу, і обидві подруги додивилися дію без цікавості.

Ґудзик у роті Надії Юріївни помітив і Іван Федорович.

— Так і смокчеш? — покрутив ґудзик у руках.

— Смокчу, — відповіла Надія Юріївна.

— Облиш, — порадив чоловік.

Надія Юріївна взяла у нього ґудзик, поклала у рот під язик.

Іван Федорович подивився на дружину уважніше: зблідла, нижче скронь з’явилися западини — схудла.

— Завтра ж відвідай лікаря, — сказав він.

— Навіщо?

— Що у тебе за манія — смоктати ґудзик? — обурився Іван Федорович.

— А лікар чим допоможе?

— Порадить щось. Може, у тебе недокрів’я.

— Ще чого… — сказала Надія Юріївна. Але до лікаря піти погодилася.

— Ну то як? — запитав Іван Федорович увечері, повернувшись з роботи.

— Обслухала, обстукала, — заходилася розповідати Надія Юріївна. — Каже: ви здорові.

— А ґудзик? Ти сказала про ґудзик?

Розмовляючи з чоловіком, Надія Юріївна тримала ґудзик у руці.

— Сказала.

— І що? — нетерпляче запитав Іван Федорович.

— Нічого особливого. Нестача в організмі заліза.

— Боже правий! — вигукнув Іван Федорович. — І ти говориш про це так спокійно!

— Прописала таблетки Бло, феромід, — розповідала далі Надія Юріївна. — І більше, каже, їжте шпинату і буряку. У сирому вигляді.

— У сирому вигляді!.. — скрикнув Іван Федорович. — Ти хвора?

— Здорова. Сказала ж лікар…

Щодня Груша подавала їй тертий шпинат і буряк. Надія Юріївна слухняно з’їдала і перше, і друге. Проте найбільшу насолоду їй давав залізний ґудзик, обсмоктаний уже наполовину.

Іван Федорович був стурбований. Попри всю зайнятість роботою, він не міг не завважити, що здоров’я дружини погіршується. Надія Юріївна худла, у неї з’явилася апатія — навіть розмовляти їй не хотілося. Щоразу, приїжджаючи з роботи, Іван Федорович запитував:

— Ну як?

— Нічого, — відповідала Надія Юріївна однозначно.

— У санаторій поїдеш?

— Не хочу.

— Надю!

— Не дивись на мене так, — відказувала Надія Юріївна.

У січні Іван Федорович здійснив давню мрію — перейшов з викладацької роботи на дослідницьку, став завідуючим лабораторією. Робота над дисертацією проходила успішно і наближалася до заключної стадії. Залишалося поставити ряд дослідів, працював Іван Федорович у галузі вивчення мозку, була виготовлена найчутливіша апаратура по біострумах. Траплялося, Іван Федорович забував про те, що у нього є дім, — обідав в інституті, спав у лабораторії. Природно, Надія Юріївна була від цього не в захопленні, однак Іван Федорович умів заспокоювати дружину: врешті-решт головне, проказував він, робота.

— Це ненадовго, Надійко. Через місяць звільнюся. Навіть візьму відпустку, якщо хочеш. Як твій ґудзик? — пробував жартувати.

— Помовч!.. — говорила Надія Юріївна.

Якась рівновага у її організмі встановилася: худнути вона перестала. Як і раніше, їла шпинат і буряк — нестача заліза в організмі відчувалася. Однак тепер за порадою близьких Надія Юріївна більше їла м’яса, яєць, і всі мали надію, що йдеться до перелому, Надя нарешті стане одужувати.

Так гадав і Іван Федорович. Наліг на роботу, тижнями не з’являвся вдома.

У такий-от час, маючи потребу в грошах, Надія Юріївна завітала до чоловіка в лабораторію.

— Ти, Надю! — він одірвався від приладів. — Сідай. Я миттю.

Надія Юріївна присіла на стілець. Чоловік длубався в апаратурі.

— Що таке? — бурчав він. — Звідкіля поле? Не було нічого — і раптом…

Надія Юріївна сиділа на стільці, ждала, коли Іван Федорович звільниться.

— Не збагну… — мурмотів той. — Звідки фон? Безперечно, наведений. Не було ж хвилину тому!

Надії Юріївні набридло сидіти. Вона встала, підійшла до шаф глянути на прилади.

— А… — задоволено сказав Іван Федорович. — Чисто, ніяких перешкод. Надю!

Надія Юріївна підійшла.

— Я геть забув, — признався Іван Федорович. — Зарплату одержав. Ось гроші.

При цьому він випадково глипнув на прилади і вилаявся:

— Що за чортівня! Вибач… — обернувся до дружини. — Не ладиться тут, в апаратурі.

Знову став поратися коло приладів. Надія Юріївна занудьгувала, відійшла до вікна. Неподалік від лабораторії був невеличкий сквер, з дитячого садка вивели малюків на прогулянку.

— Надю! — покликав Іван Федорович.

Надія Юріївна підійшла.

— Ось гроші, — витягнув він нарешті з кишені.

Передаючи дружині конверт, скоса позиркував на стрілки, на лічильники. Щось там знову не ладилося.

— Фокуси! Прямо фокуси! — невдоволено вигукнув Іван Федорович.

Надія Юріївна узяла гроші, рушила до виходу. Вона вже була біля дверей, коли Іван Федорович погукав:

— Надю!

Надія Юріївна озирнулася. Чоловік стояв, зігнувшись над столом.

— Вернись, будь ласка. Надія Юріївна вернулася.

— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.

— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.

— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.

Надія Юріївна відійшла.

— Підійди!

Надія Юріївна невпевнено підійшла.

— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!

— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…

— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.

Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.

— Надю!..

Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”

Надія Юріївна злякано озирнулася.

Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:

— Підійди ще раз…

Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.