Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 24

— Чому вам не збудувати інший корабель? — звернулися до них члени комісії.

— Тому що нам не вистачає молібдену, титану і торію, — відповіли вони.

Уводити в тіло Надії Юріївни згадані метали, особливо радіоактивний торій, комісія не зважилася — це було б рівнозначно убивству.

Залишалося одне: знайти шротинку.

Пошуками зайнялися троє: Дімка, Груша та Іван Федорович.

У кишені синіх штанів шротинки не виявилося. Та і як вона могла там залишитися, коли Груша після дачного сезону прала їх неодноразово?

— Згадайте, — благав Іван Федорович, — може, була шротинка? Може, ви її десь поклали?

Груша рішуче заперечувала: шротинки не бачила.

— Дімо, може, ти з’їв її з яблуками?..

— Ну як же, тату… — відказував Діма.

— Що у тебе ще було в кишенях?

Діма належав до призбирувачів скарбів: кишені його завжди були напхані рибальськими гачками, залізячками, знайденими на вулиці, гумою для рогаток, самими рогатками і взагалі усяким мотлохом. Батько про це добре знав, отож і поцікавився:

— Де ти зберігаєш свої скарби?

У Дімки був спеціальний ящик для усіх цих предметів. І на дачі у нього був ящик.

— Де він? — запитав батько.

— На дачі, — відповів Дімка.

На перше вересня хлопець переїхав у місто. Коли батьки перебралися з дачі, він уже ходив до школи. Куди з-під ліжка подівся ящик, Діма навіть не уявляв.

— Надю, — примчав до дружини Іван Федорович, — де ящик з-під Дімчиного ліжка? Згадай швидше!

— Викинула до сарая, — відповіла Надія Юріївна.

— Що там було?

— Мотлох якийсь.

З лікарні батько з сином і з Грушею поїхали на дачу. Сарай відкривали, усе в ньому було порозкидано, перебито — побували місцеві хлопчаки у пошуках пляшок: пляшки можна було здати до магазину, підзаробити… Ящик також був наполовину розбитий — хтось підфутболив його ногою.

Із болісним вигукам Дімка кинувся збирати свої скарби. Іван Федорович підупав духом: де тут знайти шротинку?.. Однак предмет за предметом вони перебрали вміст ящика аж до дна. Шротинки не було. Обстукали ящик руками зусебіч, — може, шротинка застряла у пазах або в стінах ящика. Нічогісінько.

— Це кінець! — у відчаї сказав Іван Федорович.

Але тут з’явилася Груша:

— Іване Федоровичу! Оця, чи що?

На долоні у неї лежала металева кулька.

— Грушо!.. — вигукнув Іван Федорович.

Поки батько з сином длубалися у сараї, Груша оглянула Дімчину спальню, куток, де стояло його ліжко, і тут, у шпарині під плінтусом, знайшла шротинку.

— Грушо! — Іван Федорович, затиснувши шротинку у долоні, палко цілував хатню робітницю.

Дімка, як вихований хлопчик, вдав, що нічого не помічає.

— Врятована! — розчулено повторював Іван Федорович. — Врятована! — Це стосувалося Надії Юріївни, і це розуміли Груша і Діма.

Діма не витримав, сказав, як дорослий:

— Поздоровляю!

— Поздоровити б тебе… — сказав батько, але не дуже суворо, і Діма втямив, що сумних наслідків для нього не передбачається.

Гомункулів повідомили, що корабель знайдено.

— Поверніть, — сказали вони.

— Куди повернути?

— На місце посадки.

— Це буде зовсім нескладна операція, — заспокоювали Надію Юріївну лікарі. — Маленький надріз, і ми введемо шротинку під шкіру.

Комісія з контактів виробила програму обміну з пришельцями науковим і технічним досвідом. Однак гомункули не побажали ніякого обміну. Припинили роботу радіостанцій, демонтували заводський комплекс. Потягнулися до місця, де під шкіру Надії Юріївни був уведений їхній корабель-шротинка.

Через пару годин у тілі Надії Юріївни припинилася діяльність гомункулів, організм виводив мікроскопічні уламки будівель, машин та іншої інопланетної техніки. Земляни спостерігали це катастрофічне руйнування з болем у серцях. Марно просили вони гомункулів затриматися, дати хоч які-небудь знання про себе, про свою зірку і планету. Гомункули мовчки завершували евакуацію.

Коли все було закінчено, Надію Юріївну з палати вивезли на відкриту терасу лікарні. Була тепла травнева ніч.

Земляни приготувалися зняти старт корабля, одночасно і напрямок.

Корабель стартував о двадцять третій годині п’ять хвилин у напрямку на Полярну зірку.

ДОРОГИЙ ДОСЛІД

— Отже, ви згодні, Гаррі! — Професор Баттлі висловлювався пишномовно, навіть урочисто, як на вченій раді, хоча у кімнаті було усього троє людей. — Ви віддаєте себе у наше розпорядження і одержуєте після завершення досліду через Оклендський банк п’ятдесят тисяч доларів. Ви погоджуєтесь на експеримент з власної волі.

Гаррі, котрий упродовж усієї розмови не відривав очей від стиснутих рук, спромігся глипнути на професора.

— З власної волі, — потвердив.

— Але… ви розумієте?

— Так, сер. Це небезпечно.

— Я також знаю, що це небезпечно. Тому ми оплачуємо ризик кругленькою сумою.

— Так, — погодився Гаррі.

— І вимагаємо виконання нашої програми у повному обсязі.

— Я виконаю її, сер.

Третій учасник бесіди, Глен Емін, мовчав. По його блідому обличчю важко було судити, схвалює він розмову чи ні. Лише пальці, що барабанили по канцелярській теці з паперами, засвідчували його хвилювання. Це він привів Гаррі Пальмана, колишнього друга по коледжу, у кабінет професора Баттлі, де й розпочалася розмова на не зовсім звичайну тему. Пропозицію Гаррі від імені професора також зробив Глен. Гаррі погодився одразу, як тільки почув про п’ятдесят тисяч доларів: його донька хворіє — потрібні гроші. В оцю мить розмова йшла про контракт. Вірніше, дійшла краю — професор чекав від Гаррі останнього слова.

— Я хотів би одержати аванс, — мовив Гаррі. — І якнайшвидше покінчити з цим.

— Аванс одержите завтра, як тільки підпишете угоду.

— Містере Баттлі, мені потрібно зараз, — майже у відчаї сказав Гаррі. — Хоча б якусь дещицю готівкою.

Глен відчув настрашеність у голосі Гаррі, він бачив причини цього ляку: Гаррі боявся, що не одержить ані цента. Обличчя професора відбивало гидливість; і коли він виймав з кишені два п’ятидоларових папірця, Глен бачив, як пальці його тремтять від огиди.

— До завтра… — сказав Баттлі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Баттлі зневажав гроші, і в цьому Глен не розумів професора. Може, тому, що гроші діставалися шефові легко? Втім, не так уже й легко: інститут не кидав асигнувань на вітер. Баттлі удачливий: йому першому вдалася пересадка людського мозку, він перший синтезував плазму крові. З цього боку Глен знав професора краще — це був сміливий і невтомний експериментатор. Якщо він був на правильному шляху, він нагадував гончака, що рветься по сліду. Для Баттлі тоді не існувало нічого й нікого, крім мети. Він був марнославний, навіть жорстокий у досягненні мети. Але Баттлі зневажав гроші і людей, яких вабили гроші, ніби не розумів, що іноді гроші бувають потрібні людям як повітря.

— Хто фінансує дослід? — запитав Глен.

— Байдуже хто, — відказав професор. — Мені потрібен дослід, потрібні результати, Глене.

У цьому був увесь Баттлі. Натрапив на слід і тепер рватиметься вперед, не озираючись по сторонах.

Дослід провадився у таємниці. Жодна з наукових асоціацій не дала б на нього дозвіл. А ідея була спокуслива: перекинути місток між твариною і людиною. Природно, для досліду було обрано дельфіна. Не тому, що дельфін — найтямущіша із тварин, найдоброзичливіша у ставленні до людини, і взагалі — най, най… — про це чимало писали в газетах. А тому, що з винайденням біометилтоналу — скорочено: БМТ — кров теплокровних тварин вдалося за складом наблизити до людської крові. Отут це “най” найбільше пасувало дельфінові.

Винайшов БМТ Глен Емін. Переманив його до себе в лабораторію Баттлі. Знов-таки за високу ставку. Ось чому зараз, коли вони прямують терасою і на виду Баттлі усе ще можна бачити огиду до п’ятидоларових папірців, Глен ненавидить шефа і співчуває Гаррі Пальману. Купивши Глена за гроші, Баттлі зневажає його не менше, ніж Гаррі. Однак приховує це — Глен потрібен йому для успіху. З усього, що здатне полоскотати самолюбство, Баттлі віддає перевагу успіхові. Так було з винайденням БМТ: в науковому світі оберталися легенди про лабораторії Баттлі і, природно, про нього самого. Та апетит приходить під час їжі. Баттлі прагнув більшого: задумано експеримент “Меркурі”, в якому ставка крупніша, ніж в інших дослідах: життя людини.