Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 26

Пізніше Гленові стало нестерпно від мовчазної вдячності друга, від його погляду, схожого на погляд ненароком пригрітої собаки, і замість зблизитися з колишнім товаришем Глен відчув до нього холодок — так і не дізнався, як прожив Гаррі оті сімнадцять років і як живе нині. У нього дружина, донька, Гаррі щось розповідав про хворобу дитини, однак Глен слухав, не увіходячи в подробиці.

Коли постало питання про експеримент з дельфіном і заходилися шукати добровольця, Гаррі знову підвернувся Гленові. Той запропонував йому від імені шефа умови — п’ятдесят тисяч доларів. Гаррі миттю погодився. Можливо, з вдячності.

Гаррі вивели у море після чотириденних випробувань у вольєрі. Операція і приживлення мозку пройшли успішно. Баттлі радів з удачі: центри нервової системи функціонували нормально.

— Гаррі, — жартував він, — тепер ви справжній Нептун. Водне царство — ваше. Пливіть!

Але вольєра — це не відкрите море. З тихої заводі Гаррі втрапив у бурхливий ураган, який оглушив і перекинув його.

Людина на суходолі бачить і чує, переймається запахами, відчуває тепло і холод. Збільшіть у сто разів кожне відчуття, і ви наближено уявите собі світ дельфіна. “Рухливий у рухливому” — таким був девіз “Наутілуса” у минулому столітті, коли вважали, що океан німий, позбавлений кольору і запахів. “Рухливий у рухливому” вірно і сьогодні, все інше обернулось на свою протилежність: квакання, квоктання, рохкання, мекання опосіло Гаррі зусебіч, глибини були переповнені звуками.

— Гаррі! Гаррі! — надсаджувався приймач у його мозку. — Де ви?

— Я нічого не чую… — розгублено озвався Гаррі.

Безгучний електробот супроводжував його під час першого виходу. На борту не зрозуміли Гаррі, чому він не чує. Судно рухалося на акумуляторах, оберти гвинта були безшумні. З електробота відповіли:

— Тримайтесь старого курсу — справа по борту!

Океан насувався на Гаррі, як розлючений звір: щось ухкало, ахкало, верещало, кудкудакало, зітхало і вмирало в ньому. Позаду гримкотів камінням прибій, попереду басовитим утробним рокотом возвіщав про своє наближення шторм, що вигравав десь за тисячу миль звідсіля.

— Чому ви мовчите, Гаррі? — запитували з електробота.

— Хіба ви спроможні мене чути?

— У чім річ? У нас повна тиша!

— Мені постійно заважає шум.

— Опустіться на глибину! — надійшла команда.

Гаррі вирушив у глибину. З кожним метром усе довкруг змінювалося. Мелькали вогненні штрихи, кривулі, мовби проносилися порохові ракети; глибше ракети перетворювалися на світильники — блакитні, зелені, — що висіли, як місяці. А потім замість очікуваної пітьми глибоко внизу з’явилася багряна, з жовтизною заграва — світився природний мул. Там і тут колихалися сині або руді гриви світляних водоростей, незгасаючими галявинами жевріли колонії голотурій, камені світилися червоним, поміж них мерехтіли, шурхотіли морські їжаки, креветки; блискавками проносилися мурени, а зорі так і лишалися зорями, тільки зваленими у глибину… Це було дивовижне, зачаровуюче видовище, приступне очам тільки мешканців моря. Воно було б навіть чарівним, не виявись з першого погляду жорстоким. Це був світ, де все і всіх пожирають відкрито і безпощадно. Зуби і широкі пащі панували тут над слабким і беззахисним, і, щоб слабкому не бути зжертим без сліду, йому слід було розмножуватися, як планктон, у мільярдах подібних до себе. Гаррі був приголомшений безперервним полюванням мешканців моря одне на одного, хряскотом і лясканням щелеп, скрикуванням, зойками, що пронизували товшу вод.

Коли, відчувши потребу у повітрі, він випірнув на поверхню і з бота його запитали, що він бачив у глибині, Гаррі відповів:

— Жах…

Може, Гаррі Пальман виявився нездатний до життя у новому світі? Зустріч з невідомим далася йому занадто важко? Двічі змушений був Гаррі Пальман рятуватися втечею від акул під захист електробота; родичі-дельфіни відчували у ньому щось чуже, нехтували, погрожуючи зубами; незрима мілька рвала йому плавці, примушувала кидатися з боку в бік і вистрибувати з води.

— Містере Баттлі, — просив він, коли його повертали у спокійну вольєру, — я не можу цього витримати.

— Терпіння, Гаррі, — відповідав шеф. — Звикайте.

— Я хотів би припинити досліди, — наполягав Гаррі. — Це понад мої сили.

— Попереду ще головне.

— Що головне, містере Баттлі?

— На це свій день, Гаррі, і своя година.

— Але я не можу!

— Звикнете.

— Містере Баттлі…

— Контракт, Гаррі. Ви ж погодились, — нагадував Баттлі.

Це впокорювало піддослідного.

— Дайте мені перепочити, — просив він.

— Не забувайте, що часу у нас місяць. Випробування попереду.

— Що попереду?..

Шеф знизував плечима. Схоже було, він не знав, які це будуть випробування, або ждав щодо цього вказівок від керівництва інституту.

Врешті-решт успіх досліду був успіхом не самого лише Баттлі. Над ним стояла вчена рада, ще вище — дирекція, зв’язана з державним апаратом. Досягнення інституту ставали досягненнями держави. І чим значнішими були досягнення, чим більше можливостей вони надавали, тим міцніше брала держава ці досягнення в руки. Баттлі, Глен Емін, Гаррі?.. У великій справі державі байдуже, хто вони і яка їхня доля. Важливий результат їхньої роботи, його держава використовувала так, як їй було потрібно.

Тому Баттлі, доповівши про успіх досліду, вже не був господарем задуманого експерименту.

— Не знаю, — признавався він Гленові, — що буде далі. У верхах людину-дельфіна зустріли оплесками. Тепер слід ждати випробувань. Наших нервів у першу чергу, Глене.

Про характер випробувань Глен дізнався абсолютно випадково.

Він саме був у шефа. Кабінет, що виходив вікнами на терасу, виглядав святково світлим. Блакитний і світло-зелений пластик панелей і стін поєднувався з сяянням моря, що виблискувало у величезному — від підлоги до стелі — вікні, уподібнював кабінет до світлого акваріума на сонячному підвіконні. Настрій у шефа був такий же світлий, шеф фантазував із захватом.

— Біометилтонал, — говорив він, — у майбутньому відіграватиме важливу роль. Дельфіни тільки початок, Глене. На третьому місці за розвитком, після дельфінів і мавп, перебувають слони. Нам вдалося зазирнути в океан, однак попереду джунглі, Глене, із запахами листя, землі, африканських саван…

Легке гудіння зумера і напис “Невідкладно!”, що спалахнув на табло, перервали захват шефа.

— Один момент, Глене, це з хірургічного, — сказав він, підводячись з-за столу. — Посидьте, я повернуся за хвилину. Подумайте про нашу розмову, про перспективи.

Хвилина збігала за хвилиною, Баттлі не повертався. Двічі озвався телефон. Глен не насмілився підняти слухавку. Пролунав третій дзвінок. “Можливо, телефонує шеф, — подумав Глен, — щоб я не сидів без діла”. Він підняв компактну слухавку.

— Генерал Біддмен, — заговорили у слухавці, певно, продовжуючи розмову з кимось, — пропонує провести випробування у середу. Для участі виділимо два есмінці…

— Пробачте, — відповів Глен, — ви дзвоните не за адресою.

— Це кабінет містера Греві? — У слухавці назвали ім’я директора інституту. — Хто це говорить?

— Телефон директора — Є-72-17, — відповів Глен і опустив слухавку на важіль.

Професор затримувався. Подальше чекання втрачало сенс. Розмову про есмінці і генерала в цю хвилину Глен не пов’язав ні з чим. Не встиг пов’язати: до кабінету стрімко увійшов Баттлі.

— Нещастя, Глене! — сказав він, проходячи до свого столу. — Помер Гаррі.

— Гаррі? — не зрозумів Глен. — Дельфін?

— Пальман! — Баттлі барабанив пальцями по столу. — Його тіло — безмозкий футляр… — Шеф зірвався на крик, лаяв асистентів: — Як вони посміли недодивитися? Інститут це, чорт забирай, чи ресторанна посудомийня?! Не довели нитки до повної стерильності. Шви загноїлися, Глене. Адже він не міг ні сказати, ні поскаржитися!..

Трагедія стала доходити до свідомості Глена.

— Занадто я довірився телепням-асистентам, — продовжував Баттлі. — За тиждень вони довели запалення до гангрени. Бидло!