Північна зірка - Грєшнов Михайло Миколайович - Страница 36

— Їхати треба, — проказує Борис, обтрушуючи з одягу сніг. — Негайно!

Побувавши у печері, вони й досі не отямилися. Перед очима — напівтемрява, і в ній, як гора, звір, боком до скелі, з опущеним хоботом і заплющеними очима. Це здається, що він боком до скелі, — хлопці все обдивилися. Тварина стоїть, спираючись на чотири ноги, товсті, як стовбури двадцятилітніх сосон, хобот випростаний, очі заплющені. Здається, що тварина дрімає, може зненацька скрутити і випростати хобот. Туша незаймана. Першому, що потрапив собакам на сніданок, не пощастило: м’ясо і шкіра на лівому боці у нього зідрані. Другий велет — як живий, наблизитися до нього страшно. Мертвий? Заморожений… Під пальцями відчувалася грубість і водночас еластичність шкіри, холодної як льод, але не мерзлої, — вона вгиналася під пальцями, хоча, торкаючись, кожен відчував мурашки, що пробігали по спині… І не тому, що у печері холодно. Набагато тепліше, ніж зовні: повітря, проникаючи через отвір, осідало на підлозі легким прозорим сніжком.

Передовсім необхідно було закрити діру. Тварина зберігалася у сталій температурі. Отвір затулили парусиною, завалили товстим шаром снігу.

— Випадок незвичайний! — Василь погоджується з Борисом. — Треба їхати негайно.

— До Середньоколимська п’ять днів шляху. Бери обидві упряжки, їдь, Васю, піднімай усіх!

Сніданок друзі закінчують мовчки, кожен думає про своє.

Так само мовчки запрягають у нарти упряжки — одну за одною. Нарти Василь бере одні. Вантажить корм для собак, продукти — нічого зайвого, — і за хвилину видно лише чорну крапку у вихровій сніговій хмарі.

Борис сідає біля багаття. Знахідка і справді незвичайна. Зустрічалися кістки, бивні, останки з шерстю та шкірою. Але такої удачі не знав ніхто. Це дивне відчуття, що вони живі, пройняло Бориса з першого погляду, коли він побачив краплі чорної крові: тварина у сплячці, в анабіозі!

Пам’ять послужливо розгортає все, що Борис читав про анабіоз: біологічні процеси уповільнені. Відсутні зовнішні ознаки життя. Спостерігається при вмерзанні у льод дрібних організмів — інфузорій, комах. П.І.Бахметьєв відкрив закономірність анабіозу, коли немає повного промерзання організму і тканинні рідини залишаються при низьких температурах у переохолодженому, проте рідкому стані. Тут те ж саме! Борис згадує мамонтів, відчуває, як від хвилювання у горлі застряє клубок. “Те ж саме!..” — повторює. І сміється сам із себе: там інфузорії, тут гора, звір! Он як далеко може завести фантазія!..

І все-таки не фантазія! Він сам відчував, бачив: живі!..

Запал згас у душі так само швидко, як і з’явився: скільки могли жити у льоду в лабораторних умовах нещасні інфузорії? Тиждень, місяць? А тут — п’ятдесят тисяч років! Хіба можна порівнювати?..

Можна чи не можна, а перед очима опущений хобот звіра, заплющені очі — спить!

Борис був людиною, у якій тісно сплелися мрія і практика, фантазія і справа. З дитинства він рвався в Арктику, до північного сяйва, до подвигів. Закінчивши геологічний факультет, поїхав з товаришами на Омолон, притоку Колими. Щоправда, не все виявилося тут подвигом, було чимало звичайної чорної роботи, та немало було і романтики серед цих просторів, снігів. А головне — люди! Які серця, характери!.. Зустрівся з Василем. Вони вмить подружилися. Василь також романтик, проте іншого складу: тверезий, здатний розрахувати наперед, він дивовижно гармоніював з поривчастим фантазером Борисом, умів зупинити товариша вчасно, умів і поставити справжнє, захоплююче завдання.

Те, що вони вирушили у зимовий рейс, — думка Василя. Літо на Колимі коротке. Зі своєю групою вони пройшли чимало. Та зробити обом хотілося більше. Ось чому, поцяткувавши карту значками, що приховували тисячі нежданих можливостей, вони повернулися у ці місця взимку. Вихід лантанидів на Колимі, на який вони наштовхнулися восени, перед самими снігопадами, схвилював друзів багатством рідкоземельних елементів — саме тим, що вони розшукували у тайзі і тундрі протягом цілого літа. І тут відкриття під зиму!.. З величезними труднощами вдалося домовитися про експедицію з начальником георозвідки, і в цьому заслуга Василя. Борис відбирав спорядження. До хрипоти сперечався з Гараніним, заступником начальника бази: “Обладнання потрібне найкраще, Павле Андрійовичу! Церій, рубідій — з поганими приладами вони вислизнуть, як вода крізь пальці!..” Гаранін, людина скупувата, але грамотна, прилади давав. “Пиши розписку”, — вимагав за особливо цінні з деталями з платини та іридію. Борис писав, запевняв, що жоден не зіпсується. “Рацію дам через десять днів, — обіцяв Гаранін, — акумулятори на зарядженні”. Проте хто погодиться ждати, коли начальство будь-якої миті може роздумати і відмінити експедицію?.. Узгодивши маршрут і надававши обіцянок, що не відійдуть від нього ані на крок (“На випадок чого, де вас шукати?..” — цілком слушно ставилося питання), Борис з Василем вирвалися з-під опіки начальства.

Це був чудовий похід: багаття, полювання, щоденник… Надії друзів справдилися: вони відкрили торит… Втім, хіба тільки торит? А зараз за спиною цілий задублий мамонт. Його потрібно лише оживити. На мить Борис зупиняється, мовби спіткнувшись на слові. “Оживити? Він сказав — оживити?” Щось у цьому слові іще за межами думки, та Борис був уражений, як громом:

— Оживити!..

Досліди на рибах, кажанах засвідчували можливість оживлення! Навіть коли було поверхневе обмерзання. Борис пригадує еластичну шкіру мамонтів, холодну як лід, але не лід! Кортить іще раз торкнутися її.

— Як оживити? — Борис б’є кулаком по долоні. — Як?..

Він хоч зараз готовий оживити. Знати б лише, як це зробити.

Ніч наповзає неквапом. Зійшов місяць, величезний, олов’яний… Мороз, холоди тиснуть нещадно. Борис підкидає у вогонь хмизу, полум’я здіймається вище, танцює, хвилюється. Це допомагає думати. Все про те ж — як оживити мамонта.

Посеред тиші чути виразні кроки. Борис підводить голову: хто б це міг бути? Пішки?.. Може, це тільки здається?.. За багаттям темрява і ніч. І місяць — зайвий, наче ґудзик, пришитий до небозводу.

Кроки стають іще виразніші. Тиша така, що не второпаєш, близько вони чи за кілометр від багаття. Хто це може бути?.. Навкруг ні оселі, ні людини. Кроки — вже поряд.

— Хто тут? — запитує Борис.

Чути натруджене дихання людини. Борис зривається з місця і майже стинається з Василем.

— Борисе… — важко опускається той біля вогню.

Без рукавиць, зледенілий по шию, Василь скидається на примару.

— Там… ополонка, — говорить він. — Влетіли з розгону. І вмить — під лід: собаки, нарти. Сам також. Якби не вмерзле кореневище…

Василь з відчаєм глипає на Бориса.

— Двісті кілометрів шляху, — додає. — Без рушниці, без сірників…

— Гаразд! — Борис зрозумів товариша. Дістає спальний мішок, білизну. — Не пропадем…

Допомагає Василеві роздягтися, розтирає посинілі ноги. Подробицями не цікавиться — зайве. Потім вони сидять біля багаття, Василь п’є чай. Борис охоче поділився б з другом думками про мамонтів, про те, що вони живі. Та Василь потребує спокою.

Вкладаються спати мовчки. Василь засинає одразу. Борис думає, яким складним і важким буде наступний день. “Оживити мамонта…” І те ж саме кляте запитання: “Як?..” Борис довго перевертається з боку на бік, сон тікає від нього. Перед очима — печера, собаки, синє кримське море. “Чому море, — думає Борис, — коли навкруги мамонти, мамонти… Один, — рахує він, — другий, третій…” — аж поки сон не змагає його.

Розмова між друзями відбувається вранці, під час сніданку.

— Пішки по квітневому снігу, — говорить Борис, — десять-дванадцять днів. Наступить весна — мамонта не вбережеш…

Василь погоджується: не вбережеш.

— Ризикувати не маємо права, — Борис рішуче підводить очі, — мамонта треба оживити.

Василь не доносить кварту до рота. Він що, Борис, з’їхав з глузду? Оживити мамонта?..

Та погляд Бориса твердий, слово продумане. І перше, що зривається з губів Василя, — те ж саме запитання: