В погоні за іхтіозаврами - Забєлін Ігор Михайлович - Страница 6

— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.

АМОК,

або сплетення несподіванок

Чи не доводилося вам чувати про дивну й страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих і дітей. Урятуватися від нещасного хворого можна, тільки вбивши його.

Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідкісну й маловідому в нас хворобу.

Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.

Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця велика, нерідко до п’яти метрів завдовжки, риба, озброєна довгим, гострим і надзвичайно міцним “мечем”, раптом починає поводитись якось дивно: перестає полювати і, розвиваючи швидкість до дев’яноста кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху — хай це буде акула, кит, шлюпка, рибальський баркас чи навіть корабель, з яким їй в-очевидячки не справитися. Зустрівши беззахисного кита, ця риба з розгону встромляє у велетенську тушу свій меч і часом пливе далі, а іноді, хоч сама вона й не їсть китового м’яса, осатаніло орудує мечем, аж доки жертва спливе кров’ю й здохне. Хижак без великих зусиль пробиває дно дерев’яної шлюпки чи навіть відразу обидва борти навиліт і при цьому калічить рибалок. Без вагання кидається меч-риба також на кораблі, причому нерідко так глибоко вганяє меч у корпус корабля, що потім не може його витягнути й обламує. Якось меч-риба напала на англійське китобійне судно. Коли воно повернулось на батьківщину й стало в док на ремонт, виявилося, що меч-риба завдала удару такої сили, що пробила двосантиметрову мідну обшивку, семи сантиметрову дошку під нею, дубову балку в тридцять сантиметрів завтовшки й днище діжки з ворванню!

Незабаром ми переконалися, що приступи нез’ясовної, подібної до амоку, люті властиві не тільки меч—рибі.

Ми вже збиралися залишити гостинний атол Тікахау, коли зовсім несподівано радист “Чайки” прийняв сигнал біди із шхуни “Діана”, яка поверталась на Таїті з вантажем копри. Ця підсушена на сонці м’якоть кокосових горіхів є для більшості маленьких тихоокеанських острівців єдиним предметом вивозу. На атолі Тікахау тубільці теж заготовляли копру, і ця обставина трохи псувала наше, взагалі чудове, враження від коралових островів, і, зокрема, від атола Тікахау. Справа в тому, що, пров’ялюючись на сонці, копра трохи підгниває й від неї йде солодкуватий запах, який іноді відчуваєш навіть в океані ще задовго перед тим, як із води вирине низький кораловий острівець; до того ж, над копрою завжди носиться сила-силенна жирних мух, що також не прикрашає острів.

Однак для полінезійців копра має безумовне економічне значення, хоча скупники копри жорстоко обдурюють їх. Раз чи двічі на рік скупники відвідують коралові острівці й забирають копру, приготовлену до їх приїзду. На спеціальних заводах із копри одержують кокосову олію.

Прийнявши сигнал біди з “Діани”, ми, звичайно, не стали моралізувати з приводу взаємовідносин між купцями й тубільцями: в океані гинули люди, і треба було негайно вирушати їм на допомогу. “Чайка” розвинула граничну швидкість, і атол Тікахау незабаром зник з очей. Десь опівдні в сильний морський бінокль ми побачили спочатку щогли, а потім і кістяк невеликої шхуни, значно меншої за нашу “Чайку”. Мабуть, “Діана” наскочила на риф, хоча на навігаційну карту цього району підводні рифи нанесені не були.

За один кабельтов від “Діани” “Чайка” лягла в дрейф і поступово зблизилася з пошкодженою шхуною. Ми гадали, що потерпілі негайно завезуть до нас на шхуну буксирний трос, але темношкірі матроси тільки енергійно розмахували руками, щось намагаючись нам пояснити, а шлюпки не висилали. Нарешті, капітан “Діани” англійською мовою прокричав у рупор, що веслових суден на шхуні немає.

Ми були трохи здивовані цим, однак зараз же спустили свою шлюпку й за якісь три хвилини зійшли по трапу на “Діану”. Нас зустрів капітан і власник шхуни — рудуватий англієць Джонсон, який кинувся тиснути нам руки й дякувати за згоду подати йому допомогу. Джонсон був явно наляканий і розгублений. Як не дивно, але й звичні до всього матроси-таїтяни теж мали такий вигляд, ніби щойно пережили смертельну небезпеку. Навряд щоб їх так налякав риф, на який вони наскочили.

Далеко не відразу ми збагнули, що саме сталося з “Діаною”. Капітан Джонсон почав із скарг на долю, він казав нам, що геть розорений, що “Діані” більше не плавати, що вона придатна тільки на дрова й що сам він, капітан Джонсон, жалкує, що не загинув під час цього жахливого випадку. Нарешті, з його плутаної розповіді ми зрозуміли, що “Діана” плисти не може й не затонула тільки тому, що сидить на мілині, вірніше, на рифі. Ми пройшли на корму й переконалися, що капітан говорить чистісіньку правду — кормова частина “Діани” була пробита наскрізь, наче тараном.

Нічого не розуміючи, ми глянули на Джонсона, та бідолаха був такий засмучений, що дошкуляти йому запитаннями ми просто не наважилися.

Я доручив капітанові “Чайки” про все домовитися із сером Джонсоном, а сам наблизився до матросів і почав із ними розмову. Те, що я почув, привело мене в такий стан, що я мимоволі схопився за голову й застогнав.

— Де воно? Де? — закричав я й кинувся до Джонсона, вимагаючи, щоб він негайно сказав мені, куди вони поділи тіло тварини.

Джонсон виразно показав пальцем за борт, і я знову схопився за голову.

— Що ви накоїли! Як ви могли! — крикнув я зовсім розгубленому Джонсону й кинувся в шлюпку. За кілька хвилин я видерся на борт “Чайки”, а через чверть години ми з Румянцевим у легких водолазних костюмах—аквалангах уже занурилися в океан під кормою “Діани”.

А втім, якщо я розповідатиму так плутано, ви, мабуть, не зрозумієте мене. Тому спробую спочатку описати обставини загибелі “Діани” так, як сам їх уявляю.

Капітан Джонсон вів “Діану” тим шляхом, яким проходив уже не раз, і завжди щасливо. Може, він тоді трохи відхилився від визначеного курсу, а може, за рік змінилася конфігурація дна (і таке буває), але раптом почувся відчайдушний крик матроса, який випадково опинився на носі, і Джонсон побачив, що вода попереду зелена, як це, звичайно, буває на мілких місцях. “Риф!” промайнуло в нього в думці, а за кілька секунд сильний удар струсонув корпус “Діани”, і всі виразно почули, як захрустів під днищем шхуни розчавлений поліпняк. На щастя, швидкість “Діани” була невелика, і днище шхуни не проломилося від удару. Матроси-таїтяни, — прекрасні плавці, як і всі полінезійці, — негайно кинулися за борт і встановили, що форштевень шхуни врізався в риф, а корма зависла над океанічною безоднею

Так перша фатальна випадковість поставила “Діану” в скрутне становище, проте дуже великої небезпеки в цьому не було; капітанові Джонсону, бувалому морякові, доводилось і раніше сідати на рифи й благополучно сходити з них. Він знав, що неминуча загибель чекає того, хто наскочить на риф із навітряного боку атола; океанський прибій, напевно, розіб’є судно. Та Джонсону щастило в минулому, пощастило й тепер: на схід від того місця, де він наскочив на риф, тягнулась гірлянда низьких острівців, об які дробились океанські вали; а тут невисокі хвилі лише трохи піднімали й опускали “Діану”.