Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна - Страница 1

Переклад з російської Ф. М. Динька

ПОПРАВКА НА ІКС

Кораблі гинуть так само, як і люди. Часом — зовсім молодими, у вогненній сутичці з ворогом. А іноді — спокійно постарівши в тихій, схованій від негоди гавані. Та коли б кораблі могли вибирати, вони б кінчали свій вік тільки в єдиноборстві з штормом: корабель створений для боротьби з бурею. Він може покірно іеревозити хоч який непоказний вантаж, може здаватися повільним, неповоротким, ніби поринув у ліниву дрімоту. Але в шторм, коли море стискає тендітні борти, вся істота корабля — од завжди прихованого у вирі важкого кіля до піднятого в небо клотика — сповнюється веселою дзвінкою злістю і до краю напружується, щоб побороти натиск хвиль і вітру. І навіть приречений — за всіма законами природи й розуму — корабель тримається до кінця. В одвічнім поєдинку кораблів із штормами нема таких, щоб здалися. Є переможці і переможені.

Дизель-електрохід “Сміливий”, експедиційний корабель академії, був переможений штормом. Не знати звідки взявся цей шторм — налетів, раптово змішав море з небом, здибив водяні гори і кинув їх на невеличке суденце. У кормовий відсік увірвалась вода. Її стримували перебірки, її відкачували електропом-пи, але море з тупою люттю вгризалося в корабель. Машини були безсилі проти стрімкого вітру, що ломився нездоланною стіною знаменитого на Каспії норду. Корабель відносило до скелястих берегів Апшерону.

Капітан не думав про цю небезпеку. Він розумів: “Сміливий” піде на дно миль за десять од берега. І від ясного усвідомлення приреченості корабля, на якому він плавав дванадцять років, капітан ледве стримував лють. Нахиливши голову, він був такий товстий, що займав майже всю невеличку рубку, він спідлоба дивився Вперед, туди, де за товщею штормового скла метався по здибленому морю прожектор. Тоненький промінь бузкового кольору то зникав у мутній безодні ночі, то впирався в хвилі, що вперто лізли з моря, киплячи білою піною. Дивовижна сила шторму горою підіймала гребені хвиль і, коли вони нависали над кораб лем, капітан морщився і ще нижче схиляв голову. Він не тримався за поручні, і молоденький штурман, який обома руками вчепився в нактоуз, не міг зрозуміти, як це вдається капітанові.

— А може, стихне, Миколо Олександровичу? — спитав штурман: капітанова мовчанка лякала його.

Капітан скосив око, ковзнув поглядом по картушці компаса, що несамовито металася, по спотвореному напруженням обличчю стерничого і поцяткованій олівцем навігаційній карті. Глухо сказав:

— Перевір рятувальну шлюпку. Приготуй червоні ракети.

Штурман, квапливо піднявши кришку люка (до рубки увірвався дрібний стукіт дизелів, терпкий запах нагрітого масла}, пірнув по трапу вниз.

— Стій! — Капітан шарпнув тугий комір плаща; обличчя його налилося кров’ю, глибокі зморшки стали багровими, як шрами. — Подивись… якщо Никифоров полагодив рацію, нехай передасть: більше як годину нам не протриматися. Все!

Він розкрив судновий журнал, навалився на столик, вивів:

“14 жовтня. О 19.30 нас захопив норд за п’ятдесят дві милі на північно-північний схід від…”

Ззаду почувся шум, хтось невправно піднімався по трапу. Капітан обернувся.

На трапі, притиснувшись до поручнів, стояла дівчина в шкіряній куртці і спортивних брюках. Кучеряве попелясте волосся спадало їй на очі. Вона труснула головою, усміхнулась:

— Гарна погодка!

— Погодка… гарна… — Капітан задихнувся від люті. Гаркнув (стерничий злякано здригнувся): — Шторм! Розумієте?..

— Шторм? Можливо. — Голос був веселий. — Це мене не стосується. Через десять хвилин я починаю передачу. Розпорядіться, будь ласка, щоб радист оповістив базу.

На багровому обличчі капітана проступили сині плями.

— Шановна Ларисо Павлівно! — Капітан крізь зуби цідив слова. — Через годину-півтори “Сміливий” піде на дно. Так! Рація, пробачте, не працює… І взагалі…

Капітан осікся. На нього пильно дивилися продовгуваті сірі очі — втомлені, злі. Він машинально опустив капюшон плаща, поправив картуза.

— Гаразд, робіть як хочете… І ось що… — Капітан одвів погляд убік. — Я моряк. Передача думок на відстань для мене — темний ліс… А, хай тебе чорт візьме! (Корабель трусонуло, поклало на борт). Так от, я не дуже вірю в ці штуки. Так, не дуже… Але якщо ви зв’яжетеся з базою, передайте наші координати.

— Миколо Олександровичу, — голос дівчини був, як і раніше, веселий, — я думала, що в наш час кораблі не тонуть… Ви зробите щось, і все буде гаразд. А передача думок на відстань — це не розмова по радіо. Я можу передавати лише загальні враження…

— От-от, скажіть їм: у мене таке враження, що “Сміливий” затоне приблизно на широті…

Капітан схилився над картою.

XX століття звикло до відкриттів. Ще в пелюшках воно бачило політ перших аеропланів, дослухалося до позивних перших радіостанцій. Ледь зіпнувшись на ноги, по-дитячому відважне, воно кидалося на крилах плаща-парашута з Ейфелевої башти, нестримно рвалось до полюсів, замахувалося на класичну фізику формулами Ейнштейна. В юності воно дало людям каскад дивовижних відкриттів Павлова, Едіссона, Резерфорда; в зрілі роки — могутню силу атома, невичерпну пам’ять електронних машин, стрімкий зліт міжпланетних ракет.

Здавалося б, що може здивувати XX століття? Розумне, роботяще, дещо скептичне — вірить лише в ясність експерименту і точність розрахунку — XX століття спокійно дивилось на нові відкриття. Але коротенька — в три рядочки — газетна замітка примусила насторожитись до всього звикле століття. Був успішно проведений дослід передачі думок на відстань.

У невеличке містечко Приволжя, до Інституту мозку ринулись кореспонденти, вчені, просто цікаві. З’ясувалося, однак, що думки можна передавати на відстань… п’яти кроків. Стало відомо, що апаратура сміховинно проста для віку техніки — дріт, якісь кристалики, алюмінієві відбивачі. Ще з’ясувалося, що, по суті, передаються не думки, а досить невиразні враження.

XX століття, яке ловило сигнали міжпланетних ракет і радіовипромінювання віддалених галактик, могло скептично всміхнутися. П’ять кроків? Це не відстань.

Але на березі Волги, в тихих лабораторіях Інституту мозку, провадилась копітка дослідницька робота. Її не зупинили насмішки неуків, багаторічна смуга невдач, загибель групи ентузіастів, які на собі поставили рискований дослід. Люди, які йшли до розгадки великої таємниці століття, вміли працювати. П’ять кроків поступово перетворилися в сто метрів, потім — у кілометр, нарешті — в межу видимості. Неясні враження, що передавалися на відстань, стали виразнішими, точнішими. Але багато що було неясним.

Досліди тривали.

Глибоке, м’яке, встановлене на амортизаторах крісло гасило штормову качку. Лише стінка каюти, що матово відсвічувала голубою емаллю, то повільно лізла вгору, то, зриваючись, нестримно летіла вниз. Від цього паморочилася голова. Лариса наділа шолом з вправленими в пластмасу гнучкими індукторами. Міцно — до болю в скронях — стягнула ремінець. Ревіння шторму, гуркіт дизелів, голоси в коридорі розтанули, зникли.

На круглому зеленуватому екрані осцилографа тремтіла ламана жовта смужка. Електронний контроль, для якого не існувало ні бурхливого моря, ні корабля, що гинув, байдуже констатував: “Людина схвильована”. Лариса увімкнула струм настройки. Поряд з жовтою смужкою з’явилася чітко прокреслена червона синусоїда. До шолома йшов низькочастотний струм альфа-ритму. Звичайно це відразу заспокоювало, допомагало зосередитись. Але тепер пульсуюча жовта смужка дуже поволі, наче знехотя,’зближалася з червоною синусоїдою альфа-ритму настройки.