Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна - Страница 11

— Вмикайте двигун! — Ревзін обома руками трусив мене за плече. — Наші йдуть. Нагору! Нагору!

Я пересунула важельок вмикання: за спиною забився, затремтів плавець, і з цього моменту час навально-полинув уперед. Ми піднімалися з максимальною швидкістю: порівнявши показання глибиноміра і годинника, я визначила, що вона становить шість метрів за секунду. Завітаєв наказав приєднати резервні акумулятори: двигун працював на форсованому режимі.

Антена ультразвукового телефону тепер була спрямована вгору, і я добре чула “Дінго”. На жаль, біля апарата в човні сидів Єрмаков. Методично, через кожні десять хвилин, він повторював одне слово: “Як?” — і замовкав, почувши відповідь…

Промені наших прожекторів зливалися в широкий і яскравий сніп світла. У Завітаєва і Ревзіна, крім того, були потужні ультрафіолетові лампи. Ніхто не заступав нам дороги нагору. І ніхто не наважився б заступити — так мені тоді здавалося. Але минуло (я б сказала — промайнуло) менше години, і нам перетнули шлях ті. самі істоти, які напали на роботів.

Це сталося на глибині трохи більше як три кілометри. До виходу з кратера лишалося щось близька двохсот метрів. Ми ще піднімались на граничній швидкості, і раптом попереду (Завітаєв і Самарін були метрів на тридцять вище мене) спалахнули сліпучі вогняні смуги. Я одразу ж вимкнула двигун. У телефоні загудів голос Самаріна:

— Вгорі… оті, як їх… Я помітив двох.

— Їх більше, — обізвався Завітаєв. — Вони ховаються у водоростях. Усім відійти вниз, вправо, до скелястого виступу… А, чорт!..

Знову шугонули вогняні струмені. І тоді я побачила тих, що нападали на нас. Вірніше, їх якраз я і не побачила, їх не можна було побачити — вони виявилися прозорими і тому невидимими. Але в ультрафіолетовому світлі щось флуоресціювало всередині цих істот. Всередині— знову ж таки дуже умовне визначення. Спочатку я вирішила, що світиться кістяк чи хрящовий скелет. Зараз я схильна думати, що флуоресціював прозорий панцир. В усякому разі те, що світилось, формою скидалося на павука з шістьма величезними суглобистими кінцівками. Саме павука, а не масивного краба, тому що рухи цих істот відзначалися майже незвичайною легкістю і швидкістю. Якби павуки пересувалися повільніше, я б може й розгледіла їх, бо абсолютно прозорими вони, звичайно, не були. Але павуки проносилися над нами навально, блискавично. Це було схоже на політ величезних хижих птахів. Ми відбивались електрогідравлічними пістолетами. Назустріч павукам летіли вогняні струмені, вода закипала від вогню, клекотіли величезні пузирі пари… Павуки тікали в кущі водоростей, а потім знову кидалися на нас. Очевидно, вони не знали страху. Їх зупиняв тільки вогонь. Але з тупою наполегливістю вони рвалися до нас знову і знову. Спочатку їх було три чи чотири, потім з’явилися ще. Я налічила вісім і збилася з рахунку.

— Погано, — важко дихаючи, сказав Ревзін. — Якщо вони затримають нас ще на годину-півтори, скінчиться кисень.

Я зрозуміла, що він говорить про Завітаєва: в наших скафандрах було ще достатньо кисню.

— Доведеться іти на прорив, — обізвався Самарін.

— Правильно, товаришу капітане, — підтримав його один з моряків. — Станемо в коло і…

— Не спішіть, — втрутився Завітаєв. — Ми навіть не знаємо, чим ці тварюки збираються нас узяти. Не можна лізти на них наосліп.

Натиск павуків перервав розмову. Цього разу вони насувалися суцільною стіною. Один з них наблизився до мене — я ясно побачила фіолетове мерехтіння його довгих лап і квапливо натиснула спускові гачки обох пістолетів. Вогняна завіса відігнала павуків.

— Через годину спрацює підривник, — вів далі Завітаєв. — Почнеться виверження. Воно небезпечніше, ніж ці тварюки.

Я спитала, чи не можна змінити час вибуху.

— Ні, — відповів Завітаєв. — Підривник спрацює від годинникового механізму. Спускатися вниз уже пізно.

Запанувала мовчанка.

— Стріляйте точніше, — сказав потім Ревзін. — Самозаймиста рідина в пістолетах швидко витрачається.

— Увага! — попередив Завітаєв. — Вони йдуть… Що за чорт. Що там робиться?..

Вгорі відбувалося щось незрозуміле. Примарні павуки накинулися на щось інше. Спочатку мені здалося, що це перекинутий човен. Але, придивившись, я зрозуміла, що новий ворог павуків — жива істота. Її вилискуючий у променях прожекторів чорний тулуб і справді скидався на перекинутий човен. Сплющена, майже плоска голова мала величезні щелепи. Дві пари товстих, могутніх ластів пінили воду.

— Приємне створіння, — іронічно зауважив Завітаєв. — Якщо вони зчепляться між собою…

Вони зчепилися. І тут ми побачили, чим б’ються примарні павуки. Вони не підходили впритул до свого противника. Ні. Вони кружляли навколо нього. Спочатку ми не розуміли, в чому справа. Але незабаром рухи неповороткої чорної істоти стали якимись дивними, судорожними, кінцівки ніби сіпалися.

— Вони його чимось обплутують! — вигукнув Городецький.

Так, павуки швидко обплутували свого ворога невидимими нитками. Мені здалося, що ось-ось усе буде скінчено. Тулуб чорної істоти зігнувся, ласти безладно били воду… Але, очевидно, противник павуків мав справді дивовижну силу. Він рвонувся і розірвав невидиму сіть. І відразу ж плигнув на павука, що необережно наблизився, зім’яв його, розкрив і зімкнув пащу…

Решта павуків тривожно заметалися, потім знову утворили коло. Все почалося спочатку.

— Є ідея, — сказав раптом Самарін. — Поки вони зайняті один одним, ми можемо відійти вниз. З “Дінго” скинуть глибинну бомбу, і…

— Правильно! — перебив Завітаєв. — Передавайте наказ.

Ми спускалися дуже повільно, намагаючись не привернути уваги павуків і не викликати погоні. Але сутичка вгорі була в повному розпалі, і павуки, очевидно, забули про нас. Глибиномір показував чотири з половиною кілометри, коли Завітаєв, порадившись з капітаном, наказав зупинитись. Ми сховалися в тріщинах кратера. Треба було чекати: за розрахунками Самаріна, на спуск бомби потрібно хвилин сорок.

Час від часу Єрмаков незворушно повідомляв: “Скинули дві бомби… Бомби пройшли на глибину двісті метрів… Триста… п’ятсот…” Я знала: якщо сутичка вгорі скінчиться раніше, ніж бомби досягнуть кратера, павуки можуть уціліти. В цьому разі нам доведеться іти на прорив. Але поки ми пропливемо півтораста-двісті метрів, павуки встигнуть обплутати нас своїми невидимими нитками.

Єрмаков безпристрасно відраховував: “Сімсот… Вісімсот… Тисяча…” Ми мовчали; випромінювачі гідротелефонів були спрямовані вгору — всі слухали Єрмакова. “Тисяча триста… тисяча шістьсот…” Я подивилась на годинник: ще півгодини затримки — і в Завітаєва не залишиться кисню, щоб піднятися.

— Хвилюєтесь?..

Завітаєв стояв поруч зі мною. Крізь ілюмінатори — свій і його — я бачила, як поблискували усміхнені очі. Голос був азартний, навіть веселий.

— Розумієте, виникла думка… Але ми робимо дурницю, буримо зверху. Навіщо? Там, унизу, під земною корою, могутні сили. Треба лише відкрити їм дорогу. Підштовхнути, спрямувати — хоча б випромінюванням чи сейсмічними хвилями. Свердловину найкраще бурити з-під земної кори. Парадокс, га? Як усе нове, не більше. Ви думаєте, парадокс?

Я просто нічого не розуміла. Бачила тільки, що Завітаєв знайшов якусь ідею. Він був захоплений нею і не чекав відповіді на своє запитання. Я спитала, чи вистачить у нього кисню. Він подивився на мене, на секунду замислився, потім серйозно сказав:

— Кисень? Я дихаю через раз… Заощаджую. Між іншим, ви молодець, не боїтеся. Якщо набридне писати романи, поступайте до мене в експедицію. Водолазом, га? Тепер ми тільки й почнемо по-справжньому. Така ідея… Чому вона не спала на думку раніше?..

Думка, яка невиразно виникла у мене ще вдень, стала раптом чіткою і ясною. Я подумала про те, що, за давньою літературною традицією, ми пишемо про боротьбу людини з природою, як про сутичку рівних. Пишемо про це так, як писали сто років тому. Але час змінився, а разом з ним змінилися й люди. Якщо раніше двобій людини з природою був лютим, запеклим і в ньому людина не завжди перемагала, то тепер у природи мало шансів на перемогу. Людина наперед упевнена в своїй перемозі. Люди (це сталося якось непомітно за останнє півстоліття) перестали випрошувати милості в природи. Вони зрозуміли, що сильніші за природу, що, які б сміливі завдання вони не ставили, природа відступить, скориться. Звідси й безмежна впевненість у собі, впевненість, що грунтується не на особистих якостях однієї людини, яка стала на єдиноборство з природою, а на усвідомленні того, що сили всього людства, яке вступає в нове століття, необмежені.