Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 40

— Ви не помилилися, мій вельветовий хлопчику! Сідалковський здивовано звів брови: так його називала тільки Антонія — дружина Хлівнюка.

— Звідки у прес-аташе така інформація? — поцікавився обережно.

— Телефонувала у «Фіндіпош», і там мені сказали. Вас так усі називають…

Сідалковський розвів руками і зробив вигляд, що трохи образився за таке прізвисько.

Жерех підняв келих із шампанським, а другою рукою взяв його за лікоть:

— Так ви не здогадуєтесь, для чого нам потрібні?

— Розумному досить. Але тільки не цього разу… Уяви не маю! Грошей, між іншим, теж. Але це не натяк на позичку. Я не позичаю.

Жерех поцокався.

— Сідалковський! — беручи зі столика шоколадний батончик з горіхами, продовжував Веніамін Олександрович. — Ви, безперечно, знаєте, де я працюю…

Євграф ствердно кивнув головою — і зробив це елегантно. Принаймні Жереху цей вишуканий жест голови сподобався. Веніамін Олександрович на мить випустив його лікоть, відійшов трохи назад, примружився оцінююче, і мовив:

— Ви знаєте, що я в цю хвилину придумав, Сідалковський? У мене виникла чудова ідея. Жаль, що моїх ідей не підтримують угорі…

— Моїх, між іншим, теж, — поставив фужер Сідалковський і, милуючись своїм відображенням у дзеркалі, красиво схрестив руки на грудях.

— З вашими фізичними даними, жестами, артистичними манерами… Ви, Сідалковський, можете прикрасити будь-яку президію, банкетний зал, компанію при зустрічах іноземних делегацій. З таких, як ви, я створив би ТОВАРИСТВО ІМПОЗАНТНИХ ПРЕДСТАВНИКІВ, скорочено — ТІП. Ви б зустрічали делегації,— не на жарт запалився своєю ідеєю Жерех, — прикрашали прийоми. Естетика повинна бути в усьому! Врешті-решт, це й патріотизм!..

— То й що, ви хотіли мені запропонувати очолити це товариство? — уточнив Сідалковський.

— Не поспішай… Краще скажи, а непогано було б? Га? Як ти вважаєш? — перейшов Жерех на «ти». — Мати у кожному місті набір отаких красенів, посилати їх за кордон, зустрічати ними, — він так і сказав «ними», — різні іноземні делегації. Уже їхня зовнішність свідчила б про наш зростаючий добробут, гарне життя, про красу наших людей!

— Ідея фікс!

— Ти так вважаєш, Сідалковський?

— Се депан, або, як казала одна моя знайома: я раніше люблю діло, а вже потім слова… Що від мене вимагається, Веніаміне Олександровичу?

— Я хочу тебе запросити на роботу до себе!

При слові «робота» Сідалковському стало трохи не по собі, але, почувши словосполучення «до себе», він раптом відчув, що підріс на кілька сантиметрів, хоч присутні цього й не помітили.

— І що ж то за робота? — удав, що абсолютно байдужий до Жерехової пропозиції, хоча насправді геть розчулився, йому раптом захотілося кинути все і стати, чорт забирай, людиною.

— Робота неважка, — продовжував Жерех. — 3 твоїм талантом тобі з нею легше впоратись, ніж у моєму віці випити оцей фужер шампанського. Ти зможеш… Я рекомендуватиму.

Сідалковський переступив з ноги на ногу.

— Це вище моїх сил. Не інтригуйте, Веніаміне Олександровичу. Я такої інтриги не переживу. А якщо переживу, то з тяжким для мене ускладненням.

— Ти мені подобаєшся, Сідалковський! Розумієш, подобаєшся— і все. У тебе є щось таке привабливе…

— Я це знаю, — дружелюбно посміхнувся Сідалковський. — Принаймні про це мені кажуть майже всі жінки. Окрім Ядвіги Капітульської…

— Скажу тобі по секрету, вона від тебе в захваті. Не може забути твого тосту… Мені ти теж подобаєшся. Хоч я й знаю, чим ти дихаєш. Таких джиґунів я вже перебачив на своєму віку. Сам таким був. Жінки таких, Сідалковський, люблять…

— Веніаміне Олександровичу! — красиво приклав руку до грудей Сідалковський.

— Все. Кінчаю. Бачу, тобі й справді кортить дізнатися, ким ти будеш працювати. Переходжу до головного. Але перед цим ще одне, головне: Ядвігу не зачіпай. Вона не для легеньких фліртів. Якщо хочеш — то тільки серйозні наміри! Вона в тебе отако… — показав він на свої вуха, — закохана. Тільки ти не перегравай. Можеш вважати мене за свата… Тепер по суті. Ти, Сідалковський, чув коли-небудь про людей, котрі виписують кандидатські, докторські дипломи, нагородні листи? Ти чув про таку професію в наш атомний вік: каліграфіст?.. Не чув. То-то! А в тебе ж каліграфія! Коли я показав у своїй канцелярії твою візитку, всі просто зненавиділи тебе. Заочно. Не дивуйся. Кожен побачив у тобі свого конкурента. Але не хвилюйся — у нас є вільні місця. Тепер спеціаліста-каліграфіста з електроліхтариком не знайдеш. Усі на кулькові ручки попереходили, на друкарські машинки. Жити стало краще, жити стало веселіше, а каліграфії нема. А в тебе! Не каліграфія — бісер, вишивка! Дивишся — і непритомнієш! Я такого, як ти, давно шукав! Можемо оформити переводом. Хочеш — хоч завтра за роботу! До зарізу потрібний! План, горимо…

Сідалковський мовчав. Він уже зараз почував себе на сьомому небі: його запрошують туди, куди (так йому здалося) він мріяв усе своє життя, хоч до цього моменту навіть не знав про таку дивовижну професію. «Людина з красивим почерком». Тепер це означення набуло зовсім іншого підтексту. Серйозного, не іронічного. Це тобі не «Фіндіпош», хоч і там робота — такої пошукати. Але не ті вершини, не ті масштаби! Кобилятин-Турбінний є Кобилятин-Турбінний…

— Ти подумай, подумай, — Жерех наповнив келихи. — У тебе мій телефон є. Дзвони, пиши, заходь. Я тобі завжди радий. Але в довгий ящик не відкладай. Чим швидше — тим краще!

Підійшла Капітульська, взяла Сідалковського під руку.

— Я бачу по ваших очах, ви щасливі, граф!

— З вами я завжди щасливий, шер амі!

— Не перебільшуйте… Ви хотіли сказати «ма шер», — уточнила Ядвіга.

— Я сказав те, що сказав. Ви для для мене милий ДРУГ, — почервонів Сідалковський, що з ним дуже рідко траплялося.

Ядвіга вдала, що не помітила того. Але в душі дуже зраділа.

— А що ви думаєте про Кафку, граф? — перевела вона розмову на інше, аби не ставити його в незручне становище.

Сідалковський зрозумів це по-своєму: захотілося погратися у світські розмови, показати свою духовну глибину й широту культурних інтересів, а заодно вивірити його інтелектуальний рівень. Сідалковський про всяк випадок висунув перед нею свій захисний щит:

— Бачте, Ядвіго, у мене вища освіта, але ще досі не закінчена. Тому я віддаю перевагу Сартру з його екзистенціалізмом…

— О, — перебила його Капітульська. — Але ваша зовнішність, манери, навіть одяг — усе це не має нічого спільного з екзистенціалістами… Самотність, пошук абсолютної свободи… Ви ж, граф, по-моєму без товариства не можете….

— Немає умов, пані Ядвіго, — почав викручуватися Сідалковський.

— Не називайте мене так, граф.

— Я вибачаюсь. Не вловив нюансу. Панно Ядвіго! О панно Ядвіго, як сказав поет…

— Ви були на Адріатиці?

— Ви маєте на увазі Дубровнік? Люблю Дубровнік! Це вам не Канни з отими надокучливими американками… Ці ботокуди, що вперше потрапили до Європи, тут буквально божеволіють від Французької Рів'єри. Так хочеться ще раз побувати в Дубровніку… Пам'ятаю свою останню поїздку на Адріатику. Мій столик був поруч зі столиком Антоніоні!

— Ви любите Антоніоні?

— По секрету, — Сідалковський нагнувся над вушком Ядвіги. — Я люблю вас, панно Ядвіго, і терпіти не можу галасу в стилі неореалізму. Мені куди ближче до душі філософія Бергмана…

Капітульська цвіла.

— А якої ви думки про Крамера?

— Крамера? — перепитав Сідалковський. — Від Крамера всі в захопленні, особливо від його сина…

— Якого сина?

— Молодшого, — відповів Сідалковський.

Якби очі Ядвіги раптом не стали такими круглими, він обов'язково додав би: «Ви маєте на увазі Мишу Крамера із Подолу? Він шиє найкращі й наймодніші черевики. А його молодший син ніколи не відстає від моди, навіть на один черевик іде попереду неї…»

— А хіба в світі є ще один Крамер, граф?

— А ви що, не знали? Панно Ядвіго! Крамер-батько, Крамер-син. Тепер уже династія Крамерів. Як Дюма-батько, Дюма-син, Чумак-батько, Чумак-син…