Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 44

— То ви мені пробачте, Стратоне Стратоновичу, але то таки образа…

— Яка ж це образа? Я он зі своєю чуприною, всі кажуть, схожий на лева з гривою, і то не ображаюсь. А ви — «образа»… Усі ми на когось схожі. Думаєте,

Понюхно схожий на самого себе? Нічого подібного. Типова снігова людина.

Кнюх того дня так розізлився на Стратона Стратоновича, що подумки прозвав його павуком, навіть готовий був на ці словесні випади відповісти шефові кількома фізичними аргументами, але стримався, бо знав, що після цього навряд чи втримається на роботі. Натомість Кнюх спрямував усю силу свого гніву на Мамуню — збив з нього шапку і щиро, як брат братові, порадив:

— Хоч ти не крутись, таким чином, під ногами!

Після того, як Кнюха залишила дружина, він став ще й людиною невизначеного віку: завів собі «чолочку», котра мала свідчити, що йому набагато менше років, ніж вказано у свідоцтві про народження. На роботу він тепер приходив найперший і обов'язково приносив собі букетик квіточок, ставив їх у дешевеньку скляну вазу, замасковану під кришталь.

Про те, що Кнюх купує квіти сам собі, у «Фіндіпоші» знали всі, окрім самого Кнюха, котрий був переконаний у протилежному.

— Хто це вам, Кириле Гавриловичу, квіти подарував? — навмисне запитували його фіндіпошівці.

Кнюх набирав загадкового вигляду і багатозначно відповідав:

— Хіба ж про це питають? У кожної людини є свій маленький інтим… Отаким чином… — А тоді по-змовницьки підморгував, мовляв, тільки тобі скажу: — Одна дівчинка закохалася. Дев'ятнадцять років. Отаким чином.

Ковбик усі оці «вибрики Кнюха», як він їх називав, пояснював просто: «Дурень думкою багатіє». Сідалковський реагував інакше. Він завжди перепитував, умощуючись на Кнюховому столі:

— У вас, Кириле Гавриловичу?

— У мене, — не вловлюючи підступу й лихої іронії, чистосердечно довірявся Кнюх. — Порадьте, що мені робити?

— Удочеріть її! — охоче радив Сідалковський. — На старість як знайдете.

— Ви не вірите?! Насміхаєтесь, таким чином, Сідалковський!

— Чому ж? Цілком може бути. Якщо вона виросла без батька…

Кнюх втягував, як Мамуня, голову в плечі, вирячував очі й, повернувшись, сідав за свій стіл. Сідалковський виходив, щільно зачиняючи за собою двері, чим змушував Кнюха ще раз вставати з-за столу, й прочиняти двері. Саме за цю звичку — тримати двері кабінету напіввідчиненими — фіндіпошівці й прозвали його людиною з напіввідчинених дверей.

Кнюх жив однією потайною мрією: відбити у когось дружину. Ну, якщо не відбити, то хоча б переспати з нею. Але обов'язково із заміжньою, і щоб про це потім дізнався її чоловік. Ця ідея фікс прийшла до нього, як приходить у дім непрохана гостя: неждано-негадано. Усілася на тахті, заклала ногу за ногу і, підморгнувши, тихо порадила: «А ти, Кнюх, теж укради у когось дружину. У тебе ж украли… Коли в когось болітиме, тобі одразу полегшає. Для чого тобі цей мотузок, ота пляшка «Білого міцного» чи хересу таврійського? Залиш це все для дружини друга. Окрім мотузки, звичайно. Запроси якесь подружжя до себе. Але відповідно підготуйся. Навчись казати компліменти. Не вмієш сам, то сядь і випиши дещо з книжок. Тільки не кажи після кожного комплімента: «Отаким чином…» А за свої фізичні дані, Кнюх, не переживай. Пам'ятаєш, Сідалковський казав: «Жінка любить вухами, чоловік — очима…» А ЧИМ ТИ, КНЮХ, — невідомо… Випий сто грамів — не більше, тобі для сміливості вистачить, решту залиш для гостей — вони саме задля цього прийшли. І не зволікай— одразу запрошуй гостю (чоловік із задоволенням посидить біля пляшки) на падеграс. Це, здається, єдиний танець, який ти знаєш… Перед цим у кімнаті зроби інтимну напівтемряву… А далі? А далі сам знаєш, що робити. Ти ж уже, Кнюх, не маленький…» І щезла.

Кирило Гаврилович протер очі, але на тахті вже нікого не було.

До того вечора готувався він довго. Багатьох запрошував Кнюх до себе, але прийти погодилися лише Панчішки: Масік та Майоліка.

Майоліка з'явилася, як завжди, в усьому рожевому і з рожевою порцеляновою статуеткою в руках — подарунок для Кнюха. На ній було декольтоване плаття з рожевого шефону (носила на честь Масікового шефа), оздоблене ще рожевішими тасьмами. Стрункі й пухкенькі ніжки Майоліки в рожевих панчішках щільно облягали високі рожеві чобітки на тоненьких рожевих каблучках.

Порцелянову статуетку вона поставила на жардиньєрку, на яку падали яскраві рожеві промені з-під рожевого абажура, танули у тюлевих гардинах, котрі від того проміння й досі рожевіли.

Майоліка цвіла, як рожеві флокси напровесні, від уваги, від надзвичайно віртуозного падеграсу, компліментів та рожевого напою під загадковою назвою «Шері бренді».

Рожевів і Масік, але цього разу від чистої, як сльози Майоліки, «Столичної» з доброю порцією снотворного.

Важко сказати, чим тоді вечір закінчився. Ми при тому не були, а Масік спав сном солдата першого року служби після важких навчальних занять, що прирівнювались до бойових.

Єдине знаємо, що з наступного дня Кирило Гаврилович частіше, ніж будь-коли, повторював свою улюблену фразу: «Що ви мені не кажіть, а п'яна жінка собі не хазяйка! — І, посміхаючись, додавав: — Отаким чином!»

Після цього Кнюх запрошував до себе також Понюхна з дружиною, але той не йшов, бо пам'ятав: у гості йти — треба нести подарунки. А він цього не любив. Запрошував і Клавдія Миколайовича Хлівнюка. Та той все казав:

— У вихідні нам ніколи. Ми на дачі.

Кнюха не цікавили ні краса, ні вік жінок. Головне — аби відбити, хай тимчасово, відчути насолоду від того, що хтось страждає так само, як колись страждав він.

Після кожної фіндіпошівської випивки Кирило Гаврилович збирав пляшки. Особливо він полюбляв із закрутками.

— Це під олію, — пояснював він кожному. Спеціально для цього він носив велику спортивну сумку з олімпійською емблемою і набивав її пляшками, як бочку оселедцями. Фіндіпошівці, двічі на тиждень спостерігаючи цей процес, думали, що в Кнюха вдома підпільна олійня.

Під час фіндіпошівських оргій Кнюх напивався рідко. Але коли напивався, то повторював ще одну свою улюблену фразу:

— Що ви мені не кажіть, а в жінки вгорі ноги товщі.:

Отаким чином! — І засинав на власному рукаві, поклавши на нього голову.

На соціології Кнюх розумівся так само, як Мамуня на жінках, а Сідалковський на метафізиці. Тому, одержавши чергове завдання, страшенно потів і заїкався.

Сідалковський сідав поруч нього прямо на стіл, схрещував руки на грудях і коментував:

— Боротьба за існування! Я радий бачити вас за роботою, Кириле Гавриловичу. Ви сьогодні знову вагітнієте новими соціологічними дослідженнями? А носовичок тим часом набряк водою. Послухайте моєї щирої поради, — він нахилявся над вухом і майже шепотів: — Найкраще пишеться біля Ковбикового ліхтаря. Дивіться на ліхтар і пишіть. А ви смокчете пальці і обмотуєте ручку носовичком. Інтелект же не в носовичку…

— Сідалковський, — піднімав у такі хвилини Кнюх голову і, заїкаючись, прагнув якомога сильніше дошкулити насмішникові:

— А це правда, що ти одеколон наливаєш у черевики?

— Правда, — спокійно відповідав той.

— А для чого ти це робиш? — Кнюх, розчарований спокійною реакцією Євграфа на дошкульне, як йому здавалося, запитання, уже не сподівався збити Сідалковського з ніг — хотів хоча б зігнати зі столу.

— А щоб до мене менше принюхувалися! — Сідалковський таки зіскакував зі столу й сміявся.

Розробляючи соціологічні анкети, Кнюх завжди отак обмотував ручку носовичком.

— О, для чого це ви робите, о? — цікавився у перші дні знайомства з Кнюхом Мамуня.

— Ро-зу-у-мі-єш, по-по-по-ті-ю-ю, — відповідав по складах Кнюх.

— Ц-це у-у ме-не-е зав-ж-ж-ди п-п-після пе-ре-напру-ження… І… і… і… за-ї-ка-ю-ю-ся. Ро-бо-та ме-ні про… проти-пока-за-на!

— Мені, між іншим, теж, Кириле Гавриловичу, — кидав репліку Сідалковський. — У мене від роботи старіє обличчя, а від перенапруження — мозок. Але я тренуюсь. Пробуйте і ви.

— А-а я-як?