Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 54

Сідалковський розгорнув папірець і урочисто почав:

— Фіндіпошівська анкета «Сучасна шапка та її носій…»

— То я пробачаюсь, але я так собі думаю… Дозволю, звичайно, собі перебити Сідалковського… Я знаю, то негарно, коли перебивають, але то, знаєте… Тут у нас… Власне, можна сказати, у мене… Хоча в складанні проекту участь брали всі… І всі мене підтримали… То ми думаємо, Стратоне Стратоновичу, утворити цендум…

— Що утворити? — аж підвівся з-за столу Стратон Стратонович.

— Цен-дум, — якось по-китайськи повторив Ховрашкевич.

— А це що за цен-дум?

— То ми його ще розробляємо… То у нас, власне, виник проект… Ми ще думаємо… Чи цендум, чи ціндум? То як ви скажете, так воно й буде…

Стратон Стратонович перед тим, як висловити свою думку, завжди збирав думки інших. Тому спочатку він вислуховував усіх підряд, записував найрозумніше, а наприкінці виступав сам, і всі бачили, який Стратон Стратонович всеохоплюючий і розумний.

Та цього разу говорив поки що один Ховрашкевич і висував свою нову, як казав Стратон Стратонович, «козячу ідею».

— А що ж воно за цен-дум?

— То можна цендум, а можна ціндум!

— Не тягніть ви кота за хвоста! Конкретно, що воно таке?

— Цендум — центральна думка, а ціндум — цінна думка «Фіндіпошу».

— Ціндум-цінбом! — прокоментував Стратон Стратонович. — Сідайте, Ховрашкевич, і не стовбичте над сейфом. Ви весь його фасон псуєте. Цендум-цембум! І придумає ж! А це все тому, що нічого робити! Контора — не зачіпай лежачого. Читайте вже, Сідалковський. А то так ще й зразкова фігура перегнеться удвоє…

Ховрашкевич хотів ще щось сказати.

— Стоп! — раптом вигукнув Ковбик голосом режисера. — Сядьте, Ховрашкевич. Ви вже достатньо думали… Чи, може, ви хочете свою анкету зачитати?

— Я то, звичайно, можу, але я гадаю, що буде краще, як її все ж зачитає Євграф…

— Я теж так гадаю, — мовив Ковбик, — і тому бажаючих вискакувати Пилипом з конопель поки що прошу посидіти в коноплях. Помчали далі, але не з швидкістю шербурзького поїзда, Сідалковський. — Наука, як відомо, вимагає жертв… Ковбик кахикнув, але не сказав ні слова. — І я уклінно прошу пожертвувати їй дещицю вашого часу. Дослідження, тема якого означена вище, виконується в рамках програми філіалу науково-дослідного інституту по вивченню попиту на пижико-ондатрові шапки. Ось кілька питань, які нас цікавлять…

— Аб абсурдо! Мабуть, кілька десятків питань, що нас цікавлять, — вніс поправку Хлівнюк.

— Не десятків, а ряд питань, — уточнив Ковбик. — Помчали далі…

— Анданте, — не стримався вдруге Хлівнюк. Ковбик не зреагував.

— Чи є шапка вашим обов'язковим атрибутом? Як ви її розцінюєте: як предмет для прикриття голови чи як ознаку вашого достатку, становища в суспільстві? Коли вам краще мислиться: у шапці чи без шапки? Якщо в шапці, то в якій — дешевій, дорогій? Перед ким скидаєте шапку? Перед ким тільки торкаєтесь її? А перед ким зовсім не торкаєтесь? Кому ви насуваєте шапку на вуха, на очі, на потилицю і в яких випадках? Як поводитесь під час дискусій: за відсутністю доказів збиваєте шапку з голови супротивника, кидаєте її на землю, б'єте об коліно чи жбурляєте в обличчя партнера?

Ковбик мовчав. Сідалковський читав як молодий актор свій перший конкурсний вірш.

— Чи викликає у вас шапка якісь асоціації, емоції?..

— Алізії,— не витерпів знову Хлівнюк. — Десперації І амбіції…

— Слухайте, ви! — не витерпів Стратон Стратонович. — Цітатус-лібітус!

— Навпаки, — промовив Хлівнюк. — Лібус цітатус.

— Так, може, послухаємо вас?.. Ви, Сідалковський, сідайте. Анкету залишіть мені.

Сідалковський мовчки поклав перед Стратоном Стратоновичем папірець і спокійно сів. Ковбик, поки Хлівнюк копирсався у своїй течці, швидко пробіг очима подальші запитання Сідалковського: «Як ви дивитесь на жіночі шапки? Чи збуджує вас жіноча шапка, чи відштовхує, чи притягає? Напишіть детально: які саме збуджують, які відштовхують, які викликають у вас алергію? Де, коли й чому?»

— Кому що, а курці просо, — різко викреслюючи ці питання, мовив голосно Ковбик.

— Ви до мене? — перепитав Хлівнюк.

— До вас! Тільки швидше…

— Я темпо алегро!

— Язиком! А папірця щось не бачу! — кольнув його неприязно Стратон Стратонович.

— А ось і анкета. Читаю: «Коли ви починаєте носити шапку?»

— На спаса! — роздратовано перебив його Ковбик. — Це й без анкети зрозуміло: коли сніг на голову! Що у вас там ще?

— Яка вам шапка найбільше до вподоби: чорна, біла, каракулева короткошерста, довгошерста?

— Клавдію Миколайовичу, — знову втрутився Ковбик, — ви не за профілем працюєте. Ми спеціалізуємось тільки по пижико-ондатрових шапках, щоб чітко визначити, скільки потрібно виростити оцих ВОДЯНИХ пацюків, аби дати кожному громадянинові по шапці! Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Тоді катай, Матюшо, «Гуси»…

— Як ви тримаєте шапку: поверх вух чи над вухами?

— Ну, по-перше, не над вухами, а на вухах. А по-друге, шапку не тримають, а носять. Тримають тільки козу, коли вона відчуває, що її ведуть на ярмарок…

Фіндіпошівці ледь стримувалися, щоб не розсміятись. — Як ви дивитесь на шапку Володимира Мономаха?

— Знов за рибу раки! До чого тут шапка Мономаха? Напишіть уже краще «шляпа пана Анатоля».

Хлівнюкове обличчя пішло білими плямами, і повіка на лівому оці почала нервово сіпатися.

— Чим відрізняється шапка від папахи?

— І це закресліть! Знову не з тієї парафії. Ми досліджуємо шапки, а не папахи. Кому що болить… — Ковбик підійшов упритул: — Що у вас там ще? — Він узяв анкету Хлівнюка в руки. — Я так і думав: «Що вам більше до вподоби: шапка чи папаха? Ви любите на друкові шапку чи папаху? Що краще для вух: шапка чи папаха?..» Для вух, Клавдію Миколайовичу, краще шапка. Для посади, про яку ви навіть уві сні мрієте, ліпше папаха… Але та папаха не кожному до лиця. От вам, приміром, вона… — Ковбик передумав раптом вдаватися до порівнянь. — Як ви кажете: дисонанс чи нонсенс?

— Вербалізм! — перебив його Хлівнюк — Аларміста!..

— Аларміста! Аларміста!.. А тепер і ваш час, — повернувся Ковбик усім корпусом до Ховрашкевича, — товаришу геній!

— То у мене, — підняв два пальці вгору Ховрашкевич, — дещо видозмінені питання, і я перед тим, як ставити те чи інше питання, то, щоб, знаєте, не ображати… Ну, як вам делікатніше сказати? Не ображати ні носіїв шапки, ні допитуваних чи, правильніше, опитуваних. Гадаю, опитуваних…

Ковбик від нетерплячки завовтузився. Ховрашкевич миттю вловив це і поспішно промовив:

— То я переходжу до діла.

— До діла треба переходити відразу, а потім уже натягувати гуму! — грубо обірвав його Стратон Стратонович.

— Але то я повинен сказати ще два слова. У мене усі питання побудовані на суто життєвих прикладах і спостереженнях…

— А в Клавдія Миколайовича, ви гадаєте, вони висмоктані з пальця? Чи от у Сідалковського? Я вам зачитаю кілька питань Сідалковського: «Чи збуджує вас жіноча шапка, чи відштовхує, чи притягає? (Так, ні). Хто, якщо не секрет, знімає з вас шапку: ви самі чи коханий? Чи вважаєте шапку гарним подарунком?» Або: «Нове життя нової прагне шапки!..» Чим не життєві спостереження? Слухаємо вас, Жан-Жак Руссо!

— Але ан гранд лінь, — докинув Хлівнюк.

— Клавдію Миколайовичу, ви що, на Сінному базарі чи Бессарабському ринку? — не без підтексту обірвав Хлівнюка Ковбик. — Ви вже досить чітко висловились. Чи ще й вас процитувати? Я можу… — Він заглянув у Хлівнюків папірець. — Ось приміром це: «Що вам більше до вподоби: шапка чи папаха? І чому саме? Напишіть детально». Я й без цього знаю! Вам, Клавдію Миколайовичу, більше до вподоби папаха… хоч вона вам і не до лиця. Я вже не кажу про корову й сідло…

— Ноленс-воленс… азінус азінум фрікат…

— Ви як знавець іноземної мови одразу й перекладали б, — порадив Ковбик Хлівнюкові.

— Будь ласка, — відповів той. — Хоч не хоч, а осел треться…

— Не осел, а об віслюка треться, — розгнівався Ковбик.