Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 57

— Що є у нас нині? — якось незрозуміло розпочала вона.

Сідалковському нічого не залишалося, як, не знімаючи квітчастої рукавички, відгорнути її трішечки і поцілувати в тоненьку, з синіми прожилками ручку.

— З чого почнемо: зі сну, з пропозиції?

— Ви є діловий чоловік, граф. Бізнесмен!

— О, тільки не це! Я є романтик, — у тон їй сказав Сідалковський.

— То є чудово! Я правильно говорю українською мовою?

— Краще, ніж я, — посміхнувся Сідалковський. — А почнемо ми ні з першого, ні з другого: а одразу перейдемо на десерт. Я пропоную розпочати з кави.

— То є чудово! — повторила вона.

Сідалковський узяв її під руку і повів у перше-ліпше кафе. Вони сіли за вільний столик у трохи затемненому куточку. В кафе було порожньо, лише один чоловік, гладкий і мокрий від кількох випитих чашок кави з молоком, доїдав листкові язички, які дуже любив і Сідалковський. Вони цілою купою лежали на тарілочці, кожен ніби чекав своєї черги, але гладкий чоловік, схожий на Оноре де Бальзака, чомусь брав їх спіднизу, спочатку перекушував навпіл, а тоді вже повільно жував, не спускаючи своїх чорненьких і напрочуд круглих очок, що їх заливав піт, із Сідалковського та Капітульської.

Його безцеремонне розглядання молодят свідчило про те, що, з'ївши всі язички, він обов'язково підійде до них і спитає: «Молоді люди, а ви мені не скажете, де я вас бачив?»

— Слухаю вас! — підійшла до них щупла чорнява дівчинка у розшитих фартушку й кофтині.

— По п'ятдесят грамів коньяку, ласкаво прошу вас, — почала Ядвіга. — І дві кави.

— Чорну чи з молоком? — перепитала офіціантка.

— Чорну, одну без цукру.

— А це вже ваша справа. Ми продаємо з цукром. А ви хочете — кидайте його в каву, хочете — кладіть собі до кишені,— не зовсім ввічливо відповіла та й пішла геть.

Капітульська знизала плечима.

— Не беріть близько до серця, Ядзю. Коли б то був офіціант, як у Європі, я б його викликав заради вас на дуель. — Сідалковський поклав свою руку на її. Точнісінько так, як вона це робила кілька днів з його рукою.

— Мерсі, граф! — посміхнулася вона. — А на чому б ви стрілилися?

— Я віддаю перевагу рапірі та гаубиці стосімдесятишестиміліметрового калібру… Але ви, здається, збиралися розповісти мені свій сон.

— Так, але вгадайте, граф, що мені снилось? — вона цнотливо зашарілась.

Сідалковський поморщився. «Невже й цій приснилося, що у неї дитина від мене? Побожеволіли жінки У вік такого високого рівня науки, техніки й цивілізації…»

— Невже?..

— Що «невже»? Сміливіше можете?

— Приснилося, що від вас у мене дитина… Вибачте, у вас від мене дитина? — зовсім розгубився Сідалковський. «Чортові дівки! Що вони вночі роблять? Тільки сни дивляться, до того ж однакові».

— Ні, мій коханий! Мені снилося, що я виходжу за тебе заміж… Ти не уявляєш, як мені було добре з тобою! Я хотіла, щоб ти завжди був зі мною і щоб жодна жінка, ні на Україні, ні в Польщі, не викрала тебе у мене… Потім я прокинулась. Був ще ранній ранок. Я заплющила очі. Чекала, що сон до мене прийде знову… Але він не приходив. І я поклала собі сьогодні ж побачити тебе… Якби не побачила… Я подумала, що більше не зустріну тебе ніколи… Адже я незабаром виїжджаю до Варшави, у мене закінчується практика…

— І куди ж після цього?

— Мені запропоновано гарну роботу в одному варшавському часописі. По-вашому також часопис?

Сідалковський не встиг відповісти. Підійшла офіціантка.

— За сон в руку, — підняв чарочку Сідалковський.

— За сон, мій коханий, — прошепотіла вона.

Сідалковському не дуже подобалося оте «мій коханий», але він удав, що справді щасливий. Втім, якщо бути до кінця відвертим, то він почувався краще. Особливо йому припало до вподоби оте: «Незабаром виїжджаю до Варшави…» Невже не можна удвох? Якщо в темпі оформити шлюб… А може, ліпше там?..

— Пам'ятаєте, Ядзю, — Сідалковський і другу руку поклав на її плече, — я обіцяв вам розповісти про свою обітницю? Обітницю дитинства…

— О, так, так!

— Колись, ще в дитинстві, я дав собі слово ніколи не одружуватися на Євдокії, по-простому — Явдосі. Чи це моя природжена естетичність того вимагала, чи набута в Одесі культура — не знаю. Як би там не було, але я таке слово дав собі: не одружусь, і все…

Капітульська сиділа, ніби хтось посипав її штучним інеєм.

— Що з вами, Ядзю? Вам погано?

— Ні-ні,— вона взяла себе в руки. Сідалковський тим часом, нічого не помічаючи, продовжував:

— Та коли я зустрів вас і дізнався, що ваше ім'я Ядвіга…

Капітульська підвелась.

— Вам треба вийти на свіже повітря?

— Так, на свіже…

Вони вийшли і якийсь час йшли мовчки. Ядвіга повернула до готелю «Русь», де зупинився її дядечко Анджей Осмоловський.

— Я незабаром повертаюсь до Польщі,— тихо повторила вона. — І, можливо, назавжди, граф. Ви мене, очевидно, не так зрозуміли. То ж був сон…

— Ядзю! — вихопилося розпачливе у Сідалковського. Він зненацька відчув, що соломинка, за котру він щойно вхопився, вислизає з його пальців. — Але ж дослухайте мене… Я сьогодні переглянув свої дитячі погляди. Сьогодні, ще перед вашим дзвінком, Ядзю… То помилка мого дитинства, і я хочу виправити цю помилку. Виправити сьогодні… Зараз, Ядзю! Чуєте, зараз!

Капітульська мовчала. Чи то не зрозуміла нічого, чи то удавала, ніби не розуміє. Певний час дивилася на Сідалковського, ніби хотіла переконатися, жартує він чи говорить серйозно. Потім почала крутити для чогось кінчик квітчастої української хустки, яку тепер чомусь називали японською. А тоді, кліпнувши віями, що ледь помітно взялись інеєм, тихо запитала:

— Наскільки я розумію українську мову, ви мені пропонуєте руку, Сідалковський?

— І серце, — додав Євграф з такою поспішністю, ніби злякався, що руки для неї замало.

— Але ж ви мене не кохаєте, Сідалковський… Хіба ж так пропонують дівчині своє серце?

«А тобі що, хтось уже пропонував інакше?» — висіло на язику в Сідалковського.

— Ви це так сказали, пшепрашам, як… як актор, якому… якому… ці слова були підказані не серцем, а суфлером…

Сідалковський ще кілька хвилин тому вважав, що оця мила полячка з вічно відкритим ротиком — це і є той возик порятунку, що вивезе його із скрутної ситуації. Тепер він раптом відчув, що цей возик у спідничці котиться зовсім в інший бік, до речі, протилежний від нього і Європи. Мабуть, він таки занадто холодно, байдуже сказав ті слова. Наче щось купував, та й то не для себе. З-під ніг почав утікати сніг: брався водою і випаровувався. «Під ногами земля горить», — подумав Сідалковський. Ядвіга мовчки стояла і в стилі Євмена

Грака ніжкою, тільки значно зменшених розмірів, копирсалася в снігу. На її обличчі застигла така образа, ніби Сідалковський — то був її подарунок, омріяний з дитинства, і ось їй уже пообіцяли придбати той подарунок, а його раптом взяли і через якийсь брак зняли з продажу.

— Я знаю, що українською мовою моє ім'я означає Євдокія…

— Але, моя люба…

— Ви ж не кохаєте мене, Сідалковський!

Він так м'яко і так артистично опустився на одне коліно, що Капітульська тільки охнула, вмить забувши усі попередні слова.

— Заради ваших світлих очей, Ядвіго, я готовий… Він не знав, на що він готовий. Сідалковський-перший, що прокинувся в ці хвилини у ньому, прошепотів: «Ти готовий стати й на друге коліно».

— Я готовий… готовий утекти з вами на край світу! От!..

— Підніміться, Євграфе. На вас звертають увагу… Я вам вірю… Але чому саме «втекти», а не поїхати?

— Поїхати, люба, поїхати! Хоч сьогодні, хоч зараз.

«Аби лишень подалі від суду, від аліментів, від власної совісті, чи не так, Сідалковський? — дошкульно знущався його внутрішній двійник. — Від отієї трибуни, з якої не промови виголошуються, а даються детальні пояснення. Ти цю втечу уявляєш у вигляді весільної подорожі по Європі. А що ж далі? Ти що, не збираєшся повертатись назад? Я тебе питаю, потенціальний емігрант?»

Сідалковський перестав прислухатися до свого внутрішнього голосу. Йому було ніколи. Він завжди говорив жінкам такі гарячі слова, що якби вони мали не серця, а олов'яні болванки, то й ті перегрівалися б і танули, як сніг напровесні від гарячого сонячного проміння.