Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 66

— Був.

— І що?

— Любов без взаємності.

— Відмовила?

— Відмовила, — зітхнув Сідалковський.

— Це чи не єдина жінка, яка вам відмовила. Може, не так, Євграфе? — засміявся Ковбик. — Ви хоч знаєте, чого ото вас запрошують на суд?

— Тепер уже знаю. За любов до ближнього.

— Не ближнього, а ближньої! Вам що, мало першого шлюбу?

— Ви ж мене вчили на досягнутому не зупинятися, Стратоне Стратоновичу!

— Дивлячись на чому не зупинятися. Отут вам якраз би слід давно зупинитися. Скільки вам, до речі, років?

— Мене вчора уже питав про це Карло Іванович.

— Карло Іванович чи Клавдій Миколайович? — уточнив Ковбик.

— Карло Іванович, — підтвердив Сідалковський.

— Дивно! Якби Хлівнюк, я б не здивувався… У вас роман з Хлівнюковою ще не закінчився? Що ви на мене так дивитесь? Хочете запитати, чи заради цього я вас сюди запросив? Можу відповісти: і заради цього. Запам'ятайте, Сідалковський, раз і назавжди: кожний роман, навіть найцікавіший, має свій кінець. Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?

— А я на винос…

— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…

— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?

— Ви мені не фукайте. Може, не так?

— У моїй термінології таких слів нема…

— Ви хочете сказати, що це моя парафія?

— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?

— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?

— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря «Фіндіпошу» не потягну. А тепер шерше ля фам…

— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!

— У мене все попереду, — натякнув на нову роботу Сідалковський.

— Я б вам сказав, що у вас попереду. Та, боюсь, знову скажете: Ковбик — неотесаний тип… Дивіться мені… Стіни вуха мають…

— Ви хотіли сказати, Ховрашкевич…

— Ховрашкевич має язика. Більшого, ніж у вас, — різко обернувся Стратон Стратонович. — Ви хоч пусте мелете… Так, задля красивої фрази, а воно…

— Як це зрозуміти?

— Отак і розумійте. І про мою невихованість прошу більше не патякати, якщо хочете зі мною мирно жити й працювати… Бо так можна й прорипити чергову премію.

— Це сприймати як натяк на фінансову дисципліну чи як аванс?

— Як хочете, так і сприймайте, — Ковбик підійшов до столу і вийняв з папки «До наказу» папірець. — Оце ви заберіть на згадку. Показуватимете онукам, як ви гарно вміли писати заяви. Я не кажу, що грамотно, просто гарно…

— Але вона мені ні до чого…

— Не будьте дурнем, Сідалковський. Вам що, тут погано? Нічого не робите, гуляєте, патякаєте, — він, очевидно, знову згадав Ховрашкевича. — Може, менше, ніж інші… Але ж яка робота! Де б собі таку роботу знайти? — Стратон Стратонович сів. — Я буду відвертим з вами, Євграфе. Ви в дечому вже підміняєте Хлівнюка. Підмініть його краще на посаді…

— Ви мені пропонуєте посаду заступника директора?

— За що я вас люблю, так це за здогадливість…

— Розумному досить…

— Ні, я вже казав: ви таки від скромності не помрете! Сідалковський мовчав, ніби пережовуючи пропозицію Ковбика, щоб потім проковтнути її.

— Захочете — підете вчитися на вечірній. Гортатимете конспекти. Це, звичайно, менш приємно, ніж перебирати спідниці, але колись же треба й вам відпочити…

Сідалковський не реагував ніяк. Те, що запропонував йому Стратон Стратонович, вразило його більше, ніж представлення до нагороди.

— Коли ви подали заяву, я остаточно переконався, що у «Фіндіпоші» ви чи не єдиний, хто не претендує на папаху… Чи я помиляюсь? Ви мені скажіть, Сідалковський, тільки як на духу… Ви теж берете участь у розподілі майбутнього кабінету?

— Як на духу, то не беру. Я цілюсь вище, Стратоне Стратоновичу: знайти місце під сонцем, але при цьому залишитися в тіні.

— На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.

— Ви ж знаєте мою природжену скромність…

— Ще б пак, хто її не знає!

— Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.

— А папаха?

— На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!

— А коли б вища?.. Тільки не лукавте!

— Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.

— Я фігурально! — уточнив Ковбик.

— Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.

— Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.

— То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.

— Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.

— Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?

— Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..

Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.

— А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?

— Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…

— Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.

Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з «Фіндіпошу» йшли добровільно.

— Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…

— Я нікуди не збираюся тікати.

— Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?

— Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.

— Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…