Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 70

«Батько скаже — як зав'яже», — відповів йому тоді Стратон Стратонович, але згоду все-таки дав. Дав, а тепер жалкує. Дізнається про все це ось такий Кнюх, а потім передасть якомусь непитущому Благоуханному, і залишиться хіба що «пам'ять» — про те, як турнули з директорського крісла. Личаки сплетуть швидше, ніж отой бюст випечуть… По якій же графі Бубон те погруддя провів? Культмасова робота, спортінвентар? Чи, може, списав кошти на мітли й віники?..

— Якась неприємність, дозвольте запитати? — не спускаючи допитливих очей зі свого, тепер уже колишнього, директора, поцікавився Кнюх.

— Яка там неприємність?! Більшої неприємності, ніж завдали мені ви, навіть Нещадим із Чадюком, разом узяті, не завдавали…

— Дозвольте поцікавитись, а що то за бюст?

— А воно вам треба? Ви ж у нас уже не працюєте. Досьє, так би мовити, юридичну силу втрачає,— хитрував Ковбик. — Але якщо ви вже так цікавитесь, то скажу. Задумали ми батькові соціології Демокріту — його батьком Ховрашкевич вважає — поставити при вході у «Фіндіпош» бюст! Як ви вважаєте, правильно задумали?

— Дозвольте подумати!

— Думайте, думайте, а поки що — прізвище отого мерзотника!

— Дозвольте звернутись?

— Не дозволю, — розгнівався Ковбик. — Чому ми оце тут з вами коржі з маком дві з гаком години товчемо?

— Ховрашкевич! — раптом випалив Кнюх.

Ковбик якусь мить мовчав. Він, здається, усього чекав, але почути прізвище свого улюбленця… Стратон Стратонович аж через стіл перехилився, ніби погано чув, і хрипко наказав:

— Повторіть іще раз!

— Ховрашкевич, — спокійно повторив Кнюх. — Дозвольте розповісти, як це трапилося. У мене в столі після однієї випивки залишилась горілка. Я думав, що взяв порожню пляшку на олію, а взяв повну. А Ховрашкевич саме захотів похмелитися… Я пригостив… Він почав дуже, як і завжди, хвалити вас. Казав: «Стратон Стратонович у нас спец… Уміє ніс по вітру тримати… Справжній дипломат… Йому б міністром закордонних справ працювати. Або десь послом… А він «Фіндіпош» очолює… То несправедливо…»

Проте Ковбик уже не слухав його. Він стояв у стойці «апорт» і дивився крізь Кнюха, мов крізь вітрове скло автомобіля, кудись у далечінь. Ноги ставали ватними й підкошувались. Кнюх же нічого не помічав і продовжував:

— …що ви ще тоді, коли навчались в кооперативному технікумі, то украли в свого товариша черевики і попалися з ними. За іншим би аж загуркотіло, казав Ховрашкевич, а Стратон Стратонович викрутився. Ніби ви прибігли до канцелярії й заявили: «Я щойно розкуркулив одного синка куркуля. Весь час сало товсте їсть і ось такі буржуйські черевики носить!» І поставили те взуття на стіл. Вас ще всі в канцелярії похвалили… Похвально, сказали, похвально, що ініціативу виявили… Але розкуркулювати — це справа не для дітей… Того хлопчину з технікуму вигнали, а вас нагородили тими черевиками й відпустили додому… Ви ніби й іспитів не складали… Одразу на наступний курс перевели… А потім, каже, візьми справу з шапками чи кожухом. Виписав як зразки, але як виписав: «У кожухові відмовити, а шапку видати для наукової роботи». А другого разу навпаки: «У шапці відмовити, а кожух…»

— Згинь! — раптом крикнув Ковбик. — Щезни з очей моїх! Геть з кабінету!

Кнюх глянув на Стратона Стратоновича й завмер. Якби над шефом несподівано розкололася стеля, як яблуко навпіл, то й це менше вразило б Ковбика, ніж отаке повідомлення Кнюха про його улюбленця. Важко сказати, які саме думки снувалися під черепом Ковбика. Можна було тільки гадати, що серед багатьох соковитих слів, як херсонські квашені кавуни взимку, на адресу Ховрашкевича найчастіше летіло слово «домололося…»— і далі всі епітети, на які багатий Ковбиків лексикон…

Стратон Стратонович, чавлячи своїми ватяними ногами фіндіпошівський паркет «співучі меридіани», йшов на свіже повітря. Віоріці тихо сказав:

— Я поїхав в академію. Сьогодні мене на роботі не буде. Передайте Хлівнюку, щоб дисципліну наводив…

— Поїхали, Антошо! — важко падаючи на м'яке сидіння «Волги», наказав Стратон Стратонович. — У Баранівку поїдемо. На фарфоровий завод!

Антоша, розтираючи припухле від сну обличчя, поспішно почав розвертати автомашину. Вийшов Кнюх і, помітивши, що «Волга» вирулює в бік центру, почав махати рукою: може, підкинуть по дорозі?

— Антошо, пошліть його подалі. А якщо ваша природжена інтелігентність не дозволяє цього, то скажіть йому щось за мене, бо я за себе не ручаюсь..

— Дозвольте запитати, куди курс тримаєте?

— Курс на фосфор, — відповів Антоша. — Щоб очі світилися.

— На рибку, значить? — посміхнувся Кнюх. — Ні спуску, ні луски…

— Пішло ти к бісовій матері! — лайнувся Ковбик. — Вистачає ще совісті й нахабства до автомашини підходити…

До Баранівки їхали мовчки. Стратон Стратонович все думав про своє погруддя: яке воно та де його тепер поставити? «Доведеться удома, на печі! Жаль тільки, що це не село і в квартирі печі нема…» А ще спала на думку власна ідея, висловлена у розмові з Кнюхом: а чому б і не поставити біля «Фіндіпошу» погруддя котрогось із соціологів-класиків. Навіть не одне, розпалювалася його уява, а кілька: Сократа, Платона, Арістотеля, Ломброзо, Огюста Конта… Хоча Конта, мабуть, не дозволять… Жан-Жака Руссо… «А навпроти, то моя така думка, — раптом прорвався голос Ховрашкевича, — поставити ваше погруддя, Стратоне Стратоновичу. Демокріт — то батько соціології, то я вам так кажу, а ви, то я без усякого підлабузництва, як тут дехто думає… А навпроти Демокріта вас, Стратоне Стратоновичу, бо ви… То я вам скажу без перебільшення… Ви теж батько… Можна сказати, батько «Фіндіпошу»…» — «А чи не пішли б ви до бісової матері, Ховрашкевич, разом з вашим батьком… Ви вже добазікалися до того, що я не тільки алею соціологів не зможу закласти, а й своє власне погруддя не знаю куди подіти…»

Раптом Антоша загальмував. Машина тричі крутнулася на бруківці, та так, що в Ковбика усе потерпло всередині. «Волга», як танцівниця з балету на льоду, крутилася на блискучому шосе просто на бензовоз, що йшов метрів за п'ятдесят назустріч. Ковбик заплющив очі. «Ось і буде місце для погруддя», — подумав мимохідь.

Машина стукнулась і зупинилась. Ковбик розплющив очі. «Волга» стояла боком на зустрічній смузі, упершись в кучугури снігу, згорнуті на узбіччя, й величезну сосну, що по-сирітськи зачепилася за край дороги. Бензовоз, важко ревучи, проїхав повз них; водій, видно, побоявся натиснути на гальма, щоб не повторити Антошиної помилки.

Стратон Стратонович перший оговтався від переляку. Неквапно вийшов з автомашини, по-філософськи глянув униз, де вони могли б опинитися, якби не сосна, і запалив цигарку…

На завод приїхали під кінець першої зміни. Іван Андрійович Позніхіренко, високий, худий і трохи сутулий чоловік з живими, допитливими очима, зустрів Стратона Стратоновича люб'язно і особисто, незважаючи на зайнятість, провів у майстерню. Погруддя, виконане за ескізом Чигиренка-Репнінського і виліплене місцевим майстром, Ковбику сподобалося. Підхвалив і Антоша.

— Кращі, ніж у житті,— резюмував без усяких хитрощів.

— Тоді з богом! — махнув Стратон Стратонович.

У Кобилятин-Турбінний одразу не повернувся: закортіло бути присутнім при випічці погруддя в печі, де температура сягала 950–970 градусів. Позніхіренко (здається, кривенький на одне око, але ледь помітно — з першого погляду й не розбереш) провів його в цех. Ковбик стояв осторонь і милувався собою. Його потроху гризло сумління: даремно Грака вухатого лаяв, Кнюха он вигнав з кабінету… Може, ніяка сволота й не писатиме більше? Антошка — як риба об лід! Та й куди йому писати — він лише кілька фраз знає… Ні, все-таки приємно помилуватися самим собою.

— Увійшов з тіла в глину, — поділився своїми міркуваннями з Позніхіренком, а про себе подумав: «А потім увійду з глини в метал».

«А там, то я вам скажу, й до безсмертя рукою подати… То ви, я бачу, з мене смієтесь…»—дзижчав нав'язливий голос Ховрашкевича у його вухах. Раптом хтось таким сиплим голосом, як у гучномовця у Фастові на вокзалі, пропищав: