Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 75

— Який нахаба! — інтелігентно вигукнула Ія.

— Просто хам, — роздавивши носком чобота цигарку, додала матуся Карапєт. — Це ж усі з однієї контори, і вообще. Теж мені свідєтєлі!

Оскільки матуся Карапєт називала речі своїми іменами, окрім імпортних (ті вимовлялись важко), то докинула на адресу Сідалковського ще кілька слів, яких приємними не назвеш.

— Мені б присудили, доктор, таку зозульку, — сідаючи в трамвай, мовив Грак, — я б ніколи не подавав на касацію. Це ж не зозулька — прима… Чого ти відмовляєшся, доктор? На старість як знайдеш! А що, коли син твій? От підросте, усім «Фіндіпошем» поїдемо дивитися на Сідалковського-молодшого. От сміху буде! Особливо тоді, коли по-французьки балакати почне… Син же аристократа!

Сідалковський не звертав уваги на Грака. Він, як і решта свідків, уже не потрібен йому. Глянув на Мамуню. Той, роззявивши рота, дивився на вродливу жінку таким жадібним поглядом, що їй стало незручно і вона почала вовтузитися на лавці.

— Октавіане! — Сідалковський поклав собі по-джентльменськи врятувати даму. — Октавіане-Август! — повторив він під стукіт коліс електрички.

— Га? Що? О! — ніби щойно побачив Сідалковського чи прокинувся від сну Мамуня.

— У вас ненормальне захоплення. Чому ви такими очима дивитесь на ровесниць своєї мами? Ви або надто молодий, або у вас відхилення від курсу…

Жінка перехопила його погляд і вдячно посміхнулася. Сідалковський зрозумів, що вона не чула його слів, просто зворушена увагою. Євграф обмацав очима її круглі коліна, ледь прикриті шкіряним пальтом, гарні ноги — і поморщився. Одна капронова панчоха зібралася внизу гармошкою і неестетично звисала, як щока Кнюха у хвилину невдачі. «Краще дві зморшки на чолі,— подумав Сідалковський, — ніж одна на панчосі». А тоді повернувся до Мамуні, і запитав:

— Ви що, Октавіане, й справді не знали, що таке предмети жіночого туалету?

— Справді, о…

— То ви, може, жодного разу не цілувалися з жінками?

— Одного разу пробував, о, — щиро признався Мамуня. — Та вона мені сказала: «О, ти й цілуватись не вмієш». А де я міг навчитися, о? Хто мене вчив, о? У школі цього не проходять, о!

— Я вас навчу, Октавіане. Тільки умова: залиште в спокої оту гарну жінку. Вона ж, повторюю, ровесниця вашої мами… А цілуватись нас, моряків, у флоті вчили так. Після вечері, облизавши ложку, йдете десь на верхню чи нижню палубу. Дивитеся, як море грає хвилями, і мрієте. Дивитесь весь час в одну точку. Дивитесь, дивитесь, аж поки не почне різати в очах. І раптом бачите, як з моря, ніби з самого дна морського, виринає русалка. З обличчям вашої коханої. Корабель пливе— І вона пливе паралельно з вами. Ви берете ложку, повертаєте її тильним боком і цілуєте… Цілуєте, цілуєте… І так наловчитесь це робити, що коли зустрінетеся з дівчиною, вона після перших двох десятків поцілунків не витримає і запитає: «Октавіане, а де це ти так здорово навчився цілуватись? Ти, мабуть, бабник, Октавіане?» Це я до того, щоб ви не захоплювалися. Все добре в міру, Октавіане.

— Це точно. Усі зозульки люблять міру, — втрутився в розмову Грак.

Панчішка посміхався, але відчувалося, що він стримується, аби не розреготатися на весь вагон.

РОЗДІЛ XXVIII,

Того дня земля повернулася Європою до місяця, а Ковбик — спиною до Ховрашкевича. Ховрашкевич іще про це дивне явище у природі й не підозрював, тож поки що теревенив з Мамунею про Ковбикову мудрість і дипломатію. Михайло Танасович навіть висунув ідею: запропонувати Стратона Стратоновича на якусь посаду в міністерство закордонних справ як людину досвідчену, яка вміє в будь-якій ситуації тримати ніс по вітру, а якщо треба — то й вийти сухим із води, не замочивши навіть ніг.

— На тій посаді Стратон Стратонович не гірше, ніж у «Фіндіпоші» справиться. То я тобі скажу — він природжений дипломат. То жаль, що його досі не примітили і він працює дещо не за призначенням. То, звичайно, не свідчить про те, що нібито я на його місце претендую. То не означає, що Стратон Стратонович нібито йде в міністерство закордонних справ, а я начебто уже на директора… То не зовсім так… То я кажу до того, що Стратон Стратонович мудра людина… Але то ти йому цього не дуже переказуй… Бо то, сам розумієш, не дуже гарно… А що Стратон Стратонович відмінив усілякі там випивки: замочування премій, відпускних — то то воно правильно. То такий дипломатичний хід Стратона Стратоновича. Нібито відступ… А насправді то наступ… Але то ти не бійся… То все робиться про людське око. Буря у «Фіндіпоші» вляжеться — і все стане на свої місця. То він хоче загнуздати кількох претендентів, як він каже, на папаху. А ти, Октавіане, сходи до нього. Запропонуй. Тобто запроси. Скажи, що з нагоди мого двадцятип'ятиліття… Він спочатку на тебе трохи накричить. Але то так, для проформи… Відмовиться спочатку, а тоді погодиться… Ти тільки йому меню розклади: тобто скажи, що в тебе будуть раки, ікра… Може, креветки… Я то не знаю, що в тебе буде… А ти то знаєш… Стратон Стратонович то все любить… Він погодиться… А тоді, як вип'є, то він стає такий, як ми усі… От саме за це я його й люблю: за простоту його, скромність. Але то того не треба йому розказувати… Ти ж знаєш… Мабуть, чув… Про мене у «Фіндіпоші» говорять, що я нібито перший його блюдолиз. Але то так кажуть, бо заздрять, що до мене Стратон Стратонович прислухається… Власне, прислухається не до мене, а до моїх слів… От і ти прийшов! Чого? Щоб я запропонував Стратону Стратоновичу поїхати до тебе, замочити твою премію, відзначити день твого народження. І Стратон Стратонович послухає мене. Стратон Стратонович поїде… Не тому, що я його, то так усі кажуть, підлабузник номер один… Сам Стратон Стратонович каже, що я номер два… Хоч воно то ніби… То якщо взяти чисто зовнішній бік… Мої слова… То виходить нібито я справді номер один, але як глянути з іншого боку, то виходить уже нібито не я, а Панчішка. То таки хитренький тип. Не тип, а типчик. Такий собі лагідненький, добренький, кругленький, рожевенький… Ніби ні на що й не претендує… А як розібратися, то то претендент номер один… То я тобі колись розповім, Мамуню. Але то буде пізніше. Я то так одразу усім не розповідаю… То я спочатку придивляюсь до людей, вивчаю їх… То мені спочатку й до тебе придивитися треба, вивчити, а потім уже розповісти… То я теж у френологію вірю… Френологія — то така наука… Вона від соціології відрізняється тим, що… Але то я про це при нагоді… Он уже йде Стратон Стратонович… Може, він загляне й сюди, то ми собі говорімо, говорімо… Ніби й не про Панчішку чи про твої іменини, а нібито вже про соціологію… Її проблеми… Але говорімо таким тоном, ніби про Панчішку… Щоб не зупинятися… Нібито ми його не боїмося і нібито ми говоримо не про нього. Ми так собі говоритимемо… Говоритимем, говоритимем — і, дивись, до чогось договоримось… Я то завжди до чогось договорююсь, і, дивись, якась ідея народжується, — нарешті закінчив Ховрашкевич, і Мамуня відчув, що у нього запаморочилось у голові. Навіть забув, чого сюди прийшов, але виходити з кабінету Ховрашкевича у цей час не наважувався — боявся зустрітися в коридорі зі Стратоном Стратоновичем…

Але те, на що не відважився Октавіан, зробив Євмен Миколайович Грак. Він сміливо переступив поріг кабінету Ковбика і, привітавшись, кинувся до Стратона Стратоновича. Той аж оторопів:

— Ну-ну? А чого це ви?

— Я нічого! Я нічого! Я тільки, Стратоне Стратоновичу, хочу допомогти вам зняти дублянку…

— Яку дублянку? — Ковбик не любив нових слів. — То не дублянка, а звичайний собі кожушок…