Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович - Страница 27

— Не забудьте взяти ключі.

— Може, давайте розплатимося? — запитала Ніна.

— Ще встигнемо, лебедята, — сказала Есмеральда Іполитівна. — Наперед не беру. Їдьте…

…Спортивний комплекс школи розташувався у розкішному парку на околиці містечка. Бігові доріжки, стадіон, спортивні майданчики, критий басейн — усе декорувалося тропічною рослинністю, все поринало в зелені, квітах, аромат яких змішувався з терпкими віддихами моря, п’янив, мов молоде невиброджене вино. Станіслав поставив машину в затінку платана, і Віталик вискочиб з неї.

— Зараз я його знайду. Зачекайте! — подався в напрямку просторої світлої будівлі, що проглядалася в кінці широкої алеї, вимощеної дрібненьким гравієм.

Станіслав і Ніна пішли за ним.

На зеленому, гарно доглянутому полі, що одним кінцем виходило до моря, хлопчаки, не зважаючи на спеку, грали в футбол. Станіслав присів на вишмульгану лавку, почав спостерігати за грою, дедалі більше й більше захоплюючись нею. Ніна ходила парком, милувалася розмаїттям квітів, що строкатістю кольорів буяли на клумбах, немов на них було розстелено живі майстерно зіткані килими.

Віталика не було. Хлопець щез, наче випарувався. Тільки хвилин за двадцять Ніна помітила його постать у кінці бокової алеї, на якій чоловік у синіх спортивних шароварах, світлій тенісці і широкополому солом’яному брилі підстригав кущі живоплоту. Віталик підбіг до нього, зажестикулював руками, показуючи на дорогу, де стояв їхній автомобіль.

Чоловік поклав на лавку ножиці, скинув бриля, витер хусточкою чоло і неквапно пішов алеєю в напрямку до стадіону слідком за Віталиком, який гнав поперед себе м’яч, стукаючи ним об тверду втоптану доріжку.

“Оце, мабуть, він і є, Козир”, — подумала Ніна, підходячи до Станіслава.

— Чуєш, Славку! Та облиш ти хоч тут свій футбол.

— Зачекай, Ніно! Поглянь, як прорвався он той голопузий правий крайній! От молодець! Ну, давай, давай, дорогенький! Отак! Отак! Гол!!! — вигукнув радісно, схопив Ніну в обійми і почав цілувати.

— Збожеволів… Зовсім збожеволів, — пручалася вона. — Он, мабуть, Козир іде… А ти як мала дитина.

— Який Козир? Де? Звідки ти знаєш? — Станіслав відпустив Ніну, поглянув у бік чоловіка, що, розмовляючи з Віталиком, наближався до них, і присмиріло опустився на лавку.

Забачивши Ніну й Станіслава, хлопець побіг швидше, наблизившись до них, відрапортував:

— Знайшов. Он він іде. Ну ви тут поговоріть, а я побіжу теж пограю трохи. Будете їхати — покличте. Добре?

— Гаразд, — сказав Станіслав. — Біжи…

Козир наближався, не кваплячись, натомленою трохи розвалькуватою ходою, придивляючись, хто б то міг до нього завітати. В свою чергу приїжджі розглядали його. Ніна помітно хвилювалася, і це видавали її міцно стиснуті губи і нервове тремтіння пальців.

Підійшов. Привітався. Був середнього зросту; статура— міцна, кремезна; рухи — неквапні, виважені; руки — дужі, засмаглі на сонці; таке ж засмагле мужнє, з правильними рисами обличчя; тонкий прямий ніс, задумливі, ледь примружені очі; вигоріле на сонці, мабуть, колись русяве, а тепер попелясте, коротко підстрижене волосся неслухняно їжачилося на голові. На Станіслава він зробив враження людини замкнутої, відлюдкуватої. Ніна торопіла в здогадах щодо його особи.

— Ви до мене? — запитав, і жоден мускул не сіпнувся на його вольовому, ніби вилитому з бронзи, без слідів будь-яких емоцій обличчі. — Чим можу бути корисним?

— Ми до вас від Антона Карповича Гаркуна, — пояснила Ніна. — Знаєте такого?

— Гаркуна? — перепитав, сідаючи на лавку і запрошуючи сісти своїх співрозмовників. — Це щось нове. Давненько вже нічого від нього не чути. Що це йому в голову стукнуло?

— Не йому, Олесю Архиповичу. Це нам.

— Розповідайте, — Козир глянув на годинника. — У мене обмаль часу. Через півгодини починаються заняття в спортзалі.

Станіслав з Ніною, збиваючись, розповіли йому про мету свого приїзду, про те, що їх як наукових співробітників футурологічної бібліотеки він цікавить насамперед як один із співавторів повісті, опублікованої колись в журналі, і що їм хотілося б поговорити з ним про це детально, і тут, певне, десятьма — п’ятнадцятьма хвилинами не відбутися, отже, бажано було б зустрітися і, коли в нього буде вільний час, поговорити, нікуди не поспішаючи.

Козир мовчав, щось роздумуючи, і та мовчанка не обіцяла нічого втішного, принаймні так здавалося Ніні. “Ось встане зараз, — думала вона, — вибачиться, розпрощається, пославшись на зайнятість, піде на своє навчання, і що тут будеш діяти? Не примусиш же його розводитися перед ними про свої пригоди, ділитися враженнями від них”.

— Власне, мені не зовсім зрозуміла мета вашого приїзду, — сказав вислухавши. — Якщо ви маєте на увазі моє минуле, мені, правду кажучи, не хотілося б повертатися до нього бодай у спогадах. Збожеволіти можна від усього цього. А я ще хочу пожити нормальною людиною.

— Нам тільки уточнити деякі моменти, — в голосі Ніни ще жевріла якась надія. — Дещо нам уже розповів Антон Карпович.

— Гаркун? — уперше за час їхньої розмови на обличчі Козира промайнула ледь помітна усмішка. — Той може. Вам краще й надалі мати справу з ним.

— Проте… ми б просили вас… Зрозумійте, це дуже

важливо…

— Не думаю. Що тут може бути важливого? До того ж стільки часу збігло!.. Ви надовго до нас? — запитав.

— Побудемо трохи, — відповів Станіслав.

— Давно прибули?

— Сьогодні.

— Літаком?

— Ні, у нас свій транспорт. Козир знову поглянув на годинника.

— Давайте домовимося так. О сімнадцятій у мене закінчується навчання. А десь о двадцятій… Де ви зупинилися?

— Недалеко від центру, — сказав Станіслав.

— О двадцятій чекайте мене в кафе “Аеліта”. Знаєте де це?

— Знайдемо, — радісно сказала Ніна. — Щиро дякуємо вам, Олесю Архиповичу.

— Це там, у скверику, біля пристані, — пояснював Козир. — Отож домовилися. Чекайте. Тільки подбайте, щоб заздалегідь зайняти столика. У ці години там завізно. Знаєте, у нас містечко курортне, людне. Отож ви вже

подбайте…

— Гаразд. Усе зробимо. Дуже вам вдячні. — Ніна не приховувала своєї радості.

— До зустрічі. Я не прощаюся, — сказав і швидко пішов по алеї до лави, на якій лежали садові ножиці і бриль.

Кафе справді було переповнене, і Станіславу довелося вистояти довгу чергу, щоб зайняти столик на відкритій веранді, що виходила на море, нависаючи над самою водою Сонце поволі почало опускатися за пагорби, заливаючи дрібні рухливі хвилі гарячим пурпуром З галасливим квилінням у повітрі ширяли чайки, з розгону падали на воду, вихоплюючи з неї поживу. На неве личкому естрадному майданчику грав оркестр У кафе було гамірно, людно, хоч тут, на веранді, відвідувачів було менше Через розчинені вікна музика виривалася на простір, заполоняла його, летіла понад хвилями, розчинялася у повітрі і, піддавшись її гіпнотизуючим ритмам, Ніна мимохіть почала пристукувати під столом ногами, а її блискучі збуджені очі невідривно дивилися на алею, вичікуючи появи Козира.

Офіціант накрив стіл, побажав приємно провести вечір, а Олеся Архиповича досі не було. Нарешті Ніна побачила його міцну приземкувату постать, що впевнено пробиралася крізь натовп унизу, біля входу в кафе. Вона перехилилася через бар’єр, помахала рукою. Козир відповів тим же, швидко піднявся по дерев’яних східцях, підійшов до столика.

— Доброго вечора, друзі! — привітався, і в його голосі вже не було тих холодних ноток, які звучали при зустрічі вдень. — Гарно влаштувалися! — показав на море.

— Добрий вечір! А ми вже думали, що ви не прийдете, — сказала Ніна і уважно подивилася йому в очі.

— Як то “не прийдете”? Такого статися не могло. Треба завжди дотримуватися слова, — сказав категорично.

— Сідайте, будь ласка. Дозвольте я буду за вами сьогодні приглядати, — запрошувала Ніна, підсовуючи прилад.

— З приємністю, — сказав, умощуючись. — Як вам подобається у нас?

— Чудово, — відповіла Ніна. — Особливо море.