Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович - Страница 31

— Не розумію. Як то так. Нічого не робити й отримувати гроші…

— Дуже просто. Кажу ж: таке право давав вчений ступінь. А щоб захистити кандидатську або докторську дисертацію, зовсім не треба було мати хист вченого. Тут діяли зв’язки. Діяли “дядечки”, Олександри Івановичі і їм подібні. Та й захищалися ці дисертації в певному заздалегідь визначеному колі. Здебільшого їх ніхто не читав, окрім кількох опонентів, бо це було марудно. Опоненти теж були свої люди. Вчений ступінь, незалежно від користі наукової праці, давав право на посаду, а отже — на гроші. Часто-густо траплялося так, що вченого й не було, зате був кандидат наук, доктор… І відповідно — посада. — Арсен загорнув щоденника і поклав його на стіл. — В одному старовинному мемуарі, що відноситься до двадцятого сторіччя, — вів далі, — наводиться випадок, коли декан філологічного факультету одного із провідних університетів понад усе любив вирощувати капусту, але городником не став, бо праця городника тоді була малозаробітною, до того ж не гарантувала людині принадного становища в суспільстві. І він віддав перевагу філології, хоч чогось доладного на цій ниві не вдіяв. Захистив дисертацію про роль якогось там займенника в реченні, став кандидатом наук, професором, деканом факультету. А капусту вирощували ті, хто весь вік мріяв про філологію і не зумів до неї пробитися. Парадокси доби, дорогий Артеме Павловичу. Нічого не вдієш… Гарт напружено думав, потираючи лоба. Сів у фотель напроти Осея.

— Так. Не дуже, виявляється, симпатичний цей наш далекий пращур. Типовий пристосуванець. Хоч хтозна, кого тут звинувачувати.

— А ви звернули увагу, Артеме Павловичу, що задля наукової кар’єри він ішов на все. Навіть не посоромився вступити у сумнівні зв’язки з коханкою шефа. Думав через неї добитися свого. Але, здається, вона своєчасно його розгадала. До речі, ви його не бачили?

— Ні, не бачив.

— Він красивий? Якщо так — тоді він ще й честолюбець, окрім усього. Цікаво було б познайомитися. Можливо б, ви запросили його?

Гарт промовчав, щось обмірковуючи. Потім сказав:

— Гаразд.

Він підійшов до відеотелефону і зв’язався з Росом. Просив завітати до Будинку громадського довір’я разом з Євгеном Тереном.

— Отже, — розмірковував далі Осей, — усі почуття цієї людини були під контролем розрахунку. Ось лист від Ірини. Мабуть, нещасна дівчина по-справжньому кохала його. Та й він її не цурався. Проте про одруження і не подумав. І тут основна причина — теж гроші й становище в суспільстві. Лікарняна няня була невигідним партнером для такого, як Терен. Дівчина, довідавшись, що він приречений, вирішила врятувати хоч часточку його — дитину. Згодьтеся, це героїчний, самовідданий вчинок. Адже, маючи дитину, вийти заміж їй було не так легко. Виховувати сина самій — теж несолодко.

— Так. В особі цього Терена життя вибрало для нас екземпляр не з кращих. Та що подієш?.. Доведеться розборсувати той клубочок, який прикотився. Тільки як? Що ж керувало його вчинками? Егоїзм? Самозакоханість?..

— Атож. Ці риси характеру живучі. Їх не так просто викоренити. — Осей встав, пройшовся по кімнаті і знову сів. — Щось суттєве порадити тут важко. Людина не може змінитися за один день. В цьому нас переконує історія. Потрібні були сторіччя, щоб змінити природу суспільства, виховати нову людину. Добро за своєю природою надто пасивне; зло, навпаки, — активне. Єдине, що діє на нашу користь, це те, що у нас немає грунту, на якому б могли розвиватися кепські нахили цієї людини. Але у мене є підстави і для неспокою. Кілька днів тому мені доповіли, що коефіцієнт поглинання багатьох психорадарів різко підвищився. Я схильний пов’язувати цей факт з появою у нашому суспільстві біологічно міцного, але морально розбещеного індивідуума. Ним може бути і Євген Терен.

— Дивно. У чому ж справа? — розмірковував Гарт. — Адже країна, в якій пройшло його дитинство і молодість, першою проголосила найвищі моральні принципи, які, по суті, стали основою для наших.

— Усе це так, шановний Артеме Павловичу. Ідеальні принципи моралі були відомі людям щонайменше три-чотири тисячі років тому. Тим паче ніхто не зміг узгодити їх з життям. Зважте: жодна держава стародавнього світу, та й пізніше, не перейняла ні Платонових чи Аристотелевих законів, ні Сократових принципів. Хоча ще Гомер у своїй “Іліаді” устами Платона проголошував: блаженні будуть держави, якими керуватимуть філософи або філософствуватимуть керівники. В ті далекі часи, коли жив Терен, для багатьох ці ідеальні принципи залишалися лише красивими словами. Життя диктувало свої умови, і мораль визначалася здебільшого сумою тих стосунків, які складалися між людьми. До ідеалу було далеко.

— А як же сумління, сором? Адже ці категорії залежать від кожної людини зокрема, а вже потім переходять на загал. Невже таким, як Терен, однаково, що про нього скажуть, подумають інші бодай поза очі?

— Наївна ви людина, Артеме Павловичу. Яке лихо, наприклад, від того, що люди на тебе тюкають? Ніяке. Тут основне, аби ти сам собі аплодував.

Осей не встиг цілком висловити своєї думки. Його перепинив голос диктофона:

— Артеме Павловичу, до вас відвідувачі.

— Нехай заходять, — запросив Гарт. До кабінету зайшов Рос і Євген Терен.

— Добридень, — привітався Рос і потиснув руку спершу Гартові, потім Осею. — Знайомтесь. Наш гість з далекої минувшини Євген Терен.

— Прошу сідати, — Гарт вказав на вільні стільці. Осей зацікавлено розглядав Євгена. Зовні йому

сподобався цей високий, стрункий русявий юнак. Було в ньому щось привабливе, ще зовсім дитяче. Його очі світилися іскринками природного розуму й щирої довіри. “Зовсім не схожий на того, що вимальовувався із записів Ілонки, — подумав Гарт. — Та й чи варто так безоглядно вірити маренням хворої людини?”

— Як себе почуваєте? — запитав Євгена.

Юнак стенув плечима.

— Я маю на увазі здоров’я.

— Дякую, нормально.

— Як вам подобається у нас? — намагаючись бути невимушеним, знову запитав Гарт.

— Дякую. Добре, — відказав без особливого ентузіазму. — От тільки багато чого незвичного для мене.

— Нічого. Звикайте. Як мовиться, освоюйте нову технологію. — Хто ви за фахом? Ви, здається, хотіли стати вченим?

— Коли то було! — кисло усміхнувся Євген. — Наша технологія була значно простішою. У наш час людина вперше висадилася на Місяць, а ви он уже на персональних левітаторах літаєте. Розрив у п’ятсот років чогось та вартий. І я це відчуваю.

— А місто?.. Як сподобалося вам місто? — приєднався до розмови Осей.

— Чогось подібного мені ще не доводилося бачити.

— Вибачте, ви народилися в місті чи в селі?

— На жаль, у селі.

— Чому “на жаль”?

— Дуже просто. Використовуючи спортивну термінологію нашого часу, можна сказати: із села мені довелося стартувати у життя зовсім не на рівних умовах, порівнюючи із мешканцями міста.

— І чим, якщо не таємниця, була обумовлена нерівність?

— Відповісти важко. Мабуть, життя так складалося.

— Проте ви стартували успішно? — запитав Осей.

— Будемо дивитися на фініш. А фініш — ось він, — Євген скрушно розвів руками.

— До фінішу ще далеко, — намагаючись заспокоїти Євгена, мовив Гарт.

— Але ж і стартувати наново тепер уже пізно. Спортивна форма не та.

— Чому?

— Коли людина сходить на високу вершину, їй видно далеко-далеко. Порівнюючи зі мною, люди вашого суспільства піднялися на вершину висотою п’ятсот років. А я залишився внизу. Спробуй тепер дорівняйся. Зробити такий стрибок неможливо.

— Нічого. Дорівняєтеся. Було б бажання, — підбадьорливо сказав Гарт. — А ми допоможемо надолужити прогаяне. І все буде гаразд.

— Що ж, спробую. Власне, іншого виходу в мене немає.

— Чим би ви хотіли зайнятися? — запитав Осей.

— Не знаю…

— Ви захоплювалися чимось раніше?

— Футболом.

— Ви грали в футбол? — здивувався Гарт.

— Ні, я вболівав. Усі засміялися.

— Це, так би мовити, ваше хобі?

— Це хобі доби.