Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович - Страница 98

— Хто це? — заверещала висока черниця. — Лукавий! Свят, свят, свят! Да воскресне Бог і розточаться вразі його! Тікайте, сестриці!

Каплиця сповнилася вереском. Черниці сипонули врозтіч. Невдовзі Григір залишився з Галею на самоті. Тільки одна постать стояла біля вівтаря. Потім поволі почала наближатися до закоханих.

— Як же це, Григоре? — плакала дівчина. — Тебе теж викрали, кинули сюди?

— Ні, Галю! — щасливо сказав хлопець. — Я сам. Потім поясню. Експеримент. Ми розшукали тебе в минулому. Установка часу. Треба поспішати!

— Я не сама! — тремтячи, мовила Галя. — Зі мною Юліана!

— Знаю. Вона теж піде з нами! Подруги! Хутчіше!

Юліана поклала руки на плечі Григора. Жага далеких світів дивилася з її широко розплющених очей у душу хлопця.

— Так ось де ми стрілися, Меркурію! — прошепотіла вона. — У якій страшній пастці! Невже тобі пощастило розімкнути її?

— Нас чекають, — обнявши подруг, сказав Григір. — Треба встигнути. Швидше на кручу. Там перейдемо у свій час…

— Не так швидко, — почувся спокійний голос від дверей. — Моя пастка не просто розмикається…

Залягла зловісна тиша. Григір оглянувся. До них підходила висока могутня постать у чорному. Еластичне трико обтягувало гармонійне тіло, в промінні свічок довге волосся грало рубіновими іскрами.

— Аріман, — з острахом сказав Григір. — А я думав, що ти лише мара моєї підсвідомості.

— Ага! Ти пізнав мене, — вдоволено засміявся Аріман. — Це чудово. Отже, розмова буде реальна!

— Чого тобі тут треба, вороже? — Високим різким голосом скрикнула Юліана. — Чому ти вічно переслідуєш нас?

— Не я. Не я, романтичне дівчисько! Це ви ринулись у хаос тримірності, щоб зруйнувати еволюційну програму. Проте забули, з ким маєте справу! Де вам тягатися зі мною, який тримає в руках усі ниті причинності? Гляньте, як легко я розірвав ваші зв’язки! Горикорінь там, у майбутньому, ви — в лабетах минулого. Голе знання духу — і ні атома можливостей! Розпач! Розумію і співчуваю! Я не церковний диявол! Я — дитя високої людської еволюції, тієї, що рідна й вам! Меркурію! Не метушися, не шукай виходу! Його нема! Хроно-станція на Місяці зруйнована. Горикорінь мертвий!

— Мертвий! — прошепотів Григір. — Ти сієш лише руйнацію і горе, Арімане!

— Не я винен у цьому, — похмуро заперечив Аріман і, простягнувши руку до хлопця, владно сказав: — Ти зрадив мене! Я вірив тобі. Знаю, тебе повела любов. Проте це не виправдовує твого злочину!

— Помста! — гірко озвався Григір. — Як низько ти впав, Арімане!

— Ні! Я не мщу! Я лише меч справедливості. Вам доведеться визнати мою всесильність.

— Чого ж ти хочеш? — запитала Галя, все ще не вірячи своїм очам. — Жахливий фантоме мороку! Чого тобі треба?

— Які романтично-містичні слова! — насмішкувато підхопив Аріман. — Пізнаю Громовицю! Проте тобі ще далеко до тієї, яка покинула Ару.

— Я стану такою! — гордо відповіла Галя.

— Без моєї волі? Нізащо! Ви не вийдете з пастки Хроно-са! Ви вічно блукатимете в його спіралях! Лише я можу дати вам рятунок!

— Чого ж ти хочеш? — запитала Юліана-Марія.

— Я пропоную мир. Я все забуду. Ви повернетесь у рідну систему. Навіщо вам хаотичні світи тримірності? Згоден — я теж не врахував усього, коли зважився на свій проект. Проте не час тепер дискутувати. Я — реаліст. Хай Земля йде своїм шляхом. Для вас знайдеться прекрасна доля в інших світах…

— Ти такий добрий, — іронічно сказав Григір. — Такий справедливий. А яка ціна такого всепрощення?

— Ти догадливий, — кивнув Аріман, гостро глянувши на Григора. — Не втратив своїх якостей. За все треба заплатити. В цьому випадку ціна невелика.

— Яка?

— Незначний експеримент. Ось келих. Тримай його, Громовице!

Він кинув мерехтливий келих, дівчина підхопила його.

— Це — таємниця. Нам необхідно розгадати суть його субстанції. Він зв’язаний з тобою, Громовице! Я чекаю: або ти станеш моєю помічницею і погодишся розгадати таємницю келиха, або…

— Або що? — тривожно перепитала Галя, дивлячись на келих.

— Або ви ніколи не побачите не лише майбутнього чи рідної системи, а й сучасного!..

У голосі Арімана вчувалися загрозливі нотки. Він підняв руку. На порозі виросли ще якісь постаті, завмерли.

— Я жду.

Келих зненацька опромінився блакитним сяйвом, у ньому заколихалася рубінова крапля рідини. Веселкове полум’я схопилося над келихом. На обличчі Галі відбився острах і подив.

— Знову те саме, — мовила вона.

— Поверни келих, — напруженим голосом сказав Аріман. — Це те, що мені потрібне! Таємнича субстанція!

— Я не поверну келих, — твердо сказала дівчина. — Він мій.

— О нікчемність, — зневажливо кинув Аріман. — Я гадав, що у вас більше розсудливості! Ягу!

Григір виступив наперед, закрив собою Галю і Юліану. Аріман засміявся.

— Ягу! Взяти їх! Келих і субстанцію в аналізатор. Мені надокучила ця комедія.

Чорні постаті метнулися до Галі, наміряючись вихопити келих з її руки. Якась незрима сила відкинула їх. Почулися крики, прокляття. Аріман закам’янів від несподіванки. Григір перезирався з дівчатами.

Біля стіни зненацька з’явилося яскраво-зеленувате сяйво. Воно пульсувало, розгорталося тугою спіраллю. З тієї динамічної пульсації почала вимальовуватись постать людини. Блакитне тіло, ясно-синє волосся, аквамаринові, ніби морська вода під сонцем, очі.

— Горіор! — радісно закричав Григір, не вірячи своїм очам. — Горіор! Володар казки!

— Корсар! — з жахом озвався Аріман. — Чому з’явився сюди? Навіщо стаєш на дорозі?

— Є межа Космічного Права, — суворо сказав Горіор. — Ти переступив її. Вони йшли без щита сили. Тільки ніжне людське серце — беззахисне і співчутливе — вело їх, захищало, підказувало шлях у пітьмі. А ти кинув проти них силу Системи Ари. Це — крайня межа падіння!

— Ти теж втрутився! — злобно сказав Аріман. — Ти дав їм келих!

— Він не мій! То надбання земних поколінь! У ньому вино невмирущості. Пийте його, друзі! Пий, Громовице!

Дівчина піднесла келих до вуст, ковтнула рідини. Передала його друзям.

— Сталося! — сказав Горіор, піднімаючи руку вгору. — Змикаються потоки часу. Було, є й буде — стало єдиним ТЕПЕР. Люди Землі й мислячі істоти ноосфери об’єднуються безсмертним вогнем Подвигу. Чуєш, Арімане? Ти безсилий віднині!

— О ні! У мене ще досить мурів і загадок для вас, — зловісно озвався Аріман. — Не думай, що так просто вибратися для істот тримірності з обіймів древнього змія!

— Знаю, — суворо відповів Горіор. — Упродовж тисячоліть твої слуги обплутували людей незліченною павутиною забобонів, догм, містики й утилітарних жадань. Закони, закони, закони! Безліч стін довкола полум’яного серця Прометея! Та глянь — горить твоя павутина на вогні пізнання, шлях у космічне безмежжя відкрито, і його не закриє ніхто — ні релігія, ні насилля, ні лестощі, ні навіть ті, хто відкрив цей шлях, — навіть учені!

Твої жерці робили з людей маріонеток грізного, невідомого судді. Під знаком невидимого деспота клекотів, захлинався кров’ю і кричав від неймовірного болю світ! Досить! Пора людям вивільнити свої титанічні сили, щоб повернути давно суджене — неміряні обрії життя у світі мислі й духу!

Чуєте, друзі! Йдіть у життя і творіть нові заповіді — не заповіді судді, а заповіді любові! Ми повинні зробити це для Світу Свободи, який твориться подвигом вашого віку.

Людям сказали: не вбий!

А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними. Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!

Вам говорили: не вкради!

Я кажу: хіба можна щось вкрасти у єдиному світі, де все належатиме нам і де ми станемо лише частками неосяжного цілого? Мати Безміру віддає нам все своє зореносне багатство!