Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович - Страница 12

На цьому текст уривається. Щодо дивного механізму, що його знайшов на початку нинішнього століття грецький археолог, то ми спробували провести аналогію між цією знахідкою і досить-таки цікавою фразою, яка є у Солона: “На одному з папірусів я побачив ретельно виконаний малюнок якогось пристрою. Не виключено, що це був той самий прилад, про який згадував Демер. З великим старанням взявся його перемальовувати”.

Можливо, саме в цих рядках криється розгадка Антикітірської знахідки. Можливо, невідомий майстер, користуючись малюнками древнього мудреця, намагався скопіювати загадковий механізм.

Зробити остаточний висновок про існування на Кріті держави атлантів поки що не можна. Немає ніяких відомостей про тогочасну мову, без чого не можна прочитати тексти стародавніх мінойців, зроблені письмом, яким записана певна інформація, на мідних листах, які знайшла наша експедиція. Слід сподіватись, що лінгвісти все ж зуміють розв’язати таємницю крітського письма і оживити “подарунок Солона”.

Шафа

Дядечко — напрочуд цікава людина. Хірург за професією, він, як на мене, передусім митець (хоч, до речі, хірург з нього теж неабиякий). Увесь вільний від роботи час він збирає старовинні речі: меблі, шпалери, порцеляну, картини. Моя мати любить покепкувати з нього, мовляв, йому б бути лахмітником, а не ескулапом, на що дядечко тільки поблажливо всміхається. Є в ньому щось од класичного авантурника — все комбінує, де б дістати якесь крісло в стилі ампір чи рококо або стіл часів Людовіка XIV. Його енергії могло вистачити, либонь, на кількох таких, як я, дарма, що йому недавно минуло вже п’ятдесят шість.

І все-таки назвати дядечка диваком було б несправедливо. Реставрувати поламані й пошарпані речі він справді мастак. У його квартирі — чудова колекція найрізноманітніших творів мистецтва, яка викликає інтерес відомих фахівців. Багатьом з них дядечко став у пригоді. Навіть із-за кордону частенько надходять листи з проханням проконсультувати з того чи іншого питання, і їхні автори майже завжди дістають кваліфіковану відповідь.

З дядечком ми найкращі друзі, бо й я кохаюся в історії, цікавлюся старовинними речами, хоча моя майбутня спеціальність далека від цього: фізика — не мистецтвознавство. Однак після пригоди, що сталася зі мною торік улітку, я ладен вбачати в мистецьких речах щось значно більше, ніж просто витвір людських рук і фантазії.

Одержавши диплом про закінчення університету, я поїхав додому. У моєму розпорядженні був цілий липень. Ще раніше ми з дядечком домовилися, що я поможу йому впорядкувати колекцію, але, приїхавши до батьків, дізнався, що він кудись подався, мабуть, по музейному своєму ділу. Мені лишив записку і ключі від квартири (дядечка затятий холостяк). У цидулці писав, щоб я оселився в його квартирі і, не гаючи часу, почав наводити порядок, а він, мовляв, повернеться через кілька тижнів. Крім того — що мені аж ніяк не сподобалось — мав доглядати Гектора — нахабного доберман-пінчера, який стеріг квартиру. Дещо дивувало дядечкове прохання не торкатися шафи, що стояла в його кабінеті.

Квартира містилася на другому поверсі будинку, спорудженого ще на початку XIX століття. Дім чудово зберігся, і всі милувалися його формами, які, віддаючи данину тогочасній моді, використав невідомий архітектор.

Три кімнати скоріше скидалися на склад провінціального музею, ніж на людське житло. Тут ще ніколи не було хоч якогось ладу, і я майже три тижні витратив на те, щоб трохи зменшити цей розгардіяш. Роботи було вдосталь. І тільки ввечері я міг погортати якусь книжку.

Непомітно минув липень, од дядечка не було ніякої звістки. Та ось, коли до від’їзду на місце призначення лишилося три дні, мене ніби вштовхнули в кімнату Синьої Бороди — так я подумки іноді називав свого дядечка.

Приміщення, яке не знати чого називали кабінетом, скидалося більше на комору, ніж на кімнату для інтелектуальних занять. Окрім присунутої до стіни старезної скрині з двома дверцятами, які, власне, давали підставу називати її шафою, почорнілого від часу письмового столу і двох оббитих оленячою шкірою крісел, у кімнаті нічого не було. Слабо опираючись докорам сумління, я попрямував у куток, де стояв предмет моєї зацікавленості. Але дивина! Дверцята були розчинені навстіж. Я почухав потилицю, не знаючи, як пояснити дядечкову заборону — адже шафа була порожня.

Почав уважно оглядати все. Дверцята як дверцята. Видно, старовинної роботи. Інкрустовані. Ось і написано: “Майстер Андре Шарль Булль. Франція, друга половина XVII століття”. Відверто кажучи, фахівець я далеко не екстракласу, однак напис, зроблений власноручно дядечком на прямокутному аркушику ватману, прочитати зміг. Але обстеження довелося вести найпримітивнішим способом — на дотик. Полиць у шафі не було, точніше були, але хтось, певно сам дядечко, вийняв їх і поклав на підлогу поруч. Хоч як прискіпливо я обдивлявся скриню зсередини, а нічого незвичайного не помітив. У кімнаті не було світла, а в напівтемряві не дуже роздивишся. І я приніс а кухні кишеньковий ліхтарик, але й він мало допоміг. Тоді я заходився обмацувати стінки шафи, сподіваючись натрапити на щось таке, що б пояснило причину дядечкової заборони. Хотів торкнутися задньої стінки і… не відчув її. Тобто, бачити її я бачив, але НЕ ВІДЧУВАВ! Моя рука пройшла крізь неї, ніби крізь повітря. Я інстинктивно відсахнувся і оглянув руку. На ній не було ні подряпин, ні синяків. Але що за дивина — я ж міг заприсягайся, що моя права рука НЕ ВІДЧУЛА того, що в ЗВИЧАЙНИХ шафах називається задньою стінкою. Рука ніби пройшла крізь дерево і ввійшла в стіну кімнати. По спині у мене пробіг неприємний холодок. Я вщипнув себе за вухо. Ні, не сплю. Тепер мені вже закортіло переконатись у своїй дивовижній здатності проникати крізь матеріальні речі. Обережно простянув руку до таємничої стінки. Спершу пальці, потім долоня, а далі й уся рука провалились у порожнечу…

Ворухнувши рукою (вона ДЕСЬ рухалась, і ніщо не заважало), я різко висмикнув її і знову почав обдивлятися. Нічого не помітивши, вирішив одсунути шафу від стіни. Натужившись, розвернув її, оглянув задню стінку. Нічого підозрілого. Просто потемніла від часу, досить товста (близько двох сантиметрів), поточена шашелем дошка. Щодо стіни будинку, яка виходила в сад, то вона була ціла і тверда — звичайна, капітальна стіна будинку.

З шафою було те саме. Поки вона стояла відсунута від стіни, чудес не спостерігалось. Але тільки-но я ставив її на місце, починалися дива.

Я глянув на годинник. Була шоста вечора. Сьогоднішнього стресу мало вистачить надовго. Треба було гарненько обмізкувати незвичайну ситуацію. Лишатись у дядечковій квартирі зовсім не хотілось, і, замкнувши двері, я вийшов на вулицю.

Потинявшись по місту мало не до півночі, схвильований пережитим, приплентався додому. Цілу ніч не міг заснути. З голови ніяк не виходила дивна шафа. Задрімав тільки під ранок.

Прокинувся пізно. І головне — тепер я знав, що маю робити. В дядечковій квартирі я бачив фотоапарат фірми “Кодак” з лампою-спалахом, от і вирішив спробувати сфотографувати ТЕ, що було за стінкою шафи.

Виготовивши хитромудрий пристрій з лампи, фотоапарата, двометрової соснової дошки, дроту і мотузки, я запхав цю систему якомога далі в глиб стіни. Виждав, поки спрацює автоспуск, витяг фотоапарат назад. Зробив п’ять дублів, а тоді зачинився у ванній кімнаті і почав проявляти плівку. Побачене на негативі примусило мене зробити кілька відбитків на контрастному папері. Посеред невеликої галявини, затиснутої між кам’яного громаддя скель, чітко проступали контури дивного куба. Трохи далі виднівся ліс.

Я не вагався. Знайшовши міцну мотузку, закріпив один кінець до батареї центрального опалення, другим обв’язався і поліз в… стіну. Чорна смуга ЧОГОСЬ, що відділяло квартиру від невідомості, становила близько метра. Через п’ять-шість секунд моїм очам відкрилася тільки-но зафіксована фотоплівкою картина.