Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович - Страница 22

— А чим ви пояснюєте шок у лейтенанта? — спитав Лукаш.

— Якщо ми справді маємо справу з цивілізацією кібернетичного типу, то її мова повинна бути мовою надзвичайно високого рівня, значно переважаючи коди сучасних обчислювальних машин, а тим більше, людські можливості. Лейтенант не міг припустити, що зіткнеться з обчислювальними процесами, на сотні порядків вищими, ніж ті, які відбуваються в комп’ютері Навігатора.

— Все зрозуміло, — вигукнув Хаккет. — Лейтенант зазнав своєрідного сильного інформаційного стресу, який лікар визнав за сильний нервовий шок. Все, очевидно, через те, що цей, як ви кажете, кібернетичний мозок не врахував особливостей людської пам’яті і за інерцією ввів штурману величезну кількість інформації, переробити яку Ковальський не зміг.

— Думаю, ви маєте слушність, — погодився Слідчий. — Хочу тільки зауваяшти, що в певний момент представники двох різних цивілізацій все-таки зрозуміли, в чому справа.

Інакше просто не пояснити появу в синтаксичному аналізаторі інформації, яку ми, люди, можемо сприймати. Не виключено, що ця цивілізація може встановлювати контакт на будь-якому рівні розвитку матерії. Видрукувана синтаксичним аналізатором інформація — тільки незначна частина інформації, яку сприйняв лейтенант, увімкнувшись в коло кібернетичний мозок цивілізації — комп’ютер Навігатора — мозок штурмана.

— Виходить, незрозуміла інформація, яку друкарські пристрої Навігатора видавали під час польоту, була проявом діяльності цієї кібернетичної цивілізації, — мовив сержант.

— Безсумнівно, — відповів Марк’є. — Треба тільки в ній розібратись. Лейтенант Ковальський, гадаю, нам багато в чому допоможе. Як він себе почуває?

Лукаш усміхнувся.

— Одужує. Коли ви ознайомлювалися з матеріалами слідства, я злітав на базу. Лікарі сказали, що штурман нарешті опритомнів. Навіть хотів порозмовляти зі мною, однак медицина була невмолима. Отож незабаром матимемо живого свідка.

— Чому тільки свідка? — здивовано озвався Марк’є. — Ваш штурман просто молодець. Не розгубитися в такій ситуації!

З цими словами полковник відшпилив свою відзнаку Доблесті і передав капітанові.

— Вручите її від мого імені лейтенантові. Він справжній герой. На жаль, я змушений вас залишити. Матеріали слідства треба негайно передати Комісії в Особливо Важливих Справах Людства. Та ми скоро зустрінемося. Передайте Ковальському мої найщиріші поздоровлення. Нехай скоріш одужує. У нас багато роботи.

“Впіймайте доктора!..”

“Ферарі-410” промчав вузькою вуличкою, розбризкуючи грязюку на всі боки, і зник за рогом. Услід йому почулася лайка. Кричав і погрожував кулаком здоровань років тридцяти, у білому плащі та брунатному капелюсі. Метрів за двісті, посеред бруківки, де щойно промчала машина, збирались люди, хоча йшов дощ і на вулиці було мало перехожих.

Здоровань глянув на людей, промимрив щось собі під ніс і квапливо пішов геть від того місця, де був безнадійно зіпсований його чудовий плащ. Хвилин за десять він уже сидів перед черговим у поліцейському управлінні.

— Ви кажете, що то був “ферарі”? — Сержант з кислою міною заповнював бланк. Він знав, що це ні до чого, але здоровань неспокійно вертівся на стільці і вперто повторював, як йому зіпсували одяг. Зітхаючи, сержант записував скаргу здорованя.

Задзвонив телефон, і черговий ліниво підняв трубку. Байдужий вираз зник з його обличчя. Сержант хутко натиснув якийсь важіль і щосили закричав у мікрофон, що стояв неподалік: “П’єппо дель Коро, початок вулиці… Так. Негайно!” Десь натужно завили сирени.

— Кажете “ферарі”? — чергового ніби підмінили.

Не приховуючи свого зацікавлення, сержант дивився на відвідувача. Здоровань це помітив і ще запальніше почав повторювати свої свідчення.

— Так, “Ферарі-410”, близько десятої ранку, точніше — о дев’ятій сорок п’ять.

Сержант здивовано підвів голову. Помітивши уважний погляд чергового, здоровань розуміюче всміхнувся.

— Той негідник промчав повз мене, мов шалений, але я запам’ятав і номер машини, і час, коли зі мною це сталося.

Підсунувши на край столу протокол, сержант подав здорованеві самописку:

— Прошу автограф.

Здоровань розмашисто розписався.

Узявши протокол, черговий ще раз мовчки прочитав написане.

— Гаразд. Як тільки знайдемо цього водія, одразу вас викличемо. Аріведерчі, сеньйоре Пульїзі.

Того ж дня в управлінні поліції, що містилося поблизу кварталу Ауреліо, в кабінеті інспектора Лючіано Роселло, сидів комісар Аптоиіо Лачерба.

— Отже, “ферарі” зник безслідно? — Комісар поморщився.

— Машину вкрадено. Господар — Сандріно Джераче — вже два тижні лежить у лікарні. Близьких нема. Убитий — Клаус Рейнхольд, біофізик.

— Та-а-к, — протягнув Лачерба. — Що ви там ще взнали, крім цього? — він втупився в інспектора.

Той знизав плечима і так само незворушно розповідав далі.

— Німцеві шістдесят років. Турист. Проживав у Ганновері.

— Гм… Це не так цікаво.

— Заждіть, тут є речі, від яких голова йде обертом. — Роселло витяг з шухляди письмового столу якісь папери і поклав їх перед собою. — Цей Рейнхольд приїхав з Дортмунда. Член ХІАГ — федерального союзу ветеранів СС у ФРН. За ним стежили давно, але німець щоразу обводив наших хлопців круг пальця. І все-таки кілька його зустрічей з людьми “нового порядку” зафіксували. — Інспектор криво посміхнувся.

— Ого! — Лачерба здивовано звів брови. — Чи не забагато відомостей?

— Ні, просто з авторитетних джерел мені стали відомі деякі цікаві подробиці його життя. — Роселло значуще поклав руки на папери, які щойно вийняв з шухляди. — Коли я вперше почув прізвище Рейихольда, ви тоді ще були старшим інспектором у Палермо.

— І про що ж ви довідались? — Комісар Лачерба зацікавлено подивився на лисого чоловіка, що сидів навпроти нього і гортав папери.

Знайшовши потрібний документ, Росселло швидко прочитав його і мовив:

— Розумієте, місяців два тому в управління прийшов досить дивний лист від якогось Джузеппе Неро. Коли я із своїми людьми приїхав за вказаною адресою, щоб перевірити достовірність повідомлення, Неро був мертвий. Так ось, колишній запеклий чорносорочечник писав, що до нашого міста прибуде якийсь Клаус Рейнхольд, і просив захистити його від цього Клауса, а натомість він розповість цікаві речі. Далі йшлося про те, що відомий уже нам біофізик дістав інструкції у завідуючого службою розшуку ХІАГ в Дортмунді, тобто мав зустріч на Фрідріхштрасе з шефом організації, яка розшукує колишніх есесівців і згуртовує недобитків.

Приїхавши сюди, Рейнхольд намагався нічим не скомпрометувати себе. Правда, кілька разів він зустрічався 8 якимись підозрілими суб’єктами, але то, певно, була дрібна рибка. На жаль, наші люди працювали далеко не бездоганно і йому щастило непомітно зникати. Це ще більше посилювало мою підозру. І тепер, коли з такими труднощами вдалося дістати матеріали, що проливали світло на його злочинне минуле, він гине, а вбивця тікає.

Комісар уважно слухав інспектора Роселла. Обличчя його ставало дедалі похмурнішим.

— Виходить, у цього біофізика темне минуле, — мовив Лачерба.

— Так, він був не простим есесманом, — Роселло похитав головою. — У концтаборах цей доктор провадив жахливі досліди на полонених. Просто незрозуміло, як його досі не розпізнали. Хоча… — інспектор скрушно махнув рукою. — Самі розумієте, у нас багато хто цікавиться такими типами. — Роселло якусь мить помовчав. — А почалася ця історія, напевно, тоді, коли до мене почали приходити всілякі типи з “колишніх”. Характерна деталь: усі вони були вірними фашистському режимові, всі займали високі керівні посади в той час, коли з фашизмом мали от-от покінчити.

— Цікаво… — комісар з неослабною увагою стежив за розповіддю інспектора.