Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович - Страница 26

Настрій у мене був препаскудний. Шансів вчасно прибути на конгрес ЮНЕСКО практично не лишалось. Знічев’я почав гортати журнал “Швейцер Ілюстрірте”, якого носив з собою уже третій день, не маючи змоги навіть розкрити його. Мою увагу привернула стаття якогось Роже Мессаля про конгрес геронтологів. Журналіст іронізував недоречно. Він, певно, сподівався дожити до ста років без допомоги сучасних медиків. Що ж, хай спробує. Сьогодні це не так просто. І все-таки моє самолюбство було потішене: на сторінці журналу я красувався поруч з професором Дональдом Гроу з Ларамі.

Напевно, цей Мессаль — француз, подумав я, коли наважився помістити мою далеко не фотогенічну пику поміж фотографій всесвітньовідомих учених-геронтологів. Удостоїти мене товариства академіка Костенка з Києва чи професора Зденека Постігяела з Праги! Але, на превеликий мій подив, автор статті не згадував Альберто Рохеса — людину, яка так багато зробила для розвитку сучасної медицини та біології. Рохес висунув якісно нову теорію старіння людського організму. Наскільки мені було відомо, він уже третій рік перебував у спеціальній тюрмі, де генерал Фуендес ув’язнив учених — противників диктаторського режиму.

Доктор Рохес був комуніст і в народному уряді країни займав пост міністра охорони здоров’я. Після фашистського перевороту, незважаючи на протести прогресивної світової громадськості, його було ув’язнено. Даючи інтерв’ю іноземним журналістам, Фуендес цинічно заявив, що вчений працюватиме у створеній спеціально для нього лабораторії.

З Альберто Рохесом я розмовляв тільки один раз на симпозіумі в столиці України. В той час йому було п’ятдесят сім. Такий собі кругленький веселун, він був людиною, яких називають життєлюбами і від спілкування з якими на душі стає по-справжньому легко й радісно…

— Пробачте, вам, здається, потрібен йвиток до Женеви? — чийсь голос з ледь помітним південним акцентом перервав мої думки.

Я поволі підвів голову. Переді мною стояв симпатичний товстун. Знайома акуратна еспаньйолка, хитро примружені очі. Я подумав, що цього чоловіка я бачу не вперше. От тільки не пригадую, звідки знаю його. Проте мене більше цікавила проблема квитка. На радощах я був ладен розцілувати цього доброго самаритянина, коли взнав, що квиток на одинадцяту ранку. Я міг встигнути на перше засідання, а то й на відкриття конгресу. Коли ж спробував розрахуватися, несподіваний рятівник відповів, що волів порозмовляти з приводу нових досягнень геронтології, і кивнув на розгорнутий журнал. Отак виник діалог, з якого я почав свою розповідь.

Усе ще вражений почутим, я видушив з себе досить банальну фразу:

— Доктор Рохес мав би бути значно старішим.

Він зайшовся веселим сміхом, притаманним тільки Альберто Рохесу. Тепер помилитися було неможливо. Нарешті я вловив схожість між доктором Рохесом і моїм балакучим співрозмовником.

— Як бачите, я помолодшав, — мовив Рохес. — Вас, очевидно, цікавить, як це сталося. Що ж, питання цілком закономірне. У нас в запасі ще майже година. Отож слухайте.

Зручніше вмостившись у фотелі навпроти, доктор Рохес продовжив розповідь про своє фантастичне відкриття.

— На сьогодні стимуляторами життєвого начала виступають різні фармакологічні засоби, біологічно активні речовини. Проте всі вони мають суто біологічний вплив.

— Ви хочете сказати, що є більш дійові засоби? — здивувався я.

— Саме так. За два тисячоліття було висунуто понад двісті теорій, які б мали пояснити причини старіння людського організму. І що ж? Жодна не розв’язала, ба, навіть правильно не з’ясувала проблеми.

Безапеляційний тон, яким було зроблено цей категоричний висновок, примусив мене утриматись від будь-яких коментарів. Цікаво, до чого він веде?

— Основне припущення, якого я дотримувався у своїх теоретичних, а згодом і експериментальних розробках, — ототожнення людського організму з чітко відлагодженою біологічною системою, своєрідною ЕОМ, яка керується певною програмою, закладеною в генетичному коді. Це інформаційне послання містить ряд команд, які людина неухильно виконує все своє життя. Однією з них, адресованою клітинному апарату, є наказ “СТОП” — вказівка припинити поділ клітин. А це не що інше, як припинення існування біологічної системи в цілому — просто смерть.

Міркуваня Рохеса не були позбавлені логіки, і я зацікавлено стежив за ними.

— Мої умовиводи не такі вже й безпідставні. Відомо, що за білковий синтез в людському організмі відповідають нуклеїнові кислоти. Вони утворюються самокопіюванням, яке з часом уповільнюється. Я провів чимало експериментів. До речі, останні — у новій лабораторії, яку “люб’язно” запропонував генерал Фуендес, — доктор Рохес сумно всміхнувся. — Під час дослідів вдалося встановити межу поділу клітин. Для людини цей подільний потенціал дорівнює приблизно 50. Тобто за все життя у людському організмі з’являється приблизно така кількість новоутворень на клітинному рівні. Потім вмикається команда “СТОП”. Іншими словами, людський організм запрограмований саме на таку кількість поділів. Трохи більше, трохи менше — не в цьому річ. Проблема в тому, що даний процес строго обмежений навіть у винятково сприятливих для нього умовах. Цікавий факт: клітини слонової черепахи діляться до 120 разів, а живуть вони, як відомо, до 200 років. Зрозуміли? Життєвий потенціал біологічної істоти корелює з кількістю поділів клітин. Продовжити людське життя — значить якось інтенсифікувати цей процес, зробити його більш масовим…

— І це вам вдалося? — досить безцеремонно перебив я доктора.

— А ви все ще сумніваєтесь? — в тон перепитав мене Рохес. — Слухайте далі. Я дійшов висновку, що єдиним радикальним засобом продовження нашого життя є цілковите оновлення всіх органів. Тобто треба, щоб організм людини міг сам регенерувати життєві центри. Яким чином? У цьому й полягає вся складність. Інтуїтивно я відчував, що необхідно створити такий препарат, який міг би збільшити кількість поділів клітин у людському тілі, І тоді згадав про черепах. Чому аналогічний процес відбувається у них значно інтенсивніше, ніж у людей? Може, їхній організм містить якусь невідому речовину, що впливає на генетичний код?

Припущення виявилось слушним. Відкриту комбінацію молекул я назвав “Фактор-В”. Чому “В”? В — Вікторія, перемога. Так от. Це важковловлюване під час дослідів поєднання молекул є своєрідною зовнішньою підпрограмою для генетичного коду, і відповідає воно саме за клітинний поділ. Гадаю, ви не забули моє основне припущення про людський організм як своєрідну біологічну ЕОМ? Згодом подібний “Фактор-В” (щоправда, значно менший за черепаховий) вдалося відкрити і в тілі людини. Це вже була перемога. Маленька, але перемога. Наступним етапом експериментів був синтез чудодійного препарату, який за два-три місяці змінює структуру всієї комбінації молекул. Залежно від дози препарату, “Фактор-В” можна знищити або змінити так, що команда “СТОП” настане пізніше, ніж вона виникала в організмі людини доти.

— Виходить, руйнування “Фактора” — не що інше, як поява безсмертя? — почуте ніяк не вкладалося в моїй уяві.

— Цілком слушно. Тільки ви не помітили: я сказав “можна знищити”. Говорити про цілковите безсмертя поки що рано. Однак винайдення препарату дає можливість уже сьогодні продовжити життя людини приблизно до трьохсот років. Знаєте, — сказав доктор Рохес після паузи, — диктаторів, як виявилося, теж цікавлять проблеми геронтології. Генералові Фуендесу дуже хотілося стати безсмертним або принаймні жити значно довше від простих смертних. Дізнавшись про мої експерименти (до речі, досліди вже були в стадії завершення), він одразу після фашистського перевороту в країні “запропонував” мені “спеціальну” лабораторію.

— Виходить, вам пощастило синтезувати чудодійний препарат у тюрмі? — вражено запитав я.

— Ви не помилились. Дію еліксиру молодості я випробував на собі, коли мені стало відомо, що група товаришів готує втечу співробітників лабораторії “Зет”. В умовлений день впізнати доктора Рохеса навіть друзям було не так просто… Та й ви могли в цьому переконатись.