Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович - Страница 16

— Ви забули картку в своїй черепасі? — дійшов до нього здалини голос Ленгстона, вже ніби м’який, заспокійливий, мов у пастора. — Чи загубили? А може, вона у вас з жовтою смугою навскоси і ви соромитесь показувати? — не вгавав Ленгстон, достоту вже як лікар-венеролог.

— Не забув. Не маю. Не загубив, — випростався Сезар, двома пальцями взяв іменну пластинку, сунув у нагрудну кишеню і затягнув блискавку. Дивлячись просто в очі Ленгстона, проказав підкреслено чемно: — Прошу вибачити: я не знав, що в ці, певно, приватні володіння без якогось виду перепустки входити не можна. Даруйте, що порушив спокій. Ремонту не потребую. З вашого дозволу, повернуся на свою черепаху.

Махнувши рукою, ніби прощаючись, він повернувся, щоб піти геть.

— Вас підвезуть зараз, — насмішкувато кинув Ленгстон.

“Вас підвезуть зараз”.

Якби не зв’язали руки, він би їм показав оте “підвезуть”, він би їм показав…

Йолоп той, Ленгстон, задерев’янівши з витягнутою правицею, ліву тримав на широкому ковбойському поясі, барабанячи пальцями по облямованих міддю дірочках у два ряди, — тане барабанив, виявляється, а натискував якісь кнопочки дистанційного управління: інакше б не загорілися оті написи на куполі, та й дві безшумні авієтки з голубими смугами впоперек не з’явилися б нізвідки.

— Стійте, — сказав Ленгстон, а коли Сезар усе ж рушив, міцно схопив його за рукав комбінезона.

Тамована лють прорвалася в Адамові: він коротко, згори вниз, ударив ребром долоні по зап’ястю Ленгстона. Тоді на нього накинулися і стали в’язати. І він дозволив їм це зробити, вже картаючи себе, що втратив був на мить душевну рівновагу: спокій, спокій і витримка — ось що йому зараз потрібно. Слід зважувати кожен крок. Експеримент затягувавсь, і кінця чекати, може, доведеться довго. Та хоч би що там було, прилади забезпечення життєдіяльності й контролю зафіксують усе, а на базі після повернення дані розшифрують. Головне — спокій. Він здоровий і нормальний хлопець, от що. З цього й слід виходити. До пенсії ще п’ять років, і пенсія має бути повною, ще й з надбавкою. Жодна комісія не повинна засумніватися, що він здатен літати й надалі. Отож спокійно, на все, що б не сталося, реагувати нормально. Приймати все за дійсність, але пам’ятати, що це, припустимо, сон. Хай бачать, що він реагує свідомо на ситуації, але пам’ятає, що насправді їх немає. Він собі летить своїм курсом. І ще — поводити себе з цими фантомами… лояльно. Трохи гумору. Прийняти все як є.

— …А я так одразу зрозумів, що вій ненормальний, — говорив Ленгстон, доки Сезара вели до авієтки, — й одразу до системи підключився. Що за проява, думаю, індивідуальної картки не має? Може, думаю, іноземець залетів випадково, але ж служба стеження такого б не допустила. Щоб без картки… Та ще й Ленгстоном мене назвав, правда, Ніколя, здається, був у мене такий предок. А ми тут, Ленгстони тобто, може й триста років живемо. І завжди виконували розпорядження властей. Щоб якісь зайди без карток ходили… ні, такого не допустимо…

Лікарі — так Сезар визначив функції людей, котрі його захопили, — не дослухалися Ленгстонової балаканини. Побачивши, що їхній підопічний заспокоївся, м’яко тримали його за лікті, підсадили в авієтку, і молодший, з пласким лобом у вугластих залисинах, звівши на переніссі тонкі й густі чорні брови, спитав:

— Тут перевіримо, шефе?

А другий — високий, ставний, з густою шевелюрою і сумними, ніби вкритими пеленою туману, очима, неквапом стенув плечима: можна тут, можна й дома. Потім зиркнув на лисого і пожартував:

— Спитаємо зараз у пацієнта.

— Якщо ви хочете перевірити мою індивідуальну картку, — сказав Сезар, — то я, чесно кажучи, не знаю, що ви маєте на увазі. Я показував уже свою іменну пластинку, але вона того чоловіка не задовольнила.

Лікарі перезирнулися.

— Дозвольте й най глянути, — не простягаючи руки, мовив лисий.

— Це універсальний документ, — для чогось повідомив Сезар.

— Тим краще, — кивнув старший і взяв пластинку.

Дивився недовго й не став приховувати здивування.

Вони вже летіли, злегка погойдуючись, невисоко, добре було видно в ілюмінатор густу й високу траву, рудувато-зелену, не один рік некошену.

— Там і фото, і печатки, — сказав Сезар, відриваючи погляд від землі, — все як належить.

Старший гмикнув і простягнув пластинку лисому.

— Дев’яносто п’ятий рік? — тут же спитав той.

— Авжеж, — кивнув Сезар.

— Скільки ж вам років? — подався до нього лисий.

— Сорок сім.

— Вибачте, я хотів би точніше поставити питання: коли ви народилися?

— Гадаю, що тисяча дев’ятсот сорок восьмого. Там стоїть.

— Так-так, відмічено. Мабуть, перевіримо тут, га, шефе? — мружився лисий.

— Поспішаєте упевнитись?

— Ні, шефе, краще розвіювати сумніви, коли вони народжуються, — реготнув лисий. — Принаймні це не б’є по голові або, як казали наші предки, — він глянув на Сезара, — по кишені.

— Наше діло маленьке: перевірити, чи в цього чоловіка все нормально з головою. А там хай розбираються, кому належить. За те нам балів не нарахують. Спробуйте знайти дані про нього, — і старший повернувся до Сезара: — Як ви себе почуваєте?

Сезар ще не зрозумів, про що йдеться. Слідкував, як лисий, поглядаючи на пластинку, швидко, мов піаніст, натискує якісь клавіші, а на маленькому екранчику біжать зелені літери і цифри, — мимоволі слідкував за тим екранчиком і відповів механічно:

— Добре. Не маю жодних сумнівів щодо апаратури — вона вчасно зробить що треба. Реальність сприймаю за сон і знаю, що це сон…

— Це ваша концепція світу? — насмішкувато перепитав лисий. Він уже отримав результат і чекав.

— Я знаю, що все це мені сниться. — Сезар сказав, що й повинен був сказати, аби там, на базі, потім не подумали, ніби він щось приховує.

— Ви не спите, — насторожено попередив шеф.

— Звичайно, ні, — усміхнувся Сезар, іронічно всміхнувся.

— А який зараз рік? — не терпілось лисому.

— Це не наша справа, — сказав шеф. — Що там у вас?

— Адам Сезар не значиться в системі. Немає такого чоловіка в країні. Навіть на Землі. І в запасниках теж не значиться.

— Ну, запасникам вік од роду…

— Ви справді гадаєте, що…

— Це не наша справа…

— Ота черепаха, звичайно, навіває…

— Хай собі. Давайте перевіримо його тут. — Старший повернувся до Сезара. — Даруйте, що довелося вас пеленати, — кивнув на зв’язані руки, відстебнув застібку, і гумовий широкий ремінь, зашелестівши, розпрямився і впав на підлогу. — Так ліпше. Зараз ми до вас підключимо прилади. Це недовго й нічого страшного.

— Будь ласка, шановні. — Сезар широко розвів звільненими руками.

Його швидко і вправно обліпили датчиками, одягли на голову щось на зразок корони з безліччю трубочок і тонких дротів.

— Не тисне? — спитав старший.

— Я звик, — милостиво усміхнувся Сезар.

— Що ж, тоді вмикайте, Картоне, — розпорядився шеф, і лисий поспішно клацнув тумблером.

Хвилю панувала мовчанка, тільки ледь чутно працювали двигуни авіетки. Сезар бачив, що лисий буквально прикипів до екрана — іншого, ніж спершу, — але що там діялось, не видно було, та, очевидно, щось неочікуване, бо брови лисого зійшлися в одну лінію і губи міцно стиснулися. Сеанс явно закінчився, та лисий для певності повторив його в інших режимах й аж тоді неохоче, навіть якось боязко вимкнув прилад.

— Ви чимось здивовані, Картоне?

— Та ні, шефе, я вже розучився дивуватись.

— Не вірите показникам?

— Що ви, шефе. — Лисий вимушено усміхнувся.

— Як здоров’я пацієнта?

— Цілком здоровий: і фізично, й розумово, й розумово…

— Симуляція?

— Виключено.

— Вживання препаратів?

— Виключено.

— Коефіцієнт?

— Слабенький, тобто середній. Сімсот дев’яносто шість. До кращої половини людства належить.

— Потенційні можливості?

— П’ять і шість десятих процента. Можна жити безбідно. А картки немає.

— Це не наша справа. Ми своє зробили. В клініці немає чого робити Адамові Сезару.