Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович - Страница 2

Кипів полудень.

Двір профілакторію, заасфальтований і порожній, був ніби огороджений стіною плюща, який так густо розрісся, що сховав справжню стіну, а заодно потягнувся вгору по металевих прутах, вкрив і їх. Буйні китиці плюща перекинулись назовні, наче зайві, але там, ззовні, вони не діставали землі, гарно облямовуючи стіну із старої подзьобаної цегли.

Тут усе було старовинне і тихе, як на музейних поштових листівках, все навіювало думку про тишу й спокій. Перейматися нею мусили діти — вповні здорові фізично, розумні й добрі діти, тільки з одною вадою: вони сприймали світ таким, яким хотіли його бачити. Профілакторій мав підготувати їх до життя в світі такому, який він є.

Сьогодні всі були зайняті й по двору ніхто не ходив. Роботи, поливши вранці зелень, недбало покинули шланг під огорожею. Він тепер сохнув і морщився на сонці. В колонці водогону вже давно щось зіпсувалося, крапала вода. Вона видовбала ямку в асфальті, наповнила її і чорною смужкою втомлено в’юнилася до воріт. І прибульці, тільки-но зайшли на порвір’я одразу надибали втомлену воду, і вода привела їх до колонки.

— Діку, у них там немає таких штук, — сказав Марат.

— Я думаю… Звідки прилетіли, а не знають, як воду пустити.

— Покричимо?

— Ні, краще покажемо.

Від бетону їх відділяло метрів зо три. Марат повис на руках, Дік сповз по ньому, наче по канату, потеліпався трохи, думаючи, як сандалети лунко ляпнуть об бетон, і відпустив Маратові ноги, а Марат уже стрибнув до нього в обійми; не поспішаючи вони попростували до прибульців.

— Бачиш, у них в експедицію дівчаток беруть…

— Батько, мабуть, командир.

— Їй же років п’ятнадцять, як і нам…

Прибульці спостерігали за ними весь час, відколи хлопці почали десантуватися з другого поверху, а тепер очікувально розглядали їх — двоє чоловіків років під сорок, мовчазних і дуже схожих один на одного, і дівчисько у квітчастому платтячку.

— Здрастуйте, — сказали хлопці, і дівчисько так само сказало “здрастуйте”, а чоловіки їм відсалютували.

— Ви хочете набрати води? — спитав Дік.

— Так, ми б хотіли.

— Вам треба, мабуть, якісь досліди проводити?

— Ні, напоїти собаку, — сказало дівчисько.

— А де ж він? — не знайшов що сказати Марат.

— А він за ворітьми сидить. Не захотів заходити, — сказало дівчисько, а чоловіки коротко засміялися.

Вона підставила якусь посудину під краплі, а Марат почав смикати рукоятку, бо ту рукоятку треба було по-особливому покрутити, тому прибульці й не змогли одразу дістати воду. Тугий струмінь ударив у дно, і вода бризнула через край посудини, дівчина тихо зойкнула, коли краплі потрапили на голі коліна, і Марат помітив, що на ногах одразу з’явилися мурашки.

— Холодна вода? — спитав.

— Спасибі, — сказали прибульці, мало не всі разом. — Велике спасибі.

— Хочете побачити собаку? — спитала дівчина, і хлопці, як заворожені, попростували за нею до воріт.

— Це ж Бот, — сказав Дік.

— Який Бот?

— Я його в лісі знайшов, він ще малий був. Він під ліжком у мене жив. Потім його помітили й витурили.

— Чому?

— Вигнали його. Керівник наш вигнав, — пояснив Марат. — У нас не можна тримати собак. Бот, Бот… пізнав!

— Я його Цефеєм зву, — сказала дівчина. — І я його теж у лісі знайшла. Він уже звик до мене.

— Ми вам його даруємо, — сказав Дік, а потім подумав, що це він ляпнув, бо ж пес нічий. — Я хотів сказати, що ви можете його взяти з собою… на свою планету.

— А ми так і вирішили.

— Аю, не затримуйся, — гукнули здалеку чоловіки.

— Я зараз. От… У нас там теж такі собаки. Ну, трішечки не такі.

— Ви його для експерименту візьмете? Дівчина здвигнула плечима.

— До вас довго летіти? — спитав Марат.

— Десять ваших років.

— Нічого собі… Бот постаріє.

— Ми його приспимо. Але я до нього вже звикла, і мені сумно буде в кораблі.

— Хай уже краще спить. Потім буде новий пес, — сказав Дік.

— Ая, не затримуйся, — знову гукнули чоловіки.

— То батько ваш там? — спитали хлопці.

— Батько. І брат.

— Дуже схожі, — сказав Дік. — Тільки наче вони одного віку.

— Бо вони обидва в порі зрілості. Ну, я побіжу. — Вона подала їм вузеньку долоню. — Ви, мабуть, останні земляни, яких я бачу.

— Чому?

— Ми сьогодні вночі відлітаємо.

— Назовсім?

— Назовсім.

— Коли ви прилетите, вам буде уже за двадцять, — сказав Дік.

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Ми вам напишемо листа, — сказав Дік і трохи поспішно додав: — Бо тепер же буде зв’язок, правда? Радіолиста. А потім завалимо до вас у гості.

— Як це, “завалимо”? — спитала дівчинка.

— Ну, прилетимо, — пояснив Марат. — І нам уже буде…

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Щасливого польоту. Мене звати Дік, а його Марат. Бот, ходи поцілую, Марат, поцілуй Бота.

— Щасливо, Діку і Марате.

Марат перевернувся на спину і застиг на воді навпроти неба, хвилі зрідка набігали на обличчя, і він подумав, що вода зовсім не такого кольору, як видається з берега. З берега вода видається голубою і знадливою, а зараз, коли хвиля пробігла обличчям, Марат дивився крізь неї, мов через скло. Коли занурити голову глибше, вода жовтіла, ще глибше — сіріла, а з боків була зелена, зелень пронизували сонячні стовпи, як прожектори, і зникали в темній глибині, і звідти віяв холод.

Марат намагався відмити губи. Не зникав різкий запах рідини, якою їх змастили з наказу вихователя, що побачив у вікно, як хлопці цілували Бота.

Їх покарали — примусили проплавати на півтора кілометра більше, ніж завжди. Група вже давно грілася на березі в шезлонгах. Жовто-білий рятувальний човен метався затокою, бо загубився Дік. Марат байдуже спостерігав за його піруетами. Дік, підтягнувшись на руках, висів під крилом з правого борту. І Марат знав, що Дік там може висіти скільки завгодно — у Діка дуже міцні руки. А коли тривога набрала грандіозних розмірів і на березі стали готувати інші човни, і в них уже сідали аквалангісти, Дік пустив руки і загубився в піняві сліду.

Марату наказали вилізти на берег. Він плив і спостерігав за Діком. І група теж спостерігала за Діком. Дік пірнув і виринув хвилини через дві вже за спиною підмоги. І його білява голова знов не була помітною між білими бурунцями. Щоб дістатися берега, він ще раз пірнув і разом з Маратом вийшов на берег. Хлопці потонули в шезлонгах.

Вихователь був схвильований.

— Ви разом плавали? — кричав він до Марата.

— Ні.

— Ти його бачив на воді?

— Бачив.

— І де дівся, бачив?

— Бачив.

— Де?!

Марат не встиг відповісти, Дік підвів голову і запитав:

— А хто втопився?

— Це ще невідомо, — вихователь дивився на затоку і стискав Маратове плече.

— Що невідомо? — спитав Дік. — Імені утопленика чи що він утопився?

Той зиркнув на Діка.

— Ти… ти…

— Відпустіть моє плече, — сказав Марат, — відпустіть моє плече.

— Як це звучить на вашому жаргоні? — спитав батько. — Ви ріжете мене без ножа, так? Так от, ти ріжеш мене без ножа.

— Вже краще — без лазера, — буркнув Марат.

— Як ти розмовляєш з батьком? — не витримала мати.

— Пробачте.

Всі троє на якийсь час примовкли.

— Ви з Діком сьогодні наче…

— …показилися, — підказав матері Марат.

— Я не можу з тобою розмовляти, — зітхнула мати.

— Діка сьогодні переведуть в інший пансіон, — сказав батько. — Батьків уже попередили. Правильно, вас давно треба було розлучити. Художники…

— Не сварися, — сказала батькові мати. — Дік скоро прийде до тебе прощатися.

— А чого його переводять, а не мене? Тому, що ви перші приїхали?

— Ет, облиш… — скривився батько.

— Звичайно, ти й зараз вираховуєш якісь орбіти, а я збив тебе з думки..

Батько махнув рукою, але вийшло так, що рука гримотливо зачепила стіл.

— Тихо! Дзвінок, — сказала мати.

— Доброго дня, — зайшов Дік і вишукано вклонився.