Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 12

— Ні, ти не переконав мене, і я зроблю по-своєму!

Гліб домігся свого — вступив на астронавігаторський. Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. А потім привів додому високу худорляву дівчину.

— Знайомтесь. Це — Ірина.

Її ім’я він вимовив так, щоб ми відразу зрозуміли: це не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулась, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилась, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядуючи хутро.

— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.

Я добре знаю Ольгу і одразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене:

— Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з помітним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.

Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

— Батьку, істини теж старіють, — сказав він мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того — не вимірюй моє життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець.

— На, читай…

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.

— Виходить, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?..

— Поговоримо, коли заспокоїшся.

— Ні, зараз! Негайно!..

— Що ж, будь ласка… Правила техніки безпеки однакові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.

— Казенні фрази!

— Одначе вони точні, сину.

— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.

“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку. То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають..”

— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свистульку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.

Заклавши руки за спину, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім сирий, недозрілий, рано йому відлучатися од батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”.

А в його очах уже блищали докір, злість, майже ненависть. У цю хвилину він був дуже схожий на Ольгу!

…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “Вітер”; якби пісок — подумав би; “Пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…

Воно все ближче й ближче. Враз зникають корабель, скелі, язики полум’я… Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах. Натомість по тілу розливається приємна млість. Я відчував ноги…

Якесь шосте відчуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:

— Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь, навіть не сподіваюся, що він зрозуміє мене. Але тільки я це сказав, десь поблизу, а може, в мені пролунало…

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту. Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну—дві години…

Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.

Спостерігаю його чотири секунди. Достатньо. Пора братися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відволікає. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.

У грунті планети виявились титанова й цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, із якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоч вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словарного й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі — набагато менші, ніж у мене.

Мої приймачі прекрасно настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”.

Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль—простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилася не зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщались, вгиналися всередину і починали розчиняти саме ядерце. А цим ядерцем був я, моя особистість, мій розум, який пробує розгадати секрети всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.

“У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчитель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.