Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 17

Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйно божевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому збільшуються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези. Якби вона підтвердилась, то зробила б переворот у медицині.

З грюкотом і скреготом самоскид завернув за ріг, на проспект. Водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця…

“Засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що я хочу перескочити відразу через десять східців. Але ж досліди підтверджують мою гіпотезу. І коли вірити індійському професорові…”

Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплату, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації казкаря в науці.

“Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії. Тим-то його подразнення подібне до буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…”

“Тепер я перенісся з галузі філософії в галузь казки”, — остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий іронічний погляд Михайлова.

“Стривай, стривай! — подумки вигукнув Віктор Миколайович. — А що коли цю гіпотезу подати як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатись і почне захищати. Завтра ж зроблю це!”

Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб.

Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка усмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук…

Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною людську постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. У куточку рота затанцювала недокурена цигарка…

На місці аварії зібралася юрба, невдовзі під’їхала і швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пересвідчитись: сталося непоправне.

Санітари поклали тіло на ноші… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка розпачливо притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік озвався до неї, ніби втішаючи:

— Що вдієш, одним менше…

На нього осудливо подивились, і він сердито додав:

— На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.

Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато.

І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнення недоторканного запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити.

ЛАГІДНІ ТВАРИНИ

На підлозі нашого намету, зовсім близько від моїх усе ще заспаних очей, стояла бляшанка згущеного молока з голубою етикеткою Полтавського молокозаводу. На цій планеті я звик до всіляких див і навіть до того, що тут здійснюються бажання, але етикетка мене приголомшила.

— Що нового? — почувся хрипкий голос Валери.

Не вилізаючи із спального мішка, я трусонув головою, спочатку намагаючись відігнати видіння з етикеткою, а потім показуючи на неї.

— А в мене — пиво, моє улюблене, бархатисте! — Він підкинув і впіймав бляшанку пива.

Різонуло вуха пронизливе вищання. То проявляв свої емоції абориген планети, якого ми приручили, — карлик з маленьким зморщеним обличчям, що скидалося на гумову маску. Я назвав карлика Гаврилом Георгійовичем, ім’ям директора готельного комплексу на міжрейсовому супутнику-базі. Щоправда, той Гаврило Георгійович, на відміну від нашого, мав величезний зріст і грізну зовнішність, але характери й начальницькі звички обох Гаврилів Георгійовичів були дуже схожі. Ось і тепер наш вихованець, провищавши, закивав головою, поляпав Валеру по крижах, звелів йому нагнутися. Потім одним стрибком скочив йому на плечі, міцно вчепився лапками у чуприну і залупцював п’ятами по спині. Валера слухняно відтворив біг на місці. У ці хвилини карлик скидався на хлопчиська, що бешкетував, але вже давненько збагнув, що його вік відповідає віку зрілого чоловіка. На контакт з нами йшов неохоче, воліючи залишатися незрозумілим, ремствував, вимагав солодощів та різних предметів, які йому подобалися. Клопоти з ним уже почали мені набридати.

Величним жестом карлик показав Валері на вихід з намету.

— Почекай трохи, будь ласка, — відповів той і дістав удар п’ятою в спину.

— Вгамуйся! — гримнув я на карлика.

— Нічого, він мені не заважає, — сказав Валера. — Краще подумаємо про подарунки.

Не приховуючи підозри, я пильно подивився на нього й, виліз із спальника.

Валера належним чином оцінив мій погляд й посміхнувся:

— Невже ти гадаєш, що я б дозволив собі…

Ясна річ, я так не думав. Та він би не зміг фізично це зробити: не було зайвого місця ні на платформах, ні в речових мішках. Просто мене збили з пантелику дива планети, і я чіплявся за будь-який не містичний здогад.

— Та ні, зовсім не це… — промимрив я, відводячи погляд. — А може, це все витівки аборигенів?

Його кругле обличчя стало серйозним, навіть трохи видовжилось. Підбадьорений цим, я вів далі:

— Можливо, вередування ми приймаємо за злість, а примітивність…

— Це ти про карликів?

Він так виразно це сказав, відкопиливши губу, що я мимохідь уявив собі, як наш Гаврило Георгійович тихенько приносить і розставляє бляшанки з пивом і згущеним молоком. Це так суперечило його поведінці, що я мимоволі посміхнувся. Але все ж таки вирішив порозмовляти з Гаврилом Георгійовичем і поманив його пальцем.

Карлик не зліз з Валериних плечей, мій жест він просто ігнорував. Тоді я дістав плитку шоколаду.

Очі карлика жадібно заблищали, він простягнув до мене лапку й ударив п’ятами по спині свого “коня”.

Валера слухняно наблизився, але я заховав шоколад за спину, другою рукою підняв бляшанку із згущеним молоком і простягнув її карликові. Той узяв бляшанку, понюхав, лизнув, висунувши довгого, роздвоєного на кінці язика, скривився.

— Їжа — всередині, — пояснив я, показуючи на бляшанку. — Відкрий. — Темні очі, що сиділи глибоко в западинах, не змінили виразу. Бляшанка із згущеним молоком упала на підлогу.

Я заховав шоколад у кишеню, підняв бляшанку, зробив дірочку, націдив молока в склянку, покуштував сам і дав лизнути Гаврилу Георгійовичу. Він тут же задоволено поляпав себе по животу й потягнувся по нову порцію.

Я заклеїв пластиром отвір у бляшанці й дав її карликові. Він покрутив її в руках і тицьнув під ніс Валері.

— Не відкривай, — сказав я йому.

Карлик ображено засопів, вихопив і пожбурив бляшанку на підлогу.

— Скинь його! — наказав я.

У відповідь Валера посміхнувся і погладив карлика по спині.

— Ти знаєш, він мого небожа, Олежка, нагадує. Не муч його, краще дай шоколадку. Він не відкриватиме бляшанку. Хоче, щоб це зробили ми.

— Теж мені пень! — спересердя сказав я.

— Стародавні люди казали не пень, а пан, — виправив мене Валерій. — Що ж робити, коли нам трапився місцевий пан…

— Надзвичайно поталанило. Один шанс із тисячі. Тільки нам могло випасти таке: шукати представника місцевого населення і відразу натрапити на пана-пня!