Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 44

Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хвилина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від мене, з його первісним предком, то здається, це не різні краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років. Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає гіркотою, в ній чується глум…

А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, променевики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо, в природі існує закон: що примітивніше, то безсмертніше. Ось чому думка віддавала гіркотою.

Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом? Парадоксальним законом, смію вас запевнити… І що ви робили, щоб виправити його?..

А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуважною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими добрими губами… Бачите, як я чітко все собі уявляю на відстані… Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неоднозначні…

Я пильно оглянув дно. В одному місці водорості прим’яті, їх запах змінився. Невже сліди? Пощастило? На самому початку пощастило?

Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти, яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполучень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п’яти кілометрів нема ніяких живих об’єктів.

Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди, що раптом з’явилися, непокоять мене. Силкуюся визначити, з’ясувати її причини і не можу…

Як почалася моя подорож?

…Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до краю прибою.

Один із них спитав у другого:

— Чи повернеться він?

— Не турбуйтеся, — сказав той, кого питали, той, кого я люблю більше за всіх людей. — Ви забули про керуючий імпульс.

“Що це за імпульс?” — подумав я тоді, виявивши, що в моїй пам’яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до мого плеча:

— Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, якщо… — Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до того дня ти сам не будеш знати…

І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я виразно побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, крихітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись, дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спочатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих великих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була найнеобхідніша якість — протистояння. Народжене схожим за складом середовищем, життя водночас протистояло йому. І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе…

Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості, над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, блищить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від них пройшов неподалік від вузлів, пов’язаних з зоровими центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті на ньому, як на фотоплатівці, з’явилося зображення старовинного корабля, що лежав під масою придонного намулу та водоростей.

Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав корабель. Це був галеон, і віз він золото — м’який метал з деякими корисними й навіть лікувальними властивостями, які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні люди надавали золоту надмірне значення як загальному еквіваленту цінностей. Воно уособлювало для них багатство, впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, владу над іншими людьми…

Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів, богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно більшу, ніж матеріал, з якого була виготовлена. Та ця, справжня цінність виробів зникла б, розчинилася безслідно, якби галеон щасливо дійшов до берегів Іспанії і ці вироби стародавніх майстрів потрапили до рук володарів та сановників. їх би просто переплавили в золоті зливки. Однак море розсудило інакше — воно поглинуло корабель з його екіпажем —і таким чином зберегло для людства залишки стародавнього мистецтва. Вкотре вже я пересвідчувався в тому, що історія людства буквально зіткана з парадоксів.

Тепер мені треба було взяти зразки. Я заходився розчищати корму корабля від намулу та черепашок. Минуло не менше півгодини, поки я зміг проникнути всередину галеона. З темряви каюти на мене вилетіло кілька живих торпед. Шалено пульсували воронки, виштовхуючи воду. Це спрути, що окупували було каюту, тікали, склавши щупальці й залишаючи після себе маскувальні хмари з пахучих часточок.

Я поліз у ящики і вибрав кілька десятків фігурок. Тут були птахи з розкішними хвостами і мечеподібними крилами, змії з людськими головами, воїни з томагавками.

Я акуратно склав фігурки у великий пакет. Важкі бруски мене не цікавили, я запам’ятаю лише місцезнаходження затонулого галеона.

Вже збираючись іти, я побачив серед брусків диск, помережаний безліччю фігурок і знаків. Безперечно, це був не просто орнамент. Ось дві розставлені ноги — в стародавньому письмі вони відповідали слову “ходити”. Потім зображення пташиної пір’їни. Може, це пір’їна страуса? В Стародавньому Єгипті таким знаком зображували слово “справедливість”, бо єгиптяни вважали, що все пір’я в крилах страуса однакового розміру.

Два кружальця. Вони можуть зображати очі, і тоді це слово — “бачити”. Але якщо переді мною письмо не стародавніх єгиптян, а, приміром, ацтеків, то два кружальця означають кількість пішоходів, наприклад, двох мисливців на птахів.

Далі — зображення крокодила. В Стародавньому Єгипті воно означало слово “жадібність”. Отже, фразу можна прочитати так: “Тим, хто йде до справедливості й бачить (навколо себе) жадібність…”

Та далі йдуть знаки, які не відповідають моєму припущенню про стародавню єгипетську мову. Ось ніж вістрям униз, а поряд — вістрям угору. У деяких народів перше зображення означало сите життя, друге — голод…

Я перебрав сотні варіантів різних значень побачених мною комбінацій знаків.

Зрештою мою впертість було винагороджено. Я помітив, що деякі групи знаків повторюються в одній і тій самій послідовності. На заняттях з математичної лінгвістики я вже зустрічався з подібною послідовністю, коли безперервні ланцюжки знаків нагадували частини орнаменту. Деякі сполучення мені знайомі… Дякую вам, Михайле Дмитровичу, дякую!

Я напружував свою пам’ять, посилаючи в неї активні імпульси. І пригадав!

Подібні елементи, схожі на орнамент, були в інків. Особливе значення надавалося кольору. В залежності від забарвлення знак набував того чи іншого значення.

Але тут знаки не пофарбовані, до того ж їх сполучення складніші, ніж ті, що я зустрічав у письмі інків. Чому ж мені спали на думку інки? Саме інки…

Згадав! Це плем’я також з’явилося в Америці невідомо звідки, як і інки. Його представники стали у місцевих племен жерцями. їх називали синами могутнього і доброго бога Амангуапи. Він не вимагав людських жертв.

Одразу все стало на свої місця, пам’ять запрацювала чітко й швидко. Ось ці групи символів, які повторюються, означають “бог Аамангуапа”. А ці групи, одна з яких міститься у верхній частині диска, на самому початку послання, очевидно, ім’я жерця або володаря.

Я спробував читати текст згідно із своїми здогадками. Знаки вкладалися в струнку систему.

Ось що в мене вийшло: “Я, цар і верховний жрець Катопчукон, оголошую себе улюбленим сином і спадкоємцем бога Аамангуапи, що живе на дні моря. І я наказав жерцю викарбувати на цих табличках усе, що сталося вчора на березі. Нехай люди, які живуть у всьому світі, знають про волю істинного бога.