Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 51

Ось старий почав підстрибувати, мушлі заторохтіли, мов кастаньєти. Звуки були лункими й чіткими, і я здогадався, що в мушлі покладено камінці. Старий закрутився дзиґою і в знемозі впав на землю.

І враз коло розпалося на три частини. В одній були тільки чоловіки, в другій — молоді жінки в пов’язках, у третій — чоловіки й жінки різного віку.

Чоловіки з першої групи мімікою й жестами звертали на себе увагу дівчат. Вони звивались, напружували м’язи, кидали списа, розмахували дрючками, ламаючи гілля, — імітували полювання, напад на ворога, захист своїх жител і своїх жінок.

“У них змаганнях є свій сенс, — думав я. — Юнак мусить довести, що має право на потомство, що зможе прогодувати майбутню сім’ю. Цікаво, чи багато хто з юнаків цивілізованого світу склали б такі іспити на зрілість?..”

Змагання юнаків тривали до темряви.

Звичайно, ніщо не заважало мені спостерігати життя племені здалеку. Та хотілося познайомитися з цими людьми ближче.

Я пригадав книги про вчених-дослідників: істориків, археологів, біологів. Знайомство з новим племенем усі мандрівники починали з подарунків. Отже, і мені треба насамперед підібрати подарунки для племені. Але які? В моєму речовому мішку були предмети, на мій погляд, мало придатні для цих людей. Хіба що… мило…

Я дістав його, розірвав обгортку, підкинув на долоні. Так, мабуть, цей подарунок годиться. До речі, перевірю їхню кмітливість: чи здогадаються вони про його призначення? До мила додам плитку шоколаду, трохи насіння рису й сорго.

Вдосвіта я відніс дарунки на галявину й розклав їх на видному місці. А сам виліз на дерево і приготувався спостерігати.

…Спочатку на галявині з’явилося кілька молодих воїнів. Вони майже водночас помітили дарунки і кинулися до них, відштовхуючи один одного. Найспритніший з них уже простягнув руку до мила, але враз, переляканий, з криком відсмикнув її. В чому річ? Йому щось здалося, чи він, хитрун, хотів відігнати суперників?

Хоч би як там було, ніхто з воїнів не доторкнувся до дарунків. Вони тільки кружляли навколо них, жваво жестикулювали і обмінювались хрипкими вигуками. Так тривало до появи на галявині старших. Один з них, високий і дебелий, з владними рухами, напевне, вождь, рішуче попрямував до дарунків, схопив плитку шоколаду, розламав її, понюхав… Потім підійшов до старого засохлого дерева, одірвав від нього шматок кори, порівняв з шоколадом. Підняв те й інше високо над головою, щоб бачили одноплемінці. Він нібито запрошував їх пересвідчитися, що незнайома речовина — просто кора дерева. А потім зневажливо шпурнув кору і шоколад у зарості.

Така ж доля спіткала й насіння рису та сорго. Мабуть, вождь прийняв їх за личинки комах.

А ось мило чекала інша доля. Воно було не схоже на все, з чим стикався дикун і приваблювало його своєю формою та кольором. Він розламав шматок на кілька частин, найбільшу лишив собі, решту роздав своїм близьким. Негайно всю свою частку засунув у рот і заходився жувати. Його приклад наслідувало й оточення. Інші заздрісно дивилися на них. Щоб підігріти їхню заздрість і нагадати їм про те, хто такі вони й хто він, вождь випнув голе черево і, усміхаючись, поляпав по ньому долонею. Та за короткий час його поза і вираз обличчя змінилися, він наче прислухався до того, що діється у нього в шлунку. Потім схопився за живіт і закрутився по галявині, голосно стогнучи. Поруч кружляли і стогнали його близькі, ті, хто також скуштував мила “екстра”. Певно, в рекламі недарма говорилося, що мило особливе, здатне розчиняти навіть жирові плями, які не піддаються звичайній хімчистці.

Вождь і його почет стогнали все голосніше, з рота у них текла піна і вилітали барвисті мильні бульки. Отже, цього разу реклама відповідала дійсності!..

Мені довелося виждати кілька днів, поки у вождя минеться “мильний синдром”. Я й далі спостерігав за племенем і чекав випадку, щоб установити з ним контакт. Врешті така нагода трапилась.

У той день чоловіки з племені ловили рибу. Раптом один з них голосно гукнув до своїх товаришів і показав на протилежний берег річки: він помітив там юнака й дівчину, що причаїлися під розлогим деревом. Рибалок враз наче хто підмінив: вони закричали, почали вимахувати списами й дрюками.

Молода пара поквапливо відступила в глиб лісу.

За ними кинулись декілька рибалок. Вони перебрели річку і зникли в лісі. Решта подалися до печер.

Невдовзі на берег прибув вождь із своїми людьми. Мені одразу впало в око, що вождь хвилюється дужче за інших. Проте тоді я не надав цьому значення…

Вождь розділив воїнів на дві групи й послав їх у погоню в різних напрямках. Мене здивувало, чому він вибрав саме ті напрямки, і здалося, що воїни теж не згодні з вождем. Але, можливо, він краще за них знав ту єдину стежку через неприступні скелі, якою могли порятуватися втікачі. Сам вождь з двома воїнами попрямував окремо.

Я увімкнув гравітатори і скоро наздогнав утікачів. Ховаючись за деревами, я міг стежити й за ними, і за переслідувачами. Рибалки, які першими помчали в погоню, могли б наздогнати молодих, але вони не квапились, чекаючи на підмогу. Метрів за двісті від них був вождь з воїнами. Ці поспішали щодуху. Ось уже вождь гукнув до рибалок, змусив їх зупинитися й почекати, а потім послав кудись убік, поставивши на чолі цього загону одного із своїх воїнів.

Я був подумав, що він збився із сліду. Та за хвилину побачив, як вождь з другим воїном чимдуж кинулися за втікачами. Вони були вже зовсім близько. Юнак то посилав свою супутницю вперед, а сам завмирав і прислухався до шуму погоні, то знову доганяв дівчину.

Він помітно підупав на силі й дихав відкритим ротом. Пасма змокрілого від поту волосся падали на лоб, і він сердито відкидав їх, мотаючи головою. На той час, коли найближчих переслідувачів лишилося двоє, він звелів дівчині сховатися за товстим гіллястим деревом, а сам сміливо рушив назустріч їм. У руці він стискав короткий дрюк з урізаними в нього звіриними іклами та гострими скалками каміння.

Я порівняв його тонкий гнучкий стан і незміцнілі м’язи з могутньою постаттю вождя і, передбачаючи результат битви, пожалів юнака.

Однак мої передбачення не справдились. Тільки-но юнак угледів переслідувачів, він щось крикнув вождеві і кинув дрюка на землю. Вождь підбіг до нього і обняв. До них підскочив і воїн, поплескав обох по спинах, підняв дрюка, кинутого юнаком, і почав ходити навколо них, зупиняючись і дослухаючись до лісових звуків. Сумніву не було: він оберігав їх від одноплемінців. Що все це означало?

Тим часом юнак, хвилюючись, щось гаряче розповідав вождеві. З його жестикуляції я збагнув, що мова йде про щасливу втечу від погоні.

Я підкрався до них зовсім близько. Деякі з його слів та словосполучень супроводжувались однаковими жестами, і частково я вже розумів їх.

Раптом воїн, що взяв на себе роль охоронця, застережливо крикнув і підняв списа.

Пізно.

З-за дерев з’явилося кілька воїнів. Вони викрикували погрози і розмахували дрюками Кремезний велетень метнув списа в юнака, і той ледве встиг ухилитись.

Вождь розгубився, він не чекав, що воїни, спрямовані ним по невірному сліду, знайдуть утікачів. Велетень, що метнув списа і не тямився від невдачі, підбіг до дівчини і заніс над нею дрюка.

І тут несподівано для самого себе я вискочив з укриття, перехопив його руку і вирвав зброю. Згодом я не раз питав себе: що штовхнуло мене на такий вчинок? Адже, ввімкнувши передатчик “емо”, на цій відстані я міг просто на якийсь час паралізувати воїна. Мені зовсім необов’язково було грати “явлення народові”.

Дикун, розкривши рота, завмер на місці. Його маленькі очиці під низьким лобом розширились і, здавалось, ось-ось лопнуть. Він закрив обличчя руками і, задкуючи, відступив у зарості. Переляк опанував усіма. Простір довкола мене миттю спорожнів. Чути було лемент і тріск гілок під ногами дикунів.

Зосталися тільки ті, кому нікуди було тікати: напруження під час тривалої погоні і щойно пережита смертельна небезпека, напевне, притупили їхні почуття. Вони притулились одне до одного й не зводили з мене очей. Я усміхнувся і простягнув руки долонями догори, показуючи, що не маю зброї. Водночас я промовив підслухану фразу-вигук їхньою мовою, яка означала: “Не бійтеся!” Молоді впали ниць на землю.