Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 55

Тим часом поблизу бурової приземлилися ще два вертольоти, на яких прибули нові робітники.

— Незабаром тут виросте виселок, а то й місто, — сказав Коротун. — Нас, мабуть, і не згадають.

Однак і ця обставина не засмучувала життєрадісну людину з автоматом у руках.

Ми рушили в дорогу в такому ж порядку, як і йшли: Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов за Коротуном, а замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою крутою стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб перепочити.

Не встигли ми пройти й двох миль, як позаду, там, де лишилась бурова, пролунали постріли.

— Шакал і його бандити! — закричав Нік.

— Цілком можливо. Повертаємось! — наказав Кеп.

У небі розцвіла величезна сліпуча квітка. Почувся гуркіт вибуху.

— Вони підпалили нафту, — весело і якось відчайдушно прокоментував Коротун.

— Навіщо? — спитав я.

Він не відповів. Його круглі очі блищали, мов у п’яного, хоча пив він небагато, короткі товсті пальці нетерпляче бігали по автомату, погладжували його, підкидали, ніби зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де вирувало полум’я, несли невтримно, весело й швидко, наче на свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в ці хвилини, що там на нього чекають не веселощі, а смерть.

Я йшов поряд з Кепом, який знову замикав групу. Його обличчя було напружене й зосереджене. Мої розпитування могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і все-таки спитав:

— Навіщо вони так зробили? Що їм треба?

— Конкуренти, — гірко кинув він, ніби це коротке слово все пояснювало.

Що ближче ми підходили до бурової, то важче ставало дихати від нестерпної спеки.

До Кепа підбіг Коротун. Автомат танцював у нього в руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми звернули і вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на деревах тут скручувалась, покривалася золотистою шкірочкою, припадала тонким шаром попелу, і затим те чи інше дерево спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів, тріщав, клекотав від задоволення, пожираючи все, що потрапляло йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені довелося увімкнути термозахист.

Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав повітря. Раптом він нахилився і підняв з трави порожню кобуру.

— Нік! — закричав він. — Сюди!

Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі:

— Люди Шакала не носять “вальтерів”.

Кеп показав йому дві літери “с” і “е”, вирізані на внутрішньому боці кобури.

— О боже! — заволав Нік, хапаючись за голову. — Цього нам тільки не вистачало!

Кеп несподівано засміявся дрібним, гавкаючим сміхом. Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені працювали в шаленому темпі. Потягнув його за рукав:

— Мерщій ходімо звідси.

— Це ще чому? — Він з підозрою глянув на мене.

— Тут надто жарко. Для вас це шкідливо.

— Буде ще жаркіше, — промовив він, так само пильно дивлячись на мене.

— Знайома штучка, еге ж? — рикнув Нік, підкидаючи кобуру, і його розсічена брова зламалася під прямим кутом.

— Не заводься, — сказав Кеп. — Потім розберемося з ним. Давай до бурової. Подивимося, що можна врятувати.

Але рятувати вже було майже нічого. Вогонь поширювався дуже швидко. З оглушливою какофонією вивільнялася енергія, яку тисячоліттями нагромаджували мільярди живих істот. їхня плоть і кров там, у земних надрах, під страшенним тиском поступово перетворювалися в чорну в’язку масу, яку навчилися використовувати — знову ж таки! — для руху. Згоряючи в залізних утробах, чорна кров рухала машини для виробництва харчів та одягу, машини для вбивства, машини для пересування. І ті, хто обслуговував їх, користувався ними, часто-густо не замислювались над тим, ЩО чи ХТО везе їх, виконує роботу. Вони не думали про істот, перетворених у нафту — проміжний продукт переходу, повернення у вогненне, рідне лоно.

Весь час я ловив на собі напружений Кепів погляд крізь темні окуляри, і зрештою мені стало смішно: подумати тільки, ось ця істота на ім’я Кеп, яка невдовзі теж мусить стати краплиною чорної крові землі, краплиною нафти, і в цьому вигляді підготуватися до переходу в полум’я, істота, яка жадібно жує повітря пересохлими губами, вбирає його дірявими клаптиками легень, заклопотана зараз тим, як перевірити свої підозри про мою належність до підпалювачів.

Нарешті Кеп, знемагаючи від спеки, наказав своїм людям припинити пошуки. Але ще довго Нік виголошував прокльони і присягався жорстоко відомстити.

Я знов згадав про неї — і побачив її.

— Не можу полегшити твою самотність, — зізнався я.

— Тоді зовсім не треба приходити, — відповіла вона втомлено.

— Але ж ти ждеш мене.

— Не тебе, а його.

— Кого?

— Чи не однаково, якщо він ніколи не прийде.

— Не знаю, про кого ти кажеш.

— І знати не слід. Він — це ти.

— Але ждеш ти його, а не мене.

— Якщо його, то й тебе.

— Я заплутався у твоїх відповідях. Говори ясніше.

— Не можу. Сама обплутана. Нічого не розумію. — І раптом зовсім іншим тоном: — Звідки ти взявся, любий?

Короткі рукави злетіли підрізаними крилами, і руки — дивні, білі, гнучкі стеблини — потяглися до мене.

Мені було шкода її, однак усе, що я міг зробити, це урвати зв’язок.

Великий південний порт галасував різномовно, гудів двигунами автонавантажувачів. Вода відбивала небо, і в ньому на білосніжних хмарах розтікалися плями нафти. Біля причалів юрмилися, мало не налізаючи один на одного, білі лайнери і закіптюжені буксири; ледь похитувались на воді вислозаді баржі, яхти, схожі на опудала птахів, які вже не зможуть злетіти, похмурі сторожкі катери берегової охорони з зачехленими короткими стволами гармат і ракетних установок. Стріли підйомних кранів переносили грона мішків і бочок з корабельних трюмів на берег, а з берега — на палуби і в трюми. Звиваючись, набрякали величезні змії-шланги, по яких безпосередньо з нафтопроводу закачувалася чорна кров землі в черево супертанкера “Сан Пауло”.

Нік кілька разів навідувався в бюро по найму матросів і особисто до шкіпера цього танкера, Коротун обробляв боцмана, і його старання увінчались успіхом.

Я вже збагнув, що саме це судно мало відіграти якусь роль у долі Кепа і його людей, але яку роль — для мене поки що лишалося таємницею.

Коротун повернувся збуджений і доповів Кепу, що його беруть на танкер помічником механіка. Кеп залишився віч-на-віч з ним і з Ніком, і вони довго обговорювали план дій. Потім Кеп покликав мене і сказав як про щось вирішене:

— Док, настала ваша золота пора. На танкері “Сан Пауло” дуже потрібен лікар.

— Там хтось захворів? — спитав я.

— Дуже може бути, — ухильно відповів Кеп. — І взагалі їм потрібен лікар. Кращого, ніж ви, не знайти.

— А вам уже не будуть потрібні мої послуги? — поцікавився я.

— Чому ж? Ваша частка в нашій справі не пропаде. Навпаки — вона збільшиться після того… — він з-під лоба поверх окулярів глянув на мене, підшукуючи підходящі слова, — після того, як команда танкера остаточно одужає.

Розсічена Нікова брова весело підстрибнула, він розкотисто засміявся.

— Отже, якщо ви не заперечуєте, Коротун проведе вас на танкер, — з вкрадливою лагідністю і, як завжди, чемно сказав Кеп. — Я потурбуюсь, щоб ви мали всі необхідні інструменти.

І знову на спотвореному обличчі Ніка з’явилася посмішка. Але цього разу невесела. Якась ніби безпомічна й винувата, з гірким присмаком. На коротку мить мені відкрилося в цій людині щось таке, чого не знали про неї інші.

Коротун прийшов з невеликим чемоданчиком. Поставив його біля дверей.

Це Кеп вам послав. Тут усі необхідні інструменти, побий мене грім!

Я підняв чемоданчик — він був досить важкий, — клацнув замком. Пружини відкинули кришку. Блиснули в своїх гніздах скальпелі, лазерні світловоди, стетоскоп, вимірювальні мікроапарати. Чемоданчик був вщерть заповнений інструментами та апаратурою.

— Ходімо, док, — нетерпляче сказав Коротун і попрямував до дверей.