Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 59

Я прийняв душ, опустився в м’яке крісло на роликах і миттю перенісся до неї.

— Ти так давно не приходив, — сказала Людмила.

— Я наближався до тебе.

Її брови запитально вигнулися, мов два луки з напнутою тятивою.

— Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив себе на місце інших, намагався зрозуміти себе.

— Зрозумів?

— Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось, невідоме мені, щось дуже важливе…

— Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку нічим перевірити.

— А якщо разом?

— Ні, тільки дужче заплутаємось. Насамперед мушу сама розібратися в собі, в своїх почуття. Тоді з’ясується, чи істотно те, що я давно підозрюю.

— …Чи істотно лиш те, що є зараз? Це ти хотіла сказати? Ну що ж, виходить, поки що кожен з нас піде своєю дорогою.

І раптом вона стріпнулась, поглибились озера її очей:

— Будь обережним, благаю. Ти можеш загинути вдруге!

— А хіба я вже гинув? Коли?

Її губи злякано стислись, і я поспішив перервати зв’язок. Пролунав тихий дзвін у глибинах моєї свідомості, начебто обірвалася скляна нитка, ще зовсім недавно протягнута поміж нами…

Я записав у своїй пам’яті кілька бітів нової інформації. Розмова була не марною.

Тоненько продзижчав зумер. Заблимало табло “Дозвольте ввійти”. Я натиснув на кнопку пульта зв’язку. Стулки дверей розійшлися. Показуючи в усмішці нерівні зуби, з’явився професор.

— Нік сказав мені, що ви хотіли б подивитися наші лабораторії. З величезним задоволенням особисто виконую ваше бажання.

— А я саме збирався вам дзвонити з цього приводу.

“Він прийшов, не чекаючи мого дзвінка, — подумав я, — він зробив це неспроста”.

Ми піднялися в ліфті на два поверхи, пройшли до ескалаторної доріжки, і вона повезла нас по довгому коридору мимо світлих панелей.

— Не заперечуєте, дорогенький, якщо ми трохи засмагнемо? А втім, заперечуйте не заперечуйте, а іншого шляху до наших крихіток немає. В цих панелях альгузинові лампи, тобто ультрафіолет у поєднанні із зі-промінням, щоб ми не привезли на собі непроханих гостей до наших ніжних мікробчиків. О, ви не уявляєте, наскільки вразливим й тендітним буває той чи інший вібріончик у пробірці, де сховатися йому нікуди. Однак випустіть його з пробірки, відчиніть двері в інше — призначене для нього — середовище, і він зразу зміниться. Стане могутнім, нездоланним. До речі кажучи, все живе, все життя таке, тендітне й непереможне, — хто-хто, а ми з вами знаємо про це, дорогий колего. Чи не так?

Ховрахові оченята-намистинки миттю посвітліли й глянули на мене з дитячою довірливістю.

— І зауважте собі, вони всі, наші мікробуленьки прекрасні, без класифікації і поділу. Кожен — диво досконалості. Це ж ми поділили їх на корисних і шкідливих, правда, собі на користь. А вони, бідолашні, не знають про класифікацію. Вони просто живуть і розвиваються, як і ми…

— Так, — сказав я, щоб не дати загаснути розмові, — вони просто живуть. Живе продовжує жити в живому і за рахунок живого.

— Саме так, дорогенький. Згідно нашого основного і непорушного закону природи.

Ми зійшли з ескалаторної доріжки перед дверима, на яких світилася цифра 6. Ховрах, шморгнувши носом і щось прошепотівши, підніс руку до світної цифри — і двері увійшли в стіну.

— Тут у нас всюди електричні замочки. Ключі до них — капілярні узори. Однак великі хитруни навчилися знімати відбитки пальчиків у тих, хто має допуск до “святої обителі” наших підопічних, виготовляти відбитки і таким чином підробляти “ключі”. Довелося ввести додаткові заходи безпеки. Тепер спеціальний пристрій відчиняє двері тоді, коли одночасно показуються відбитки пальців і промовляється пароль. Підробити це практично неможливо, дорогенький, принаймні поки що, тому ми можемо спати спокійненько.

Просторе приміщення лабораторії було так щільно заставлене приладами, що невикористаної площі не залишалось. У вмонтованих у стіни термостатах зберігалися сотні колб, чашок, пробірок з культурами мікробів. Мікроскопи, фотоапарати й кінокамери з’єднувались у добре продуману систему так, щоб об’єкт можна було роздивлятися в різних променях спектру і водночас — фотографувати. Повсюдно виднілися шафи, ультрацентрифуги, колонки для електрофорезу, пристрої для спектрального аналізу…

Я зупинився біля апарата, призначення якого для мене було незрозуміле.

— Найостанніша новинка, ІСЕУ — ідентифікуюча система електронних універсалів, — усміхнувся професор. — Автоматично проводить електрофорез, підрахунок часток і елементів, спектральний аналіз. А потім пізнавальний пристрій розподіляє за спектром, виділяє за кольором, показує їх на екрані і фіксує на стрічці. З допомогою цього пристрою вдається по випромінюванню абсолютно точно ідентифікувати білки, навіть гени…

Хвилювання збило у мене звичний ритм дихання, довелося зробити регулююче зусилля. Невже я зрештою знайшов те, що мені так необхідно? От справді, не знаєш, де знайдеш! Приховуючи хвилювання, я спитав:

— Можна мені ознайомитися зі схемою апарата?

— Звичайно, дорогенький! Можете і попрацювати на ньому. А тепер ходімо в іншу лабораторію. Там живуть собі і благоденствують чудові звірятка. Вони теж мікробчики, але вже на іншому ступені — в порівнянні з “велетнями”, котрі розкошують в оцих ось шафах. Вони перебувають на межі між живим і неживим. Ви, звичайно, зрозуміли, що я кажу про маляток-вірусів.

Вірусологічні лабораторії були тут обладнані за останнім словом техніки, і в кожній з них була ІСЕУ. Хода професора змінилася, стала пружистою і стрімкою. Він показував мені прилади, і його обличчя лисніло від задоволення, а ніздрі довгого великого носа роздувалися.

— Впевнений, що ви відчуваєте хвилювання дослідника. Адже в цій лабораторії ми перебуваємо, так би мовити, біля самих витоків життя. Тут починаються найтонші його відмінності, які, насмілюся стверджувати, призводять до гігантських наслідків. Два—три атоми відібрати, додати, змінити: всього-на-всього дві—три крихітні цеглинки — і життя змінює русло, тече в інший бік, набуває інших якостей, може зникнути або прибрати небувалої форми. Хіба це не чудово? Не дивовижно? Ось ви, медики, дивуєтесь, жахаєтесь: де взялася якась страхітлива вірусна пандемія? Ви винаходите засіб проти нового віруса, ви намагаєтесь догадатися, звідки він прийшов, щоб поставити заслони на шляху малятка, а воно спокійнісінько розвивається і збирає багатий врожай — мільйони й мільйони людських життів.

Професорові очі спалахнули, розширились, щоки вкрилися червоними жилками, губи тремтіли.

— Зараз я покажу вам зброю, перед якою всі гармати світу — ніщо.

Він підійшов до термостата і вийняв з нього дві пробірки.

— Ми беремо вірус, — він поводив першою пробіркою перед моїм носом, — і міняємо в його молекулі, яка складається з п’яти мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч атомів, усього три атоми фосфору. І що ж? Ми одержуємо суперубивцю. І однієї цієї пробірки, — він підняв над головою другу пробірку, — досить, щоб знищити сто мільйонів людей! Я наголошую — тільки людей. Лишаться міста, машини, засіяні ниви — все, що люди створили. Навіть корови зостануться мукати в своїх хлівах. Тільки тих, хто вирощував урожай і будував міста, не стане. Дивіться уважно! Він вставив обидві пробірки в ІСЕУ, покрутив верньєр. На екрані апарата з’явилися два промені. Один голубий, другий — темно-синій, майже чорний.

— Як бачите, апарат безпомилково їх розрізняє. Можливо, дорогенький, ми, люди, здатні наділяти своїми людськими якостями навіть прилади й машини. Ось і наш ІСЕУ — символіст, він зафарбував перший промінь у голубий колір, в один з кольорів життя і благоденства, а другий — у чорний колір смерті. І це, беруся стверджувати, відповідає дійсності!

Ніс Ховраха видовжився, руки жестикулювали:

— Дорогенький! Тут зібрані безцінні матеріали! ї тут розписано, яке малятко стає небезпечним лише після мутації, як воно може подіяти в залежності від віку людини, від генетичних особливостей, від рівня харчування. Вже сьогодні нам відомо чимало, а завтра з вашою допомогою…