Полювання на мустангів - Глушенок Дмитрий Иванович - Страница 11

І Маргет не дивувалася сьогоднішній присутності в Палаці зірок провідного спортивного коментатора. Тімонен незворушно дивився на кришталеву люстру, в якій дробилося сонячне проміння. Його очі також блищали — сумні і зволожені.

— Ти так уболіваєш за Чемпіона? — порушила мовчанку Маргет. — Шахи ж не футбол.

— Але й футбол не шахи. — Тімонен спромігся на посмішку. — Я завжди вболівав за Чемпіона, Маргет. Я бував на багатьох шахових змаганнях за його участю. Відколи він здобув звання найсильнішого, ні разу не програв. Та річ не в тім. Сьогодні він програє не людині, а роботові. Творінню людей.

— І ти вражений?

— Так, Маргет, я дуже вражений. О, даруй, як ти опинилася тут, серед затятих прихильників древньої гри? Випадково? З нудьги? З цікавості?

— Скажи, Тімонене, ти близько знаєш Чемпіона?

— Ні, я не належу до його друзів, але ставлюся до нього… Я зустрічався і розмовляв з ним лише кілька разів. Але то були зустрічі з людиною… — Журналіст не закінчив думку, і Маргет зрозуміла, що він намагається зараз кількома словами охарактеризувати людину, з якою довелося зустрічатися, і що це йому не вдається, що кількох слів тут буде, напевне ж, замало і їх не добрати так швидко, поспіхом.

— Я теж мала з ним зустріч. Одну. Проте тривалу. — Тімонен зацікавлено глянув на дівчину. — Я подорожувала з ним на судні. Тільки я не знала тоді, що він — Чемпіон…

Дівчина замовкла. Мовчав і Тімонен. Сонячні зайчики, розсіяні люстрою, мережили білу стіну. Маргет пригадалися море біля африканських берегів, сонячні блискітки на воді. Судно стояло на рейді. Тоді вони вдвох сиділи в кріслах-гойдалках на палубі — засмаглі, в широких панамах, і Маргет пустувала, мов дівча, пускаючи маленьким люстерком сонячні зайчики.

— Я не знала, що він Чемпіон. Ніхто з пасажирів не знав. У всякому разі, він ні в кого не викликав цікавості. Зате мене пізнавали. Я помічала навіть, як дехто розкривав журнал з моїми фотографіями і порівнював з оригіналом. Впевнювався, що не помилився і має щастя подорожувати з кінозіркою. І лише мій новий знайомий не здогадувався, хто я. Отож ми обоє були однаково обізнані стосовно одне одного. І виходило, що розмовляли про все і ніколи про власні успіхи, славу. Я радію цьому. Бо обізнаність обов’язково породила б упередженість, стриманість, а то й нещирість у стосунках між нами. Нам було добре, приємно обом, ми відчували це, і довга подорож не стомила нас.

В фойє з’явився адміністратор. На мить зупинився, але підійти не зважився і знову повернув до свого кабінету.

— А я завжди знав, з ким розмовляю, — сказав Тімонен. — Тільки від того моє ставлення до Чемпіона… — Маргет сьогодні вперше завважила, як важко репортер добирає точні слова. Хоча причиною може бути неприховане хвилювання. — Він — людина насамперед. Уособлення людини в людині, її прекрасний вияв. Він не просто шахіст. Своєю грою він утверджує людину. — Думки журналіста пульсували не в логічній послідовності, а збуджувались емоціями і від того не мали конкретності й чіткості. Все ж Маргет схопилася за останню фразу:

— Хіба Шаген не утверджує сили людського розуму? Адже робот — його безпосередній продукт, наслідок чи біс його знає що… — Маргет усміхнулася, бо й сама піймалася на тому, що абсолютно точне висловлювання — справа нелегка, особливо коли робляться висновки.

— Я боюся не впізнати людину, — сказав Тімонен. — Я боюся красенів шагенів, наділених блискучим розумом. Я боюся не помітити людину, якщо вона опиниться в товаристві шагенів, і відтак втратити її.

— Ти хочеш сказати, що ми можемо втратити себе, розчинитися серед шагенів… — Маргет уперто хотіла ввійти у світ думок і образів Тімонена, щоб розуміти його одразу, з півслова. Тімонен подобався їй. Тут, у фойє Палацу зірок, Маргет здалося, що їй починає відкриватися той, інший, справжній Тімонен. Тімонен людина, а не спортивний оглядач, талановитий репортер. — Певне, можемо, — відповіла собі Маргет. — Я вже тут, у рідному місті, дізналася, з ким мандрувала по океану. Допомогли величезні реклами з портретами Чемпіона і Шагена. Людини і робота. Симпатичний Шаген привертає увагу…

— І необізнані дівчата вагаються, кому віддати перевагу, — продовжив Тімонен, однак Маргет мовчки вибачила невдалий жарт, зрештою не розрахований на потіху.

— Ти маєш написати звіт про матч?

— Я не вмію писати некрологів. Цього разу моя газета обмежиться офіційним повідомленням. Але в пресі буде достатньо славослів’я на адресу електронного Шагена і здебільшого за підписами шагенів у журналістиці.

Подорожній сидів у затінку під пальмою, притулившись спиною до високого стовбура. Він довго креслив бамбуковою палицею півкола на сухій землі — відпочивав і розважався, а потім став прислухатися до розмови, що чулася з-за близької огорожі. Голоси дужчали, схоже, там розгорялася суперечка. Подорожній спроквола підвівся, накинув на палицю сплетені із міцної трави три невеликі торбинки й пішов туди, де наростав гамір. Суперечку вели троє — батько і двоє синів. Поява стороннього була несподіваною. Галас обірвався, як тільки чоловік шанобливо мовив найввічливіше вітання в Декані. Затим він попросив напитися, і батько звернувся до меншого сина:

— Чанда, наш гість хоче втамувати спрагу. Набери води і вгамуйся сам. Ашмака має досить гарних дівчат. А дочка вчорашніх ворогів не принесе щастя нашому роду.

Старий наблизився до подорожнього:

— Ти, бачу, не з тутешніх. Якщо стомився, заходь, спочинеш. Будеш гостем. Зготуємо їжу й нагодуємо. Хвала Вишну, багато рису вродило. Ну що зупинився? Старий Валлі Уллах справді дуже сердитий сьогодні, але гостей він завжди радо приймає. Сонце обігріває всю землю, але найдорожче — людське тепло.

— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.

— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.

Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.

— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.

— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий госте, — мовив Уллах. — Але спочатку ти мусиш сказати, звідки родом — з Декана, з Гупти?

— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.

— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?

— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.

— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?

Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.

— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.