Полювання на мустангів - Глушенок Дмитрий Иванович - Страница 17

— Ти знову цілими днями не виходитимеш з лабораторії? — запитав я Стася, гортаючи альбом з кольоровими фотографіями празьких вулиць.

— Є над чим подумати. Нові експерименти можуть забрати чимало часу, — відповів Стась.

— Жаль. Ти дуже обмежив себе у розвагах і відпочинку. В інституті — лабораторія, вдома — наукова література, знову лабораторія… Як компенсувати затрачену фізичну і розумову енергію? На скільки може вистачити тебе?

— Знаєш, мені не доводилося визначати власний потенціал. Працюю, бо працюється з задоволенням. Хоча, звичайно, наслідки можуть проявитися не лише в експериментах, — сказав Стась, дивлячись у вікно, за яким мерехтіли вечірні вогні.

— Давай поїдемо в гори, — запропонував я. Ця думка визрівала давно, і тому я вже припас для Стася вагомі аргументи. Стась мовчав, а я продовжував: — Ми старіємо. А для кожного віку — свої висоти. До Сіднея ти ще зможеш полетіти літаком, коли матимеш посивілі вуса і бороду. Тільки в гори тоді буде важко забратися. Навіть у невисокі. Навіть у Карпати. На Говерлу… Ми ж ніколи не були з тобою на Говерлі. Найвища вершина наших Карпат, яка поки що може бути доступною для нас. Поки що… Давай не втрачати можливості. Щоб ти колись в оточенні своїх молодих учнів міг сказати: “Знаєте, колеги, я у ваші літа не тільки вигрівався на чорноморських пляжах, а й долав гірські вершини”.

Стась обертається до мене, обличчя усміхнене:

— Це може бути так або інакше. Не виключено, що тоді кожен юнак вважатиме справою своєї честі і гідності побувати на Говерлі. Це буде як посвячення в зрілість. І якщо ми припізнилися з цим посвяченням, давай негайно виправляти помилку.

Швидко домовилися і швидко зібралися в дорогу. Нам пощастило: в Івано-Франківську навідалися до університетського товариша Сашка Шемета. Найбільше, чим зміг Сашко допомогти, — дістати на обласній турбазі справжню амуніцію альпіністів, у якій, мовляв, “можна сміливо дертися й на Джомолунгму”. Та ще поради його ми взяли до послуху, розділивши штурм Говерли на два етапи: спершу піднятися на полонину Пожежівську, заночувати там на метеостанції, а потім спробувати скорити Говерлу.

Яремча, Ворохта… Автобуси виконали свою місію, далі треба було покладатися на власні ноги. І ми пішли. Початок червня, спекотне сонце, рюкзаки, щоправда, неважкі, з найнеобхіднішими припасами. Та вага їх зростала, бо крутіше звивалася дорога, і вже на території Говерлянського лісництва літній чоловік у формі єгеря показав нам рукою: “Ото вона, Говерла. Здається, що близько. Але в обхід до неї… Правильно вирішили, найкраще заночувати на Пожежівській…”

Говерла підставляла сонцю засніжену щоку.

Гостинні хлопці з метеостанції влаштували нам гарний нічліг: окрема кімната з рокзладачками і транзистором. “Аби тільки погода не зіпсувала вам настрій”, — сказав молодий бородань, оглянувши надвечір прилади, звіривши якісь таблиці, записи спостережень. Як виявилося, він не хотів одразу засмучувати нас, бо зранку не стало сонця, гори ховалися у хмарах. Так продовжувалось до обіду. Потім сонце виглянуло, і ми зважились. “Не радимо, друзі, випробувати долю, — серйозно мовили метеорологи. — Негода в горах — велике нещастя для мандрівника”. Ми завагалися. Зрештою сказали: “Піднімемося лише на вершину вашої Пожежівської, щоб хоч одна гора була підкореною”. Справді, десь за півгодини ми досягли мети. Тільки ж так сліпуче світило сонце, так ніжно сяяла білизною засніжена щока Говерли зовсім неподалік, що ми не витримали, пішли…

Важка чорна хмара налягла вже на самісінькій вершині Говерли. Ми не змогли прочитати навіть автографів, що залишили наші попередники на величезному стовпі, встановленому у центрі. “Біда! — вигукнув Стась. — Спускаймося донизу!”

Ми збігали, скочувалися, спотикалися об каміння, щораз ризикуючи зламати ноги, впасти, розбитися. Град сік наші обличчя. Башлик штормівки не рятував… Дивом опинилися біля гряди з каміння велетенських розмірів, де відпочивали перед сходженням на гору. “Ховаймося в затишок!” — Стась, зігнувшись, пірнув у печеру.

Було темно. Чорний сніг, лавина граду закривали світ перед очима. Ми тулилися спинами до каміння, ще не усвідомлюючи до кінця, яка загроза чекає попереду. І тоді я знову почув: “Заворожи мені, волхве…” Що думав Стась у ці хвилини? Мабуть, те ж, що і я: скільки триватиме негода, який снігопад буде у горах, хто шукатиме нас, чи взагалі ми перенесемо холод і голод… Я потягся до кишені за сигаретами — все розмокло, сірники — теж.

— Ми залишилися без сірників, — повідомив я навіщось.

Про сигарети мовчав — Стась не курив.

— Без вогню буде зовсім зле, — сказав Стась. — Хоча що тут палитимеш — каміння ж не горить. — Не горить?! — раптом перепитав себе самого Стась. — Але дає вогонь!

Він нахилився і підняв із землі дві скалки. “Заворожи мені, волхве…” — повторив укотре і кресонув камінцями. Іскри сипонули, мов з бенгальського вогню. Здається, аж зашипіли на нашій одежі. Невеличка червона кулька злетіла вгору і пірнула між хмари. Ми ошелешено підвели голови — хмари згустилися і вже не пливли, а повзли по землі, по схилах у звори, в ущелини, в міжгір’я… А з високості пробивалося сонячне світло, і ми вже могли розгледіти обриси скель.

День швидко випогодився, заяснів. Ми ж ледве доходили тями. Що відбулося тут з нами? Що розігнало хмари? Стась тримав у руках дві сірі скалки, які породили кулю, подібну блискавці, потім сховав їх до кишені, і ми пішли, зворушені пригодою. На полонині виднілися антени метеостанції і силуети хлопців, які із неприхованою радістю зустрінуть нас: “Прилади не передбачали такої раптової зміни погоди. Ви змусили нас похвилюватися”.

Розповісти їм про загадковий випадок? Не повірять, сприймуть за жарт. І ніхто не повірить… Ми вирішили мовчати. А Стась затявся доскіпуватися істини в нових дослідах, експериментах. Два камінці були вивчені ним в усіх можливих фізичних законах і явищах. Ніякого наслідку. Він щороку виїздив із ними (і з різноманітними приладами) в гори. Туди ж, до Говерли. Вертався ні з чим. І тепер ми вдвох сподіваємося на відтворення тієї ж ситуації. Якщо знову буде чорний сніг, град…

Уже засинаючи, я ловлю себе на думці, що хочу довірити таємницю двом моїм дев’ятикласникам, з якими був на фізичній олімпіаді. Звичайно, з дозволу Стася.

“Заворожи мені, волхве…”

ЗМІСТ

Полювання на мустангів. Повість

Вічний шах

Даринія

“Заворожи мені, волхве…”