Полювання на мустангів - Глушенок Дмитрий Иванович - Страница 4

Андрій Степанович з напівзаплющеними очима сидів на лаві під каштанами і, здається, не помічав, як тіні перетворюються в сутінки. Згадка про космічну гравітацію одразу ж повернула його до польоту “Беркута”. Вчені світу вже були одностайними у поглядах на природу й зміни космічної гравітації. Проте випадок з польотом “Сфінкса” до планети Надія, виявлення гальмівного пояса Стрефорда переплутали всі попередні передбачення. “Тепер екзамен тримає “Беркут”. І немає цілковитої певності, що пояс вдасться перетнути. Можливо, ще буде не одна спроба. Чим більше вірогідної інформації одержимо тут, на Землі, тим впевненіше чекатимемо нового успіху в космосі. Треба, каже Саврюк, вірити в успіх. Треба. Попри вагання і сумніви. І на зустріч з матір’ю Стрефорда треба прийти оптимістом. Доля її сина, доля її самої переплітається з долею наших астронавтів, з долею їхніх матерів, рідних, друзів. Це доля мужніх людей”, — погоджувався сам з собою Яремчук, рушаючи навпрошки через невеликий сквер. Невдовзі зупинився перед під’їздом Житників. Востаннє він був тут до польоту “Беркута”.

Двері відчинив Василько. Яремчук почув, як Іванна говорила англійською мовою місіс Стрефорд про його прихід. І директор інституту ступив до кімнати зі звичним вітанням.

— Я порушила домовленість, — усміхнулася місіс Стрефорд. — Мала вільний час і прийшла раніше. На щастя, місіс Іванна була вдома. Що повідомляють ваші космонавти, містере Яремчук? Яке в них самопочуття?

— Відмінне, місіс Стрефорд.

— То добре. Самопочуття повинно бути добре. Чи можна й від мене їх привітати?

— Передамо з великою радістю.

— Ви були на виставці Іванни? Чудові картини. Іванна — скромна художниця. І дуже люб’язна. Дарує картину, яка мені найбільше подобається. Мій син не намалював такої картини, але, мабуть, збирався намалювати… Картина зветься “Осінній ліс”. Наша остання прогулянка з сином була теж до осіннього лісу…

Місіс Стрефорд квапливо вийняла білу хустинку з невеликої сумочки, вибачливо посміхнулася:

— Це було так давно, так давно. Відтоді ми втратили сина…

Івана підвелася з крісла, запитально, не розуміючи, глянула на Яремчука. Андрія Степановича теж здивували а чи насторожили слова гості. Запала пауза. Місіс Стрефорд, напевно, відчула, що її відвертість збентежила співрозмовників. І вона квапно додала:

— Так, так. Ми втратили сина задовго до польоту “Сфінкса”…

Але далі жінка вже не могла стриматися, прикрила хусточкою обличчя. Іванна подала їй склянку з водою, лагідно умовляла заспокоїтися. Зрештою місіс Стрефорд вдалося опанувати себе.

— Я не сподівалася, що тут, у вашій країні, з перших днів мною заволодіють спомини. Я стільки пережила, в моєму минулому стільки гіркоти, болю, розпачу… Я б хотіла забуття. Тільки воно не приходить, а натомість з’являються спомини. Я відвідала виставку місіс Іванни і знову — вже вкотре! — збагнула, що моє материнство закінчилося після тієї прогулянки до лісу. Закінчилася моя радість, мій спокій. І вже багато літ мене не полишають душевні муки… Я — ваша гостя, я не хочу додавати вам прикрощів, але чи можна зарадити материнському горю, вилікувати материнське серце? Я розповім вам сумну історію, якщо у вас є бажання слухати, якщо у вас є терпіння… Мені треба розповісти про те, що гнітить мене і висить тягарем. Я не чекаю полегшення, бо не сповідуюсь у храмі. Людське горе зрозуміють тільки люди. Тільки люди…

Наша невелика ферма дісталася у спадщину моєму чоловікові Петерові Стрефорду. І він, і я любили працювати. Ми мріяли про гарне господарство, про велику сім’ю, хотіли стати не останньою родиною в штаті. Коли обоє молоді і дужі, все здається досяжним. Ми раділи всьому, що вдавалося здобути своїми руками. Але ніщо не могло порівнятися з тим великим щастям, коли я народила сина. Петер мало не втратив голову. Він не випускав із рук маленького Джона, а коли той засинав, брав мене на руки і кружляв, кружляв по кімнаті… Отже, нам усе вдавалося, жилося легко. Найтяжча робота не виснажувала. Однак щастя не може бути безконечним. Я тяжко захворіла, довго після операції перебувала в лікарні, потім мені й чоловікові з сумом сказали: “На жаль, дітей у вас більше не буде”. За час моєї хвороби Петер помітно схуд, навіть шкіра на обличчі втратила смаглявість. Від звістки лікаря він страшенно зблід, міцно стиснувши губи. Поверталися додому, не обмовившись жодним словом.

Минуло немало часу, поки наше життя знову стало нагадувати попереднє. До Петера повертався гарний настрій, іноді він жартував так само весело, як і раніше. Якось, піднявши Джона аж до стелі, мовив: “Тепер наша висота — Джон. Поки що ми стоїмо біля її підніжжя. Рости швидше, синку”. І син ріс на радість батькам. Ми догоджали йому, навіть потурали в усьому, але він не був примхливим. Умів бавитися й сам, знаходити розвагу, коли я і Петер чомусь не могли зайнятися ним. Потім Джон пішов до школи. Перше зауваження вчителя стосувалося його неуважності на уроках. Іноді він навіть не чув, що вчитель називає його прізвище. Про здібності судити було важко — Джон учився не гірше більшості ровесників. Удруге нас викликали до школи, коли в зошитах поруч з виконаним завданням почали з’являтися малюнки — звичайні дитячі малюнки. Ми з Петером не побачили в цьому великого лиха. Трохи посварили сина, а щоб він не псував зошит, купили альбом і фарби. Хлопець був дуже задоволений. Проте наші клопоти не припинилися, стурбованість не стала меншою. Джон просиджував за альбомом, забуваючи про уроки. Або взагалі тікав з будинку і повертався додому аж увечері. Ми не звикли лаяти сина, тим паче бити. Все ж Петер був змушений поговорити з ним серйозно. Джон, похнюпившись, мовчки вислухав батькові докори. Коли ж ліг спати, ми розгорнули альбом. Боже мій! Ми заворожено розглядали кожен малюнок, пізнавали знайомі пейзажі. Аж усміхалися соняшники на городі, здається, пахло сіно в копицях, вивершених мною і Петером. Річка, ліс, кукурудзяні плантації — все промінилося ніжними кольорами, не яскравими, а чистими, вдало підібраними. Картини мовби засвідчували справжню красу природи, красу, якої ми не помічали за роботою або не вміли помічати. До опівночі ми розглядали синів альбом і не могли дотямити, що скажемо Джонові завтра. Переконувати ще раз у необхідності вчитися в школі, доводити, що надмірне захоплення малюванням завдає шкоди, що треба вміти розпоряджатися своїм часом? Уранці ми не поверталися до такої розмови. Джон, як нічого не трапилося, зібрав портфель, погодував риб в акваріумі і, з посмішкою кинувши “гуд бай”, вийшов з кімнати. Крізь вікно ми спостерігали, як він вивів із сарая велосипед, рукою прокрутив педалі і, прив’язавши портфель до багажника, легко скочив на сідло. Правду кажучи, ми трохи здивувалися, що альбом і фарби залишилися на столі. Раніше він їх теж клав до портфеля, бо, повертаючись зі школи, часто звертав з дороги і аж до вечора продовжував малювати. Того дня він був дома зарання. Швидко приготував уроки і, дізнавшись, що батько лагодить водопровід, напросився допомагати.

Наступної неділі д. о нас несподГвано завітав Петерів дядько — власник фешенебельного готелю в штаті Північна Кароліна. Коли ми залишилися втрьох — Джон пішов купатися, — Петер поділився з дядьком своєю турботою про сина, показав йому альбом з малюнками. “Вправно, дуже вправно, — похвалив той. — Тільки звідки в хлопця така сентиментальність? Я ж знаю вас як людей ділових, хазяйновитих. Дитина ніби й не ваша. Гадаю, непокоїтися немає підстав. У такому віці малює багато дітей: хто гірше, хто краще. Хлопець він, по всьому видно, тямущий. А причина неуважності на уроках відома: у нього перед очима стоять оці пейзажі. Та й тут біди немає, хоч може бути. Батьки ви гарні, сина дуже жалієте, але педагоги нікудишні. Вам треба виростити не хлюпика, а майбутнього фермера. Привчайте його любити господарство! Привчайте його працювати, щоб він полюбив не тільки соняшники з бджолами на золотих пелюстках, а й соняшникове насіння, з якого виробляють олію. Щоб він більше умів радіти не травам, а горам буряків і картоплі на осінньому полі! Тільки тоді Джон буде вашою дитиною, вашим сином”.