Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 11

— Далі щось про залізну корову Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А ще далі, то й взагалі якийсь безглуздий набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробці. Оце так!

— Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно ступивши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Соломона, у Тамерлана, у кількох європейських правителів, однак ніхто не зміг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, передаючи їх тому, хто запопав його, цей камінь водночас вимагає від свого власника дотримання високих космічних заповітів.

— Яких?

— Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби таке, чого не відаю. Це несправедливо! — Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак прощатися. Але Іван Кирилович потягнувся до чайника, який тримав у руці лама.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.

— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони! — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її на столі не виявилось, і лама підсунув гостеві вазочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Мораль зовнішнього контролю не потребує… Отож все правильно з тим каменем. До речі, який він на вигляд?

— Завдовжки з п’ятий палець, сірий полиск, схожий на засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду…

Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися тут трохи відпочити, розібрати зразки породи й підгодувати коней, втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи; тоді ніби наближалася химерна споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, ставало чути звуки коротких молитов, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. Вважалося, що саме в них переселяються душі померлих буддійських монахів… Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, однак Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами жартувати не варт.

Уже надвечір він вивинувся з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою.

Впокорені призахідним сонцем, на скелі лягли довгі, схожі на пірчасті хмари тіні, й не знати було, де кінчаються гори, а де починається небо: все оповивали однакові бузкові барви, густі до чорного у видолинках. При бентежному багряному освітленні квіти саранки здавались аж розпеченими, а сині маки несподівано вибляклими, схожими на сивуваті випари. Йшлося напрочуд легко й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися немає потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши межу поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився.

Стояла неймовірна тиша, тиша із снів; здавалося, у ній можна було плисти, як у морській воді, варто лише ступити на карниз і вільно розкинути руки…

Щось змінилося довкіл, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуться ніздрі, по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу залягала темрява. На спині в коня щось гостро висявало, ніби він ніс на собі найпершу вечірню зірку.

Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до казкового видива, коли ж повернувші то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо.

Примарилось…

Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по вїікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, кудою зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко. озвалося на ті страждання, і він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було, як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш — і врешті гаряче!.. Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не звернену скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння? Скарга самого життя, невіддільного від болю…

Та ось нарешті… У вузьку щілину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, бився і бився, знесилюючись з кожною хвилиною.

Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця.

Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сивим полиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здавався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.

Під ним вирувала прірва, всмоктуючи в себе, затягуючи на дно; щоб не запаморочилось у голові, хлопець заплющив очі й, зібравши всю свою волю, наказав собі бути спокійним. Коли розплющився, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом і спокоєм. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп.

Він дістав птаха. Потримав у руках маленьку грудочку життя, відчуваючи, як під пальцями б’ється наполохане серце; голуб принишк, ніби дослухаючись до людського тепла. Обережно відступивши від небезпечного місця, поклав його на траву. «Не очуняє — заберу з собою». Але птах свічкою щугнув угору, і тиша зразу згасила фурчання його крил.

Уже спустившись донизу, хлопець пожалкував, що не взяв на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, який залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу, змітаючи все, що відмежовувало від світу, що заважало злитись із його барвами та розчинитись у звуках…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячн гостей за поріг, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі велику силу й дає багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж справді, що я спроможний — порошинка у грі космічних сил. Самі думайте, як зберегти неоцінний скарб, інакше…

— Не відставать — наказав уже знизу Іван Кирилович. — Бо ніч надходить.

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлись іскринки, відкндаючи мерехтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі подолали разом чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце:

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є.