Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 16

Хлопець не відповів, бо вслухався в дощ. Дощ шерхотів, шеберхав, шемрав у листі різних дерев, поміж сузір’ями плодів і квітів.

ДЯДЬКОВІ СПАДКОЄМЦІ

Віктора ніхто не викликав на похорон дядька, і коротенький лист, схожий на доповідну записку, був для нього тяжкою несподіванкою: «Як ти вже знаєш, Геннадій Федорович помер, і 17.ІІІ його поховано. Запрошую тебе на 5–6 квітня приїхати до нас у питанні спадку».

«Як ти вже знаєш…»

Від записки двоюрідного брата Олександра війнуло крижаним холодом, й те відчуття було таким прикрим, що на якийсь час притлумило навіть біль втрати. Дивно, бо Віктор давно вже не мав на Олександра ні гніву, яі образи — не міг позбутися тільки жалю, що не вдалося на все життя зберегти любов і ніжність, запаси яких у дитинстві здавались невичерпними.

«Чи ж усім було що зберігати? — подумав Віктор, розгладжуючи на колінах аркуш цупкого, блискучого паперу з дрібненькими низочками слів. — Хіба ти знаєш, що чаїлося в чужій душі? Що, власне, сталося? Одного дня Олександр дав мені зрозуміти, що не хоче підтримувати зі мною стосунки — так собі, без видимої причини, мабуть, я був для нього не досить цікавим. Як кажуть у таких випадках, бог йому суддя».

— Що ж, їдь, — мовила дружина, коли він показав їй листа. — Кривдно, звичайно, що тобі не повідомили про похорон, але, гадаю, це не причина, щоб не їхати. Хтозна, як їм велося…

— Ти, може, сподіваєшся розбагатіти?

— За кого ти мене маєш?

— Вибач. Жартую…

Поїхати йому хотілося й самому. Побачити, можливо, востаннє будинок дядька Геннадія, мушлі й колекції метеликів у його кабінеті, які в дитинстві так бентежили уяву; зустрітися з двоюрідними сестрами та братом. Як же не до ладу склалися між ними стосунки, а так колись дружили, такі щасливі були вкупі… Все Олександр. «А може, щось і з’ясується, може, дійдемо згоди хоч тепер? Ні, треба їхати».

Спогади про дядька Геннадія перейняли його в електричці, яка тепер ходила від районного містечка до селища, й були вони знову ж таки чомусь не сумні, як належало, а світлі та безжурні — до непристойності безжурні для людини, котра, не попрощавшись з померлим, збирається ділити спадок. З чого б то, чоловіче? Таке відчував лише в дитинстві, коли автобусом чи попутною машиною добирався до дядька Гени на канікули, То ж у дитинстві, а зараз до чого такі настрої? Коли дорослим знаходиш загублену колись улюблену іграшку — м’ячик чи дзигу, — то це не означає, що нею пристойно бавитись. На все свій час.

«А чого там соромитись! — раптом збунтувався проти власної ніяковості Віктор. — Дядько Геннадій був сонцем нашого дитинства, добрим чарівником, що прагнув обдарувати радістю дітей, які лишились без батьків. Він — у меніг доки я живий, він також житиме й зогріватиме своєю добротою. Чого соромитись? Дядько Геннадій— це наша радість, й іншим він не може бути в моїй пам’яті. Хотів би я, щоб по мені лишився такий слід… Одне справді погано — мало ми зналися останніми роками. Все Олександр…»

У домі дядька Гени, що за тодішніми людськими статками здавався палацом (аж п’ять кімнат з верандою), їх збиралося четверо: «природжена балерина» Олечка, мовчазна й вже тоді надміру велика Оксана, розважливий, як і годилося найстаршому, Олександр та він, Віктор, — маленький селючок, що приїздив із полотняною торбиною, куди мати спакувала таку-сяку вдягачку. «Ти ж сам за собою стеж, не допускай, щоб тітка Гелена для тебе прала, вона й так…» — шепотіла палко.

І як же весело було їм гасати по луках, що починалися зразу за будинком, поратись у городі, спати покотом на старому килимі, вистеленому смугастими ряденцями…

Та найкраще було прокинутись від дотику тоненького промінчика до щоки — пробивався у вічко, просвердлене в ставнях, які неодмінно затуляли на ніч, — і босоніж, у самих трусиках прослизнути до дядькового кабінету. й зачаїтися в кутку.

Помітивши малого зухвальця, дядько грізно гудів:

— Ти чого вдерся без дозволу, такий-сякий?

А очі в дядька Геннадія сміялися, та й все обличчя промовляло, що його тішить мовчазний захват племінника. Ще б пак! З власного досвіду Вітько знав, що розділена. любов до чогось стає вдвічі солодшою, а в тому, що дядько любив таємничу свою роботу, він сумніву не мав.

Та й взагалі, вони чудово розуміли один одного. Це Віктор відчував з того, що дядько частенько брав його до себе на руки і, притулившись щокою, казав: «Ех, хлопче, які є на світі розкішні речі! В Таджикистані, уяви собі, живуть смагляві й чорноокі люди, а в самих Памірських горах — із синіми чи зеленими очима. Чому? Еге ж цікаво? Блакитноокі живуть і в Тібеті, німці твердять, що то нащадки аріїв, а наш Вавілов… Та вже ж про аріїв — то вигадки, шкідливі вигадки, бо блакитні очі дає рецесивний ген, відкинутий на периферію. Ох, хлопче, що я тобі кажу? Воно ж ще не для тебе. І потім — кому те все тепер потрібне? Біда, біда…»

І справді, навіщо він це розповідав десятилітньому хлопчині — він, антропогенетик І мандрівник, якого в часи лисенківщини змусили зректися своїх наукових робіт? Був надто самотній віч-на-віч із зрадою самого себе та ностальгією по життю, яке безнадійно втратив після горезвісної сесії ВАСГНІЛ? Чи прагнув знайти наступника, бо вірив, що колись генетика вийде з глухого кута, куди її загнали темні душі?

«О, це несправедливо і неправильно, що дядько обрав саме Олександра і врешті на ньому зосередився, — думав Віктор. — Він не був ні кмітливішим, ні розумнішим за мене, а просто старшим. На цілих два роки, й вже тоді добре знав, чого хотів… шкода, що дядько Гена не здогадався, чого насправді хотів уже тоді мій брат у перших. Він би не торував йому такі фанатично дорогу до науки. Що вони мали спільного?» Бо дядько Гена був не такий, як усі. У нього в кабінеті замість дверей висіло барвисте запинало з яскравими асиметричними візерунками, замість меблів уздовж, стін дерев’яні стелажі, де містились мушлі та гілочки коралів; на стінах — колекції засушених метеликів. За барвистим запиналом ховався світ, зовсім не схожий на той, у якому жили інші люди, й за кожною річчю вгадувалася цікава пригода. Кутасті райдужні візерунки були скрізь: на плетених кошиках, де зберігалося різне потрібне дядькові приладдя, на маленьких вовняних килимчиках, просто на аркушах паперу — їх дядько, замислившись, і сам не помічав, як розмальовував.

— Це індіанські орнаменти, — пояснював він. — Ними розцяцьковують побутові речі тільки в одному місці на землі — в глибинах Анд. Там ростуть густі-густі ліси, дуже схожі на ті, що в нас. Я там збирав гриби… і я і б багато дав, аби дізнатися про тамтешній склад грунту й взагалі… Ой, хлопче, мене туди вже ніколи не пустять. Довіри я не заслуговую…

— Це там, де блакитноокі люди? — спитав Віктор.

— А звідки ти знаєш? Я особисто не бачив блакитнооких, а шукав… Чув про таких, було!

— Гори — то й люди з блакитними очима. Як на Памірі.

— Ти вмієш, малий, робити логічні висновки. Це добре.

Одного разу, прослизнувши своїм звичаєм у куток; поміж канапою і книжковою поличкою, Віктор побачив на підвіконні маленький слоїк із темним порошком, закритий корком, і поряд склянку, до половини наповнену якоюсь рідиною рожево-брунатного кольору. Сидячи спиною до входу, дядько читав і, здається, справді не помітив племінника; Вітько понюхав рідину — вона ледь пахла чаєм, потім зробив обережний ковток. Смаку неї відчув ніякого.

А вночі на нього наринули сліпучо-яскраві барви, що злились в асиметричні візерунки; дядькове запинало гойдалося перед очима, і світ, що вгадувався за ним, був сповнений пекучих таємниць.

— Що з тобою? — спитав дядько вранці, коли Вікторова рука ніби сама собою почала малювати орнаменти, які ще й досі плинули в нього перед очима. — Звідки це в тебе?