Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 28

Черговий оператор, котрий сидів на пульті, що стжив за кварталом з умовною назвою ВВ-3— саме там жив Джільберт, — відірвався від екрана, де кривлялася й витанцьовувала якась потворна тварюка.

— Нічого не розумію! Заледве не в половини міста в думках — біла мавпа. Що б це означало? Масове божевілля, чи що?

— Біла мавпа — це з притчі про Ходжу Насреддіна, — сказав його напарник. — Цей хитрюга наказав присутнім не думати про білу мавпу, й саме тому вона всім марилася. Така вже властивість людського розуму, щоі саме про заборонене й неможливо не думати. Чесно кажучи, я й сам ще не все розумію, але… здогадуюсь, що це своєрідний шифр, що нам навмисне підставляють перший план розумової діяльності, заповнюючи його всілякими дурницями, аби в такий спосіб заховатися з чимось суттєвішим. Схоже на те, що наші спостереження втрачають сенс.

— То що ж це буде?

— Доведеться копати глибше. Недаремно ж наше Управління розширює штати.

БУДИНОК НАД ОЗЕРОМ

Востаннє Максим одвідував ще старе приміщення Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, а тому здивувався, наскільки нове просторіше й пишніше: установа, з усього видно, процвітала. Глянувши на запрошення (фірмовий бланк прикрашали традиційні троянди), прочитав: другий поверх, ліве крило, 39-й кабінет.

Він піднімався туди блакитними східцями, вкритими бежевими килимами, повз пальми, акваріуми з рибками й репродукції картин, які зображували любовні сцени: розкішні, виповнені життєвої снаги тіла, покірливість і ніжність на жіночих обличчях, лагідна стишеність на обличчях чоловіків, — торжество миті, що, пролинувши, полишає тугу по чомусь такому ж яскравому, але тривкішому, по миті, яка тривала б ціле життя. Чи ж може таке бути? Щодо цього Максим мав тверді переконання, вони були його особистим ділом, і втручатися в» нього він нікому не збирався дозволяти.

Інакше думали ті, хто його сюди викликав: двоє непевного віку чоловіків з бездоганними стрижками і в бірюзово-золотавому одязі, що мав репрезентувати їх як жерців щастя.

— Вам тридцять три роки. Чому ви не одружуєтесь? — не відриваючи рожевого олівця від паперу, де малював троянди, спитав один з них.

«Не лізьте, куди вас не просять», — крутилося в Максима на язиці, але так він відповів минулого разу, й це \ скінчилося штрафом за порушення громадської етики. Зараз був не при грошах, а тому вирішив поощадити на: гонорі; ледь усміхаючись, Максим мовчки чекав, що далі буде. Мовчали й ті двоє, витримуючи належну паузу. Врешті другий лагідно мовив:

— Коли б ви народилися слабачком чи з неповноцінними генами, хіба ж ми мали б до вас якісь претензії? Навпаки! Не одружуєтесь, то й не треба: принаймні не і передасте свої вади нащадкам. Але ж за всіма показниками ви чудовий представник людського роду, суспільство тримає таких на особливому контролі. Ви не маєте права систематично відкидати наші рекомендації! Сама природа вам цього не дозволяє. Погляньте на себе в дзеркало! Та ви ж Прекрасний Принц із казки…

— Я не зустрів Попелюшки, — буркнув Максим.

— Знову своєї! — розвів руками перший чоловік. — Таж вам скільки пояснювали, що ви її не зустрінете, не можете зустріти, бо ваші біологічні поля гостроіндивідуальні.

— Поля всіх людей загострено індивідуальні, — вкрадливо підхопив розмову другий. — Серед них просто не може трапитись двох ідентичних, як не зустрічаються два однакових відбитки пальців.

— Не варто вдаватися в теорію, — урвав його перший, чоловік. — Не забуваймо, що за показниками комп’ютерного екзаменатора коефіцієнт розумового потенціалу нашого гостя набагато вищий від норми, хоча з огляду на його поведінку з цим погодитись важко.

— Не ображайтесь на нас, — попросив другий. — Ми; вам бажаємо добра.

Максим потягнувся до олівця, що лежав на столі. Йому й самому захотілося щось намалювати: наприклад, чортика, котрий показує довгий ніс… Вгадавши його бажання, перший чоловік заховав стос паперу в шухляду столу, а другий люб’язно простягнув один аркушик.

Гра почалася. Стара, як світ, гра, де двоє перепасовують один одному третього, мов м’ячик; один з них Добрий, а другий — Розсерджений.

Розсерджений сказав:

— Егоїсти! Вони, бач, прагнуть високої любові, й не хочуть розуміти, що наипрекрасніше в колективному людському досвіді — обов’язок. Обов’язок у належному віці створити сім’ю, народити дітей, щоб потім мати приємність клопотатися біля них, ставити їх на ноги, виводити в люди… Хто ти без цього? Пустоцвіт! Не тільки штрафувати — в тюрму таких саджати треба!

— Та навіщо? — всміхнувся Добрий. — Адже й бев примусових санкцій усе складається чудово. Ти вибираєш гарну дівчину із оптимальним для подружнього життя підсумковим біологічним полем, з корисним для твого здоров’я тепловим та акустичним випромінюванням. На те ми тут і сидимо, щоб полегшити людям таке відповідальне завдання… Ти офіційно оголошуєш її своєю нареченою, ви скільки завгодно слухаєте солов’їв, зітхаєте при місяці й цілуєтесь під кущами жимолості й бузку. Романтика! Вічна романтика. Хто проти неї? А потім, логічно, святкуєте весілля. І… заживаєте щастя!

— А коли не заживаємо? А коли життя перетворюється на пекло, як у мого друга, котрий взяв шлюб за вашими рекомендаціями? Дружина гризе його день у день, бо розчарована, бо їй пообіцяли цілковите благоденство з чоловіком, в якого біологічне поле пульсує на максимально можливій межі енергетичної наснаги, а тому він здатен забезпечити всі блага, про які тільки може мріяти жінка. А мій приятель…

— Ваш приятель — мерзенний себелюб! — вніс ясність Розсерджений. — У нього й справді щастя по вінця, та він надто невдячний, щоб оцінити його. А от хай стане на іншу точку зору…

— Уже ставав. З усіх боків оцінював своє щастя. Тільки дружина теж стоїть на своєму: забезпеч їй до дня народження манто із чорнобурок і старовинну камею…

— А вдовольнити бажання коханої, хіба ж’ не щастя? — звів брови Добрий.

— Яка там до біса вона кохана! У мого приятеля від її акустичних полів хронічний спазм у п’ятах.

— Штраф! — сказав Розсерджений, а Добрий тактовно відвернувся.

Якийсь час усі мовчали, й Максим устиг вигнути чортикові стан, повернувши його тим місцем, яке прийнято цнотливо прикривати хвостом. Він би охоче пішов з цієї сповненої магнолієвих пахощів кімнати, коли б не знав, що ажурна шторка над дверима може впасти й перетворитись на непереборну перешкоду, та й взагалі в цій елегантній установі трапляються всілякі несподіванки для тих, хто має зухвалість уперто додержуватись хибної думки про те, що він не створений для сімейного блаженства. Йшлося ж бо про поганий приклад для молодших, а такий гріх нікому не прощається.

Отож Максим забезпечував чортика казаном із грішниками, терпляче дочікуючись продовження розмови. Ць®го разу ініціативу виявив Добрий:

— О, я розумію: всіх нас чарує міф про андрогінів — мрія знайти людину, чиє біологічне поле повторило б твоє власне, як права рукавичка ліву. Знайти дзеркального двійника твого власного «я». Ну так, тоді взаємодія злитих воєдино ідентичних за своєю суттю полів стає джерелом потужної енергії — вік подружжя незмірно подовжується, можливі й інші суперефекти, поки що не вивчені. Моя дисертація…

— Облиш нарешті свою дисертаціюі — сказав Розсерджений. — Вона в тебе висмоктана з пальця. Ти маєш бодай один випадок отих самих «зведених до пари рукавичок»? Ні! Для цього як мінімум треба вивчити поля у половини жителів земної кулі, а ми поки що таких можливостей не маємо. Та й навіщо це? Велика втіха дізнатися, що твій дзеркальний двійник живе в Африці, в якому-небудь племені тумба-юмба, бігає в спідничці з пальмового луб’я і встромляє в ніс ручку від порцелянової чашки! Спасибі за таку знахідку! Нормальному чоловікові потрібна освічена дівчина з порядної сім’ї, без ексцентричних витівок і всіляких там претензій. Суспільство теж зацікавлене, щоб одружувались з такими. А тому з науковою амурологією рахуються. На основі наших рекомендацій уже розроблено інструкції щодо впорядкування шлюбних контактів та особистого життя кожного громадянина, і — будьте певні! — скоро вони набудуть чинності закону. Тоді ми знайдемо управу на всіх упертюхів.