Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 30

«Облиш. Мені під дев’яносто».

«Звичайно, це невесело, але в цьому дещо є. Принаймні я знатиму, яким стану через півстоліття… Що таке наше тіло, зрештою? Це як одяг, він скоро зношується, та, на щастя, ми зовсім не те, що наше тіло».

«Але воно диктує свої закони, і дітися від цього нікуди. Ох, пізно! Іване-царенку, Іване-царенку, я надто довго чекала тебе, і жаб’яча шкірка навіки до мене приросла — її не знімуть ніякі чари».

«Ну що ж… Але під жаб’ячою шкіркою ти все одно моя царівна, і я не буду тебе соромитись, бо знаю, хто ти є».

Вона усміхається й хитає головою, її похила постать у кріслі-гойдалці поймається туманом…

«Маріє, ти на піввіку старша за мене, але ти не відаєш того, що знаю я: ніколи й ні з ким мені не буде щастя, навіть чекання й надії, в яких ти прожила своє життя, мені не суджено. А тому дозволь укрити твої ноги пледом І давай у парі посидимо в промінні призахідного сонця. Оце і все, що нам лишилося, й, можливо, я трохи пожалкую, що мені не стільки років, як тобі, й що ми з різних кінців життя вступаємо у мить, яку найбільше любимо. У мить, коли сідає сонце.

Побудь зі мною, Маріє Онко, стільки, скільки тобі судилося ще бути. Ти надто довго була самотньою…»

До будинку в лісовому квадраті М-713 Максим дістався надвечір. Оранжеве сяєво курилося в посадках молодої сосни, і, хоч ніде не було видно второваних доріжок, ледь уловимі ознаки свідчили про близькість людського житла: нещодавно зрізаний травнений боровик, слід маленької ніжки на прибитій нічним дощем кротовині, загублена намистина, що ніжно голубіла в траві. За стіною глиці, сріблястої від павутиння, пахло душнуватою вологістю; розсунувши важкі гілки, Максим побачив поросле лататтям озеро.

На його березі затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: виткі жовті троянди, що, мабуть, росли в горщику на балконі, тягнулися до самого даху, чіпляючись за вкриту старезним мохом дранку. У дротяній клітці, схожій на маленький палац, виспівувала канарка.

Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях, і (ну, це було зовсім несподівано!) маленьке господарство, любовно влаштоване під крислатою вербою, — барвистий ляльковий посуд, на дерев’яній таці — пиріжки з піску, які мали спожити чотири пластикові красуні, вбрані в невибагливий одяг, явно пошитий дитячими руками. Одну з них Максим узяв у руки, і його перейняло відчуття спогаду, невиразного, але гострого, як опік.

«Це ніби спогад про майбутнє, — подумав він. — Тільки невже воно й справді буде в мене таким? Хоч би и через півстоліття…»

Трійця гарненьких дівчат, сміючись, оточила Максима:

— От іще один жених до нас прибився! Вероніко, це твій? Зізнавайся.

Вероніка стояла неподалік з украй незалежним виглядом, і лише з того, як вона тріпала кінчик пухнастої коси, було видно, що кпини подруг її зачіпали. Максим не без цікавості зазирнув у вузькі, з припухлими повіками очі дівчини й спитав Марію Онку.

— Я Онка, — озвалася жінка, що вийшла з хлівця, несучи накрите полотнинкою відерце. — Ви любите козяче молоко? Справжнє. Ми всі тут п’ємо його тричі на день із суницями, й ніякий лікар нікому не потрібний. Дітиська назбирали їх повний кошик, залишили нам і побігли. Цього разу їх вдалося випровадити без сліз…

Вона зняла білу панаму, труснувши пишним, коротко підстриженим волоссям, і відрекомендувала Максимові дівчат, швидко, ніби грала в лічилочку:

— Ось Гелена, вона вміє лікувати всіляку звірину й така добра, що навіть чорні лелеки від неї не ховаються. Це Юлія, наша поетеса, а ще має напрочуд легку руку — якщо кине в грунт зерно, то воно дасть чудовий урожай. Сусіди люблять, коли вона вертається додому їхніми городами, бо все тоді цвіте… А ця, маленька та делікатна, — Ольга, вона посадить авієтку хоч би й на квітку ромашки, такий з неї вправний пілот. Літає на ній до занедбаних містечок збирати старовинні вишивки.

— Завидні наречені, — мовив Максим, підіграючи дівочим жартам, але Марія Онка з викликом звела брови:

— Біологічні поля у всіх трьох дуже своєрідні: альфа-зубець у них надто високий, а гамма-2 надмір шпичастий. Не знаю вже, що б то означало, але, мабуть, щось дуже небезпечне для подружнього життя, бо з такою вадою інститут амурології індивідуальної рекомендації не видає. У жодної немає карти…

Дівчата розреготалися, ніби Марія Онка сказала щось дуже дотепне, і Максим запитав:

— А Вероніка?

— Я взагалі відмовилася пройти обстеження, — зневажливо озвалася та, прихиляючись до стовбура берези. — І завжди відмовлятимусь, бо маю цю процедуру за принизливу для людської гідності. Нехай хоч би й щодня шлють мені виклики, чинитиму як знаю.

— У вас лишилася в кишені якась копійка? — повернувся до неї Максим.

— Що?

— Авжеж, вам легше… Ви жінка й маєте моральне право на пасивну позицію в питанні створення здорової й корисної для суспільства сім’ї. А мене вони геть обдерли штрафами!

Дівчата знову розреготалися, й найдзвінкіше — Марія Онка. Дивлячись на неї, Максим подумав: «їй вісімдесят п’ять років? А з вигляду ну трохи за п’ятдесят. Шкода… Яка міцна й надійна подруга життя могла б у мене бути! И судилося ж мені так пізно народитись. Чи їй так рано».

Зграйка дівчаток років п’яти — шести в строкатих платтячках майнула за ліщиновими кущами, навшпиньки скрадаючись до лялькового господарства, і Марія Онка нажахано розкрила очі:

— Ви тут?! Ви хочете, щоб вас до мене більше не пустили? Ану, хутчій додому! Я дала слово вашим батькам… Ольго, підкинь їх авіеткою.

Легенька машина майже нечутно знялася й одразу щезла, але дитячі голоси, здавалось, ще довго ширяли над просторою галявиною біля будинку; прислухавшись, Максим зрозумів, що то скрикували сойки.

Він непомітно відступив у гущавину й ліг на траву, з насолодою поринувши в її м’ятну та лепехову прохолоду. Глибокий спокій перейняв його: нарешті він дістався місця, де йому давно належало бути, і це найкраще з того, що сталося в його житті. Тепер не доведеться ні сумніватися, ні розчаровуватись, ні опиратись чужим рішенням, ні приймати власні, одного треба — почуватися щасливим. Надійно й неусвідомлено, як у дитинстві.

З тиші пролунав голос Вероніки, яка кликала всіх до молока з суницями.

Увечері палили вогнище.

Палили на латочці піску при лісовій річечці, що огинала будинок з фасаду, ховаючись у заростях жовтих ірисів. Троє парубків, які принесли сухий хмиз, по черзі відрекомендувалися Максиму й заходилися виконувати якісь дрібні доручення Марії Онки. Упоравшись, підійшли до дівочого гурту, й незабаром склалися три пари; Вероніка так само трималась остронь, і Максимові нічого не лишилось, як запропонувати їй своє товариство. Перекинувшись з ним кількома словами, дівчина відвернулась і почала зосереджено підгрібати вугілля патиком — вогонь від того вигинався, немов великий, втішений ласкою звір. Байдужість Вероніки не засмутила Максима, він пішов шукати Марію Онку.