Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна - Страница 6

Все ще не ймучи віри, що задавнену проблему нарешті вдалося розв’язати, жінка пообіцяла клопіт Із оформленням узяти на себе — нікому ця хата тут не потрібна, й чоловік давно домовився з сільрадою про її продаж. Податки й таке інше вони також заплатять.

Сідаючи в машину, Ігор кивнув:

— Та вже ж якось порозуміємось. Завдаток дам хоч би й сьогодні.

Він подумав, що оформлення купівлі й справді могло б стати неабияким клопотом, але — байдуже, без радості, що його збувся. Зрештою, цей замок у Карпатах був просто забаганкою, і коли б виникли якісь серйозні труднощі, то він від свого наміру відмовився б так само легко, як і зважився на нього. Та все складалося само собою — ну от і добре.

Ігор Манжара був художником-пейзажистом, і літо в нього минуло в клопотах з великою виставкою, про яку мріяв давно і палко. Він з ранку й до вечора сидів у залі, де вона врешті відбулася, чекав відвідувачів і спостерігав, як сонячні зайчики, що проникали крізь пишні штори, мов зграйка птахів, перебиралися з одного полотна на інше й ніби скльовували з них свіжість барв.

Знав, що живопис нині не дуже популярний, що людей не приваблюють і найгучніші імена, однак усе одно чувся розчарованим, бо відвідувачів було таки ж обмаль. Приходили здебільшого бабусі, яким однаково де читати нотації своїм безцінним онукам.

— Ось, Владичку, річка: ти пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до села і бачили достеменно таку? Шкода, що нам тоді не вдалося покупатися, бо недалеко був заводин, який водичку в тій річечці отруював… Що-що? Ні, на картині водичка чиста, не отруєна. А це — галявина в лісі, а під кущем — гриби. Колись я так любила збирати їх, але тепер учені пишуть, що їсти гриби вже не можна, бо вони накопичують важкі метали, а це небезпечно для здоров’я…

Бабуся зітхала, згадуючи, мабуть, ті часи, коли в дівоцтві вона вибігала під грозовий дощ, аби коси були густими, а шкіра свіжою; що ж до онука, то він, вочевидь, розробляв план, як виканючити за культурно збавлений час додаткову порцію морозива чи апельсинову жуйку. В таких випадках Ігор ховався за портьєри або ж тікав до читального залу й вертався, коли чув дівочі голоси й тупотіння підборів по мармурових східцях. Біля зграйки школярок-старшокласниць ще можна було погрітися в промінні слави… Втім, скоро Ігор зрозумів, що більше від оповитих маревом доріг, які щезають за обрієм, більше від схожих на вітрила хмар важать вишневі очі автора картин і той його невідпорний для юнки вік, коли чоловік, набувши зрілості, ще зберігає юнацьку жвавість та струнку поставу.

Словом, після метушливого, сповненого надій та скорих розчарувань літа раптом настала осінь з монотонними дощами й ранніми заморозками — вони обірвали листя, що навіть не встигло зжовкнути, й вихолодили воду; аж у листопаді повернулося тепло, але безрадісне: на голі дерева й мертві квіти.

Тоді Ігор згадав про свій карпатський замок, і перспектива побути в ньому на самоті, відпочити від суєти (малювати пейзажі він уже не збирався, досить і того, що встигнув набазграти до своїх тридцяти п’яти років) здалася йому надзвичайно привабливою.

Замок його був кілометрів за три від села; повільно йдучи до нього широкою дорогою повз вечірні згуки, подзенькування коров’ячих дзвіночків, запашні дими й зацікавлені погляди, що зблискували за парканами, Ігор вдивлявся в рожеву смужку обрію поміж горами й думав, що він фактично купив собі ще одне життя. От вийняв з кишені гроші і — купив: з блуканням по лісових нетрищах, з тишею, з сидінням перед вогнем, з читанням книжок і старих журналів, які братиме в тутешній бібліотеці. Можливо, з цікавими знайомствами. Та ні, знайомств не треба — має достоту натішитись самотністю.

Дерев’яні східці, які вели до його замку, були давно поламані й рознесені весняною водою — він видерся, чіпляючись за Дрібні кущики й траву. Обійшов навколо свого набутку й здивувався, яка це все ж таки велика й капітально збудована споруда, здатна опиратися вікам. Зрештою, у тому немає нічого дивного, бо ліс на житло тут заготовляли взимку, коли дерева спали, й подовгу витримували стяті стовбури, допоки з них вийде живий дух, — інакше душа смереки чи дуба ночами збавлятиме господареві сну. «Не знаю, чи є душа у дерева, — думав Ігор. — Але після такої підготовки воно, мабуть, ставало, як цегла, — його стачало не на одне покоління».

Згадка про пов’язані з «душею» дерева прадавні повір’я в лісовій тиші пізньої осені збудила якесь прикре відчуття: належало б когось впустити поперед себе в господу, з якої давно вже вивітрився людський дух, — кішку або ж собаку. Та навколо не було ніякої живності, лише каркала на суку ворона та десь і без вітру порипувала стара сосна. Ігор через силу повернув ключ у великому заіржавленому замку.

Жінка, яка так дешево продала йому дім і трохи праці рук своїх, виявилась на диво сумлінною: велика житлова кімната, кухонька й маленький передпокій справді були ретельно вимиті, побілені, все в них лишалося на своїх місцях. У кімнаті стояло залізне, застелене смугастим ряденцем ліжко, два так званих віденських кріселка й маленький столик, заставлений чисто вимитим начинням, потрібним скромній людині в її самотині: два горщики, два полив’яних кухлики, плетена хлібниця, накрита полотнинкою, і — це вже зовсім розчулило Ігоря — мідний, до блиску начищений кавничок, вочевидь, зроблений у минулому столітті. В притуленому до груші-дички присадкуватому хлівці було повно дров.

Ігор затопив кахляну грубку, де тяга була чудова, й зварив у тому кавничку, що незабаром нагадав про себе мелодійним свисточком, привезеної з міста кави? з насолодою випив два кухлики і, почуваючись безмежно щасливим, ще раз похвалив себе за те, що піддався химерному пориву купити в Карпатах хату, який перейняв його одного разу під поганий настрій. Сподівався на маленьку, занедбану колибу, а доля послала йому цей і мальовничий замок з дикими кабанами та ведмедями, що підходять до самісінького порога, і, звичайно ж, з привидами…

Та вночі з привидами боротися було значно важче, ніж удень, і в цьому Ігор переконався, коли від кави прикинулося безсоння.

Він чув, як за стіною хтось зітхав, постогнував і ніби марив уві сні; часом до Ігоря долинали окремі, сповнені розпачу слова. «Пождіть!» — виразно почув він одного разу.

Ігор устав і ввімкнув електрику: це була єдина вигода епохи науково-технічного прогресу, про яку подбали спадкоємці, аби знайшовся покупець. В стінці, звідки долинали шерехи, намацав двері, прикриті широкими паперовими фіранками, колись, певне, блакитними. На них ледь проступали самотні журавлі, що, повтягувавши голови в плечі, стовбичили на порослому скупенькою рослинністю болоті. Придивившись, Ігор вразився небуденному хисту того, хто їх намалював; це були старі або ж немічні птахи, котрі не змогли відлетіти й приречено чекали своєї долі.

Раптом Ігор пригадав, що чоловіка, який тут жив до нього, одного дня знайшли застреленого в цій самій кімнаті; й досі невідомо, хто вчинив те лиходійство, кому завадив лагідний маляр, який постачав навколишні села своїми невибагливими творами.

Ігор поторгав грати на вікнах — вони незрушно сиділи в пазах, перевірив запори на дверях— міцні, хоч тримай оборону, однак все одно брало з-за плечей від того, що так-сяк забиті двері за фіранками вели у недосліджену кімнату: ну як можна було купити великий дім і полінуватися засвіт обійти його! Коли він врешті позбудеться своєї легковажності? Тоді, коли його заскочить якась біда?

За вікном падав сніг, густий, лапатий, що хтозна-звідки й взявся в ще теплій листопадовій тиші: здавалося, хтось з того боку повісив на вікно білу запону, аби вберегти від лихого ока самотню людську постать. Від тепла з кутків дужче тягло мертвотним духом цвілі. «Пождіть!» — знову пролунало за стінкою.

Так, це було те, чого Ігор зовсім не чекав — страх! Сівши на ліжкові, спробував укоськати нерви: висміяти себе, збудити здоровий глузд — та що там може бути за тією стінкою? — але з того не вийшло нічого: страх ніби проступав разом із холодом, якого дім набрався за три десятиліття, і тепло грубки здавалося кволеньким росточком, що марно тягнеться до сонця з глухого льоху. Страх душив Ігоря, скручував тіло в болючу грудку, обсипав приском скроні; коли його тортури стали майже нестерпними, прийшли думки, а з ними і полегкість.