Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич - Страница 1

Володимир Заєць

МАШИНА ЗАБУТТЯ

ОПОВІДКИ СТАРОГО КОСМОГАТОРА

ПОЧАТОК

Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.

Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою “Фіалка”. Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.

Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.

Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.

Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа, на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: “Фіалка”. Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?

Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима i зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку “Старт”.

І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійсняв посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів.

— Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в, галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше…

Відповідь директора обурила мене.

— Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач?

— На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти.

— Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав?

— У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись.

Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення.

— Ми можемо послати запит на вашу планету, — стримано запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування.

— Запит! — з відчаєм скрикнув я — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років!

— Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив директор. — Найближчим часом ми включимо тему “нуль-перетворювач” до плану досліджень. А ви поки що відпочивайте, ждіть.

Я приречено зітхнув і вимкнув відеотелефон.

Ще з юних літ я відзначався тактовністю, тому подзвонив директорові лише наступного дня. Він запевнив мене, що спеціальна дослідницька група займається моїм питанням. Для початку їй доручили розв’язати проблему взагалі, в цілому. Тема їхньої роботи: “Можливість існування нуль-простору і розробка методів його дослідження”.

— Хлопці молоді, енергійні, — підбадьорив мене директор. — Проте складність проблеми… Ви розумієте…

Я розумів, і через те безнадійність охоплювала мене чимраз більше. І думав я про рідну Діетану, з болем згадував її голубі світанки, темно-фіолетові сутінки, багряні сади й ліси. Я зітхав і знову натискав на клавішу відеозв’язку. Директор мовчки розводив руками.

Минуло багато місяців. Якось я лежав на березі річки і ліниво гортав збірник науково-фантастичних оповідань. І раптом випадково натрапив на рядки, від яких мені перехопило подих: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…”

Я швиденько перегорнув кілька сторінок назад і прочитав назву оповідання: “Оповідки старого космогатора”. Трохи, заспокоївшись, я почав читати з тієї фрази, яка мене зацікавила: “Конвертор чи нуль-перетворювач влаштовано за принципом взаємодії спрямованого гравітаційного поля з елементарними клітинами простору-часу. Гравіполе генерується при коливанні електронів надвисокої частоти під дією електромагнітного поля…” Далі йшов опис конструктивних особливостей нуль-перетворювача.

Я помчав до директора і категорично зажадав, щоб за цим описом негайно змонтували нуль-перетворювач.

Через кілька тижнів я сидів у кріслі свого корабля “Фіалка”. Легкий натиск на кнопку, і за кілька секунд мій корабель уже стояв на космодромі Діетани. Радісно вигукнувши, я виглянув з ілюмінатора, і від здивування очі мої мало не полізли з орбіт. Неподалік стояв корабель, що своєю формою був схожий на старовинну вазу, на його корпусі блищав напис: “Фіалка”. З невеликого ілюмінатора з погордливо-дурнуватим виглядом дивився… я сам. Якоїсь миті виявилось досить, щоб зрозуміти: мій корабель чомусь перемістився не тільки в просторі, а й у часі. Зволікати не можна було. Треба попередити його про небезпеку! Я замахав руками, щоб він вийшов з корабля, і, забувши від хвилювання, що він мене не почує, закричав:

— Почекай! Не лети!

Марно. Мій двійник зневажливо стенув плечима і відійшов від ілюмінатора. Ще мить, і корабель зник, як привид.

“Швидше! — пульсувала одна-єдина думка. — Догнати цього телепня! Вія же застрягне там на довгі місяці!”

Я гарячково повернув верньєр до напису “Земля” і натиснув на кнопку. Цього разу я приземлився нормально. Мій новий конвертор відкинув мене на п’ятдесят років назад. Ще не було ракетопланів, роботів і, звичайно, Інституту Космосу.

Що ж мені лишалося? Чекати! Я влаштувався працювати, став інженером у НДІ. Я працював і терпляче ждав, коли ж з’явиться на світ автор оповідання, з якого я запозичив схему нуль-перетворювача. Я сподівався дочекатись, коли він підросте, і поговорити з ним, як мужчина з мужчиною.

Антоній Ендотеліус замовк і став зосереджено набивати свою люльку.

— Що ж було далі, дідуню? — нетерпляче спитав шестирічний онук Сергійко. — Зустрівся ти з письменником?

— Зустрівся, — стримано усміхнувся старий космогатор. — Більше того, я був співавтором оповідання з описом схеми конвертора. По-перше, треба було провчити бундючного і зарозумілого чужопланетника, тобто мене самого, в молодості. А по-друге, і це, мабуть, головне, на той час я вже познайомився з твоєю бабусею Сидориною і міняти щось у ланцюгу подій, які подарували мені цей щасливий випадок, не хотілось.